Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Мартін!

— Я! — ступив наперед вовкуватий чоловік.

— Оце той хлопець, якого ви бачили тоді в заулку?

Містер Мартін, що, як ми вже пересвідчились, не любив розбалакувати, глянув на Сема Веллера, притакуючи, кивнув головою і буркнув:

— Той самий.

Містер Веллер, який ніколи не був пихатий, приязно всміхнувся до похмурого грума і в чемних виразах ствердив, що "знав його й раніше".

— А я мало не задушив цього відданого чоловіка! — гукнув містер Бен Елен.— Як дозволили ви вашому волоцюзі-лакеєві зводити на неправу путь мою сестру, містер Піквік? Я вимагаю, щоб ви пояснили це, сер.

— Ви мусите вияснити всю справу, сер,— лютував Боб Сойєр.

— Це — змова,— промовив Бен Елен.

— Заздалегідь обміркований злочин,— додав Боб Сойєр.

— Нечесне ошуканство! — верескнула стара леді.

— Справжнє шахрайство,— висловив свою думку й Мартін.

— Вислухайте мене, будь ласка,— попросив містер Піквік, коли Бен Елен упав у крісло, де він пускав кров своїм пацієнтам, і вийняв хусточку.— У цій справі я не брав ніякої участі, як не рахувати, що один раз був присутній при побаченні молодих людей. Запобігти побаченню я не міг і думаю, що, бувши там, усунув плітки, які інакше могли б поширитися. Цим, і тільки цим, обмежилась моя участь; і я навіть не знав, що вони так скоро поберуться. А проте,— поквапився бути точним містер Піквік,— мушу признатись, я не став би перешкоджати їхнім намірам, якби й знав, що вони збираються одружитись.

— Ви чуєте? Всі чуєте, що він каже? — спитав містер Бенджемен Елен.

— Маю надію, що вони чують,— лагідним тоном зауважив містер Піквік, оглядаючись кругом,— і сподіваюся,— додав він, раптом почервонівши,— вони чутимуть і те, що я зараз скажу. Скільки мені відомо, сер, ви не мали ніяких підстав силувати почуття вашої сестри. Навпаки, ви повинні були прикласти всіх сил, щоб заступити їй решту близьких родичів, яких вона була позбавлена змалку. Щодо мого юного друга, то він нічим не поступиться вам, а, може, де в чому і кращий від вас, В усякому разі, я відмовляюсь провадити дальші розмови на цю тему, якщо ви не будете триматись чемніше й висловлюватись коректніше.

— До слів шановного промовця, що його ви оце чули, я маю додати небагато,— сказав містер Веллер, роблячи один крок у напрямі до вовкуватого чоловіка: — один з вашої компанії назвав мене волоцюгою.

— Але тут нема нічого спільного з нашою розмовою, Сем,— втрутився містер Піквік.— Придержте, прошу, ваш язик.

— Я не від того, щоб не висловлюватись у цій справі, сер,— відповів Сем,— але мушу сказати ось що. Може, отой джентльмен гадає, ніби це — стара вже прихильність, так тут не було нічого подібного, бо молода леді з самого початку заявила, що не любить його. Виходить, ніхто не зробив йому прикрості, бо так само було б, якби молода леді й ніколи не бачила містера Вінкла. Оце я й хотів сказати, сер, і, сподіваюся, з'ясував тепер справу цьому джентльменові.

Коротка пауза впала по цих заспокійливих запевненнях містера Веллера. Потім містер Бен Елен підвівся з свого крісла й заприсягся, що ніколи більше не бачитиме Арабелли, а містер Боб Сойєр, не зважаючи на приємні для нього роз'яснення Сема, урочисто обіцявся помститись над щасливим молодим.

Та саме тоді, коли становище починало набирати загрозливого характеру, містер Піквік знайшов потужного спільника в особі старої леді, що, очевидно, вражена промовою, яку він сказав на оборону Арабелли, заходилась заспокоювати містера Бенджемена Елена підбадьорливими міркуваннями. Зрештою, говорила вона, могло бути й гірше; що краще менше говорити; що, на її думку, це зовсім уже не так погано; що зробленого не повернеш назад, що треба терпіти те, чого не можна змінити... і багато інших, таких же нових і переконливих фраз. На них містер Бенджемен відповів, що, не бажаючи образити ні тітку, ні будь-кого з присутніх, він хотів би, щоб вони, коли їм це однаково, дозволили йому, іти своїм шляхом і ненавидіти сестру до самої смерті і по тому.

Нарешті, вислухавши таку ухвалу щонайменше півсотні разів, стара леді розсердилась і з величним виглядом спитала, що вчинила вона і через що ставляться так непочтиво до її віку та становища, змушуючи просити й благати власного її небожа, якого вона пригадує ще за двадцять п'ять років до його народження, знає особисто від того ще часу, коли він не мав жодного зуба в роті; не кажучи вже про те, що вона була присутня при операції першої стрижки і допомагала в інших численних церемоніях за часів його дитинства, досить важливих, щоб дати їй право вимагати любові до себе, слухнянства й прихильності назавжди.

Поки симпатична леді переконувала містера Бена Елена, Боб Сойєр і містер Піквік сиділи в задній кімнаті, де містер Сойєр не раз пригублював якусь чорну пляшку і ставав дедалі лагідніший і веселіший. Нарешті він з пляшкою в руці вискочив з кімнати, заявив, що вважає себе за дурня, і запропонував випити за щастя містера та місис Вінкл. Почувши це, містер Бен Елен раптом підвівся з крісла, вихопив з рук приятеля чорну пляшку і так щиро приєднався до тосту, що й сам став чорний, як вона. Потім пляшка ходила круг кімнати, доки спорожніла, а всі повеселішали так, що навіть вилите з бронзи обличчя містера Мартіна зводило всміхнутись.

— Ну, тепер улаштуймо справжній бенкет! — крикнув Боб, потираючи руки.

— На жаль, мені треба повертати до готелю,— сказав містер Піквік.— Я не звик сидіти допізна і до того ж надзвичайно стомився від подорожі.

Хоч як просили його, містер Піквік не піддався. Виходячи, він умовився з Бенджеменом Еленом, що той товаришуватиме йому у візиті до старого містера Вінкла і, призначивши від'їзд на завтра, наш герой попрощався й попрямував до готелю "Чагарник".

Розділ XXXVIII

Як містер Піквік виконував свою місію і як з самого початку його підтримав несподіваний спільник.

Коні були подані рівно о дев'ятій, і, коли містер Піквік та Сем Веллер посідали на свої місця — перший усередину карети, а другий на лаві ззаду,— візник дістав наказ поспішати до аптеки містера Сойєра, щоб узяти там містера Бенджемена Елена.

Під'їхавши до дверей під червоною лампою та з вивіскою "Сойєр, наступник Нокморфа" і виткнувши голову з вікна карети, містер Піквік чимало здивувався, побачивши, що хлопець у сірій лівреї старанно зачиняє всі віконниці. Це було так незвичайно для ранкового часу, що вченому мужеві спало в голову відразу дві думки: перша, що помер якийсь сердечний приятель і пацієнт містера Сойєра; а друга,— що містер Сойєр збанкрутував.

— Що трапилось? — спитав хлопця містер Піквік.

— Нічого, сер,— відповів хлопець, розтягаючи рот на всю ширину обличчя.

— Все гаразд, все гаразд! — крикнув Боб Сойєр, раптом виходячи з дверей з маленькою засмальцьованою торбою в одній руці і з волохатим пальтом та пледом, перекинутим через другу.— Я теж їду з вами, старий приятелю.

— Ви? — здивувався містер Піквік.

Авжеж. І то буде шикарна подорож. Ось вам, Семі. Держіть! — Звернувши таким способом на себе увагу Сема, Боб Сойєр кинув йому торбу, яку Сем, захоплений його поведінкою, зараз же умістив під лавою. Потім містер Боб з допомогою хлопця втиснувся в пальто, що було мале для нього, підійшов до карети, встромив у віконце голову й гучно засміявся.

— Здорово вигадано; га? — скрикнув Боб, утираючи сльози рукавом пальта.

— Дорогий мій сер,— з деяким замішанням промовив містер Піквік.— Мені й на думку не спадало, що ви поїдете з нами.

— О! в тім то й штука,— радів Боб, хапаючи його за фалду фрака.— Оце саме й смішно.

— Смішно? — не погодився містер Піквік.

— Звичайно ж... залишити аптеку на призволяще; хай собі дбає за себе, коли не хоче дбати за мене.— І, пояснивши так феномен з віконницями, містер Боб Сойєр показав на аптеку й віддався нападові веселості.

— Невже ж ви такі нерозважливі, що кидаєте пацієнтів, які, певне, потребують вашої допомоги? — серйозним тоном дорікнув йому містер Піквік.

— А чому б ні? — і собі спитав Боб.— Я на цьому багато не втрачаю. Однаково ніхто з них ніколи не платить. І правду сказати,— конфіденціальним шепотом додав Боб,— для них це навіть краще. З ліків я майже вивівся. Придбати нові — в мене немає грошей. Отже, доводиться давати всім каломель, який декому може й пошкодити. Одне слово, все йдеться на краще.

Проти такої філософії й безперечних доказів містер Піквік не міг заперечувати. Він деякий час помовчав, а потім досить рішуче зауважив:

— Але в цій кареті лише два місця; а я ж запросив містера Елена.

— Про мене не турбуйтеся,— заспокоїв його Боб.— Я про це вже подумав. Ми з Семом чудово влаштуємось на задній лаві. А ось, дивіться. Бачите — білетик на двері аптеки: "Сойєр, наступник Нокморфа. Питати у місис Кріпс, напроти". Місис Кріпс — то мати мого хлопця. "На превеликий жаль, — скаже місис Кріпс,— містера Сойєра нема вдома. Сьогодні ранком його викликали на консиліум з найкращими місцевими хірургами... без нього не знають, що робити... надзвичайно складна операція... обіцяли заплатити які схоче гроші, аби тільки приїхав". Я сподіваюся,— пояснив Боб,— що це буде мені доброю рекламою. А якщо цей випадок потрапить до газети, то моя кар'єра забезпечена. Аж ось і Бен. Стрибай, хлопче!

З цими словами містер Боб Сойєр штовхнув візника, упхнув свого приятеля в карету, зачинив дверці, підняв підніжок, наліпив білетик на парадні двері, зачинив їх, поклав ключ у кишеню, вискочив на задню лаву, звелів рушати і зробив усе це так швидко, що раніше, ніж містер Піквік зважив, брати йому з собою Боба чи ні, карета з містером Сойєром, як невід'ємною часткою екіпажу, вже котила.

Поки вони їхали вулицями Брістоля, жартівник Боб зберігав ще свої фахівські зелені окуляри й поводився з належною статечністю та поважністю, задовольняючись самими усними дотепами на розвагу та науку містера Семюела Веллера. Коли ж карета виїхала на битий шлях, він скинув зелені окуляри разом з своєю поважністю і втнув багато найрізноманітніших фокусів практичного характеру, розрахованих на те, щоб притягти увагу прохожих і зробити з карети з її вмістом об'єкт більше ніж звичайної цікавості. Найменш помітним з цих фокусів було надзвичайно гучне наслідування поштового ріжка і привселюдне демонстрування малинової шовкової, прив'язаної до ціпка хусточки, якою спеціально з цієї нагоди він вимахував в повітрі з викликом і свідомістю своєї явної вищості.

— Цікаво мені,— сказав містер Піквік, спиняючися серед дуже серйозної розмови з Беном Елен з приводу численних чеснот містера Вінкла та його сестри,— цікаво мені, чого це всі прохожі так здивовано дивляться на нас?

— Це — наш шикарний виїзд,— не без гордості в тоні відповів Бен Елен.— Такі речі, можу сказати, вони бачать не щодня.

— Можливо,— промовив містер Піквік.— Певно так воно і є.