Темні алеї (обрані твори) - Бунін Іван
Міжнародний вагон вирізнявся своєю жовтуватою дерев'яною обшивкою. Всередині, в його вузькому коридорі під червоним килимом, в строкатому блиску стін, оббитих шкірою, і товстого, зернистого скла дверей, був уже закордон. Провідник-поляк у форменій коричневій куртці відчинив двері у маленьке купе, дуже гаряче, з тугою, вже готовою постіллю, м'яко освітлене настільною лампочкою під шовковим червоним абажуром.
— Який ти щасливий! – сказала Лі. – Тут у тебе навіть власний нужник є. А поруч хто? Може, яка-небудь стерва-супутниця?
І вона посіпала двері у сусіднє купе:
— Ні, тут замкнено. Ну, твоє щастя! Цілуй мене скоріше, зараз буде третій дзвінок…
Вона вийняла з муфти руку, голубувато-бліду, вишукано-худу, з довгими, гострими нігтями, і, звиваючись, поривчасто обняла його, вище міри зблискуючи очима, цілуючи і кусаючи то в губи, то в щоки і шепочучи:
— Я тебе обожнюю, обожнюю, негіднику!
______________
За чорним вікном вогненною відьмою неслись назад великі оранжеві іскри, миготіли освітлені поїздом білі засніжені схили і чорна гущавина соснового лісу, таємнича і похмура у своїй непорушності, в загадковості свого зимового нічного життя. Він закрив під столиком розпечену топку, спустив на холодне скло цупку штору і постукав у двері біля умивальника, що сполучали його і сусіднє купе. Двері звідти відчинились і, сміючись, ввійшла Генріх, дуже висока, в сірій сукні, з грецькою зачіскою рудо-лимонного волосся, з тонкими, як у англійки, рисами лиця, з жвавими янтарно-коричневими очима.
— Ну що, напрощався? Я все чула. Мені більш за все сподобалось, як вона ломилась до мене і обізвала мене стервом.
— Починаєш ревнувати, Генріху?
— Не починаю, а продовжую. Якби вона не була такою небезпечною, я давно б вимагала її повної відставки.
— В тому-то й справа, що небезпечна, спробуй відразу зупинити таку! А потім, адже терплю ж я твого австрійця і те, що післязавтра ти будеш ночувати з ним.
— Ні, ночувати я з ним не буду. Ти добре знаєш, що я їду перш за все для того, щоб розв'язатись з ним.
— Могла б зробити це письмово. І спокійно могла би їхати прямо зі мною.
Вона зітхнула і сіла, поправляючи блискучими пальцями волосся, поклавши ногу на ногу в сірих замшевих туфлях зі срібними пряжками:
— Ні, мій друже, я хочу розлучитись з ним так, щоб мати можливість продовжувати працювати у нього. Він людина обачна і піде на мирний розрив. Кого він знайде, хто міг би, як я, постачати його журнал усіма театральними, літературними, художніми скандалами Москви і Петербурга? Хто буде перекладати і влаштовувати його геніальні новели? Сьогодні п'ятнадцяте. Ти, отже, будеш в Ніцці вісімнадцятого, а я не пізніше двадцятого, двадцять першого. І досить про це, адже ми з тобою перш за все добрі друзі і товариші.
— Товариші… — сказав він, радісно дивлячись на її тонке обличчя з прозорим рум'янцем на щоках. – Звичайно, кращого товариша, ніж ти, Генріху, в мене ніколи не буде. Тільки з тобою одною мені завжди легко, вільно, можна говорить про все справді як з другом, та, знаєш, яка біда? Я все більше закохуюсь в тебе.
— А де ти був учора ввечері?
— Ввечері? Вдома.
— А з ким? Ну та бог з тобою. А вночі тебе бачили в "Стрільні", ти був у якійсь великій компанії у окремому кабінеті, з циганами. Оце вже несмак – Стьопи, Груші, їх фатальні очі…
— А віденські пияки, на кшталт Пшибишевського?
— Вони, мій друже, випадковість і зовсім мені не до смаку. Вона справді така гарна, як кажуть, ця Маша?
— Циганщина теж мені не до смаку, Генріху. А Маша…
— Ну, ну, опиши мені її.
— Ні, ви рішуче стаєте ревнивою, Олено Генріхівно. Що ж тут описувати, хіба не бачила ти циганок? Дуже худа і навіть негарна – чорне, як дьоготь, волосся, досить грубе кавове обличчя, безглузді синюваті білки, кобилячі ключиці в якомусь жовтому крупному намисті, плоский живіт… втім, це дуже добре разом з довгою шовковою сукнею кольору золотистого лушпиння цибулі. І знаєш – як підбере на руки шаль з тяжкого старого шовку і піде під бубон миготіти з-під подолу маленькими черевичками, мотаючи довгими срібними сережками, — просто нещастя! Та ходімо обідати.
Вона встала, злегка усміхнувшись:
— Ходімо. Тебе не виправиш, мій друже. Але будьмо задоволені тим, що бог дає. Дивись, як у нас добре. Дві чудесні кімнатки!
— І одна зовсім зайва…
Вона накинула на волосся в'язану оренбургську хустку, він одягнув дорожню каскетку, і вони, гойдаючись, пішли по нескінченних тунелях вагонів, переходячи залізні містки, що лящали, в холодних гармошках між вагонами, крізь які дув вітер і сипався сніжний порох.
Повертався він один, — сидів у ресторані, палив, — вона пішла вперед. Коли повернувся, відчув у теплому купе щастя зовсім сімейної ночі. Вона відкинула на постелі кут ковдри і простирадла, дістала його нічний одяг, поставила на столик вино, поклала плетену коробку з грушами і стояла, тримаючи шпильки в губах, піднявши голі руки до волосся і виставивши повні груди, перед дзеркалом над умивальником, вже в одній сорочці і в нічних туфлях на босу ногу, оторочених песцем. Талія у неї була тонка, стегна повні, щиколотки легкі, витончені. Він довго цілував її стоячи, потім вони сіли на постіль і почали пити рейнське вино, знову цілуючись холодними від вина губами.
— А Лі? – сказала вона. – А Маша?
______________
Вночі, лежачи поруч з нею у темряві, він говорив з жартівливим смутком:
— Ах, Генріху, як я люблю ось такі вагонні ночі, цю пітьму у хиткому вагоні, вогні станцій, що пробігають за шторою, — і вас, вас, "жони людські, тенета спокуси людської"! Ці "тенета" щось воістину нез'ясовне, божественне і диявольське, і коли я пишу про це, намагаюсь висловити його, мені докоряють за безсоромність, за низькі спонуки… Підлі душі! Хороше сказано в одній старовинній книзі: "Письменник має таке ж повне право бути сміливим у своїх зображеннях словами кохання і його осіб, яке в усі часи було надано в цьому випадку живописцям і скульпторам: тільки підлі душі бачать підле навіть в прекрасному чи жахливому".
— А у Лі, — спитала Генріх, — груди, звичайно, гострі, маленькі і стирчать у різні боки? Безсумнівна ознака істерички.
— Так.
— Вона дурна?
— Ні… Втім, не знаю. Іноді ніби дуже розумна, проста, легка і весела, все ловить з першого слова, а іноді несе такі пишномовні, банальні або злі, запальні нісенітниці, що я сиджу і слухаю її з напругою і тупістю ідіота, як глухонімий… Але ти мені надокучила з Лі.
— Надокучила, тому що не хочу більше бути тобі товаришем.
— І я цього більше не хочу. І ще раз кажу: напиши цьому віденському пройдисвіту, що ти побачишся з ним на зворотному шляху, а зараз нездужаєш, повинна відпочити після інфлуенци в Ніцці. І поїдемо, не розлучаючись, і не в Ніццу, а куди-небудь в Італію…
— А чому не в Ніццу?
— Не знаю. Раптом чомусь розхотілося. Головне – поїдемо разом!
— Милий, ми про це вже говорили. І чому Італія? Ти ж запевняв мене, що зненавидів Італію.
— Так, правда. Я злий на неї через наших бовдурів-естетів. "Я люблю у Флоренції тільки треченто…" А сам народився у Бельові і у Флоренції був лиш тиждень за все життя. Треченто, кватроченто… І я зненавидів усіх цих Фра Анжеліко, Гірляндайо, треченто, кватроченто і навіть Беатріче і сухоликого Данте в баб'ячому шлику і лавровому вінку…Ну, якщо не в Італію, то поїдьмо куди-небудь в Тіроль, в Швейцарію, взагалі в гори, в яке-небудь кам'яне село серед цих строкатих від снігу гранітних дияволів, що стирчать у небі… Уяви собі тільки: гостре, вологе повітря, ці дикі кам'яні хижі, круті дахи, що збились докупи біля горбатого кам'яного мосту, під ним швидкий шум молочно-зеленої річки, брязкання дзвіночків тісної овечої отари, тут же аптека і крамничка з альпенштоками, дуже теплий готельчик з розлогими оленячими рогами над дверима, ніби навмисне вирізьбленими із пемзи… одним словом, дно ущелини, де тисячу років живе ця чужа для всього світу гірська дикість, народжує, вінчає, ховає, і віки віків високо дивиться з-за гранітів над нею яка-небудь вічно біла гора, як велетенський мертвий ангел… А які там дівки, Генріху! Тугі, червонощокі, в чорних корсажах і червоних шерстяних панчохах…
— Ох, ці вже мені поети! – сказала вона, лагідно позіхаючи. – І знову дівки, дівки… Ні, у селі холодно, милий. І ніяких дівок я більше не бажаю…
___________
У Варшаві, надвечір, коли переїжджали на Віденський вокзал, дув назустріч мокрий вітер з рідким і крупним холодним дощем; у зморшкуватого візника, що сидів на козлах просторої коляски і сердито гнав пару коней, тріпотіли литовські вуса і текло зі шкіряного картуза, вулиці здавались провінційними.
На світанку, піднявши штору, він побачив бліду від тьмяного світла рівнину, на якій де-не-де червоніли цегляні будиночки. Зразу ж після того зупинились і доволі довго стояли на великій станції, де, після Росії, все здавалось дуже малим – вагончики на коліях, вузькі рейки, залізні стовпчики ліхтарів – і всюди чорніли купи кам'яного вугілля; маленький солдат з гвинтівкою, у високому кепі, усіченим конусом, і в короткій мишачо-голубій шинелі йшов, переходячи колії, від паровозного депо; по дерев'яному настилу під вікнами ходив довгов'язий вусатий чоловік у клітчастій куртці з коміром із заячого хутра і зеленому тірольському капелюсі зі строкатою пір'їною позаду. Генріх прокинулась і пошепки попросила спустити штору. Він опустив і ліг в її тепло, під ковдру. Вона поклала голову на його плече і заплакала.
— Генріху, що ти?
— Не знаю, милий, — відповіла вона тихо. – Я на світанку часто плачу. Прокинешся, і так раптом стане жаль себе…Через кілька годин ти поїдеш, а я залишусь одна, піду в кафе чекати свого австрійця… А ввечері знову кафе і угорський оркестр, ці скрипки, що ріжуть душу…
— Так, так, і пронизливі цимбали… От я і кажу: пошли австріяка до біса і їдьмо далі.
— Ні, милий, не можна. Чим же я буду жити, посварившись з ним? Але клянусь тобі, нічого у мене з ним не буде. Знаєш, востаннє, коли я від'їжджала з Відня, ми з ним вже з'ясовували, як кажуть, стосунки – вночі, на вулиці, під газовим ліхтарем. І ти не можеш собі уявити, яка ненависть була у нього на обличчі! Лице від газу і злості блідо-зелене, оливкове, фісташкове… Та, головне, як я можу тепер, після тебе, після цього купе, яке зробило нас такими близькими…
— Слухай, правда?
Вона притиснула його до себе і почала цілувати так міцно, що в нього перехопило подих.
— Генріху, я не впізнаю тебе.
— І я себе.
