Темні алеї (обрані твори) - Бунін Іван
Все здавалось, що хтось є у темряві прибережного лісу, що мовчки тлів де-не-де світляками, — стоїть і слухає. Іноді там щось обережно шаруділо. Вона підіймала голову:
— Чекай, що це?
— Не бійся, це, певно, жаба виповзає на берег. Або їжак у лісі…
— А якщо козерог?
— Який козерог?
— Я не знаю. Та ти тільки подумай: виходить з лісу якийсь козерог, стоїть і дивиться… Мені так хороше, мені хочеться базікати страшні дурниці!
І він знову притискав до губ її руки, іноді як щось священне цілував холодні груди. Якою зовсім новою істотою стала вона для нього! І стояло і не гасло за пітьмою низького лісу зеленувате напівсвітло, що слабко відбивалося вдалині у плоскій поверхні води, різко, селерою пахли росисті прибережні рослини, таємниче, благально нили невидимі комарі – і літали, літали з таким тріском над човном і далі, над цією нічною світлою водою, страшні, безсонні бабки. І все десь невідомо що шаруділо, повзло, продиралося…
Через тиждень він був обурливо, з ганьбою, приголомшений жахом раптової розлуки, вигнаний із дому.
Якось після обіду вони сиділи у вітальні і, торкаючись головами, дивились картинки у старих номерах "Ниви".
— Ти мене ще не розлюбила? – тихо питав він, роблячи вигляд, що уважно дивиться.
— Дурний. Жахливо дурний! – шепотіла вона.
Раптом почулись м'які швидкі кроки – і на порозі стала в чорному шовковому пошарпаному халаті і витертих сап'янових черевиках її божевільна мати. Чорні очі її трагічно блищали. Вона вбігла, немов на сцену, і крикнула:
— Я все зрозуміла! Я відчувала, я слідкувала! Негіднику, їй не бути твоєю!
І, скинувши вгору руку в довгому рукаві, оглушливо вистрілила із старовинного пістолета, яким Петрик лякав горобців, заряджаючи його тільки порохом. Він, у диму, кинувся до неї, схопив її чіпку руку. Вона вирвалась, ударила його пістолетом в чоло, до крові розсікла йому брову, жбурнула ним у нього і, чуючи, що по дому біжать на крик і постріл, стала кричати з піною на синіх губах ще театральніше:
— Тільки через мій труп переступить вона до тебе! Якщо втече з тобою, того ж дня повішусь, кинусь із даху! Негіднику, геть з мого дому! Маріє Вікторівно, обирайте: мати чи він!
Вона прошепотіла:
— Ви, ви, мамо…
Він отямився, відкрив очі – так само неухильно, загадково, могильно дивилося на нього із чорної темряви синьо-лілове вічко над дверима, і так само неухильно рвався вперед, швидко нісся, пружинячи і розгойдуючись, вагон. Вже далеко, далеко лишився той печальний полустанок. І вже цілих двадцять років тому було все це – переліски, сороки, болота, латаття, вужі, журавлі… Так, адже були ще й журавлі – як же він забув про них! Усе було дивне в те дивовижне літо, дивна і пара якихось журавлів, що час від часу прилітали звідкись на прибережжя болота, і те, що вони тільки її одну підпускали до себе і, вигинаючи тонкі, довгі шиї, з дуже строгою, але прихильною цікавістю дивились на неї згори, коли вона, м'яко і легко розігнавшись до них у своїх різнокольорових чуньках, раптом сідала перед ними навпочіпки, розпустивши на вологій і теплій зелені прибережжя свій жовтий сарафан, і з дитячим захватом заглядала у їх прекрасні і грізні чорні зіниці, оточені кільцем темно-сірої райдужки. Він дивився на неї і на них здаля, в бінокль, і чітко бачив їх маленькі блискучі голівки, — навіть їх кістяні ніздрі, шпари їх міцних, великих дзьобів, якими вони з одного удару вбивали вужів. Їх куці тулуби з пухнастими жмутиками хвостів були туго вкриті сталевим пір'ям, лускаті тростини ніг надміру довгі і тонкі – у одного зовсім чорні, у іншого зеленуваті. Іноді вони обоє годинами стояли на одній нозі у незрозумілій непорушності, іноді знічев'я підстрибували, розкриваючи великі крила; а то поважно прогулювались, виступали повільно, розмірено, піднімали лапи, стиснувши три їх пальці, а ставили, розсуваючи їх, як хижі кігті, і весь час хитали голівками… Втім, коли вона підбігала до них, він вже ні про що не думав і нічого не бачив – бачив тільки її розпущений сарафан, здригаючись у смертній знемозі при думці про її смугле тіло під ним, про темні родимки на ньому. А в той останній їх день, коли вони востаннє сиділи поруч у вітальні на дивані, над томом старої "Ниви", вона теж тримала в руках його кашкет, притискала його до грудей, як тоді, у човні, і говорила, зблискуючи йому в очі радісними чорно-дзеркальними очима:
— А я так люблю тебе тепер, що мені немає нічого милішого навіть цього запаху всередині кашкета, запаху твоєї голови і твого гидкого одеколону!
-----------------------------------
За Курськом, у вагоні-ресторані, коли після сніданку він пив каву з коньяком, дружина сказала йому:
— Що це ти стільки п'єш? Це вже, здається, п'ята чарка. Все ще сумуєш, згадуєш свою дачну дівицю з кістлявими ступнями?
— Сумую, сумую, — відповів він, неприємно усміхаючись. – Дачна дівиця… Amata nobis quantum amabitur nulla. (Кохана нами, як ніяка інша коханою не буде).
— Це на латині? Що це значить?
— Цього тобі не потрібно знати.
— Який ти грубий, — зневажливо сказала вона, зітхнувши, і стала дивитись у сонячне вікно.
27 вересня 1940
В ПАРИЖІ
Коли він був у капелюху, — ішов вулицею чи стояв у вагоні метро, — і не було видно, що його коротко стрижене червонувате волосся гостро сріблиться, за свіжістю його худого поголеного обличчя, за прямою виправкою худорлявої, високої фігури в довгому пальто, йому можна було дати не більше сорока років. Тільки світлі очі його дивились із сухим сумом та говорив і тримався він як людина, що багато зазнала у житті. Якийсь час він орендував ферму в Провансі, наслухався дошкульних провансальських жартів і в Парижі любив іноді вставляти їх з усмішкою в свою завжди стислу мову. Багато хто знав, що іще в Константинополі його кинула дружина і що живе він відтоді з постійною раною в душі. Він ніколи і нікому не відкривав таємниці цієї рани, але іноді мимоволі натякав на неї, — неприємно жартував, якщо розмова торкалася жінок:
Rien n'est plus difficile que de reconnaitre un bon melon et une femme de bien. (Немає нічого важчого, ніж розпізнати хороший кавун або порядну жінку.)
Одного разу, у вологий паризький вечір пізньої осені він зайшов пообідати у невелику російську їдальню в одному з темних провулків біля вулиці Пассі. При їдальні було щось на кшталт гастрономічного магазину – він несвідомо зупинився перед його широким вікном, за яким було видно на підвіконні рожеві пляшки конусом з горобинівкою і жовті прямокутні з зубрівкою, блюдо із засохлими смаженими пиріжками, блюдо з посірілими рубаними котлетами, коробка халви, коробка шпротів, далі стійка, заставлена закусками, за стійкою хазяйка з неприязним російським обличчям. В магазині було світло, і його потягнуло на це світло з темного провулка з холодної і ніби маслянистої бруківки. Він ввійшов, уклонився хазяйці і пройшов у ще порожню, слабко освітлену кімнату, що прилягала до магазина, де біліли накриті папером столики. Там він не поспішаючи повісив свій сірий капелюх і довге пальто на роги стоячої вішалки, сів за столик в найдальшому куті і, неуважно потираючи руки з рудими волосатими кистями, став читати довгий перелік закусок і страв, частково надрукований, частково написаний ліловим чорнилом, що розплилося на просаленому листі. Раптом його кут освітився, і він побачив жінку років тридцяти, з чорним волоссям на прямий проділ і чорними очима, в білому фартуху з прошивками і в чорній сукні, що байдуже-ввічливо підходила до нього.
— Bonsoir, monsieur (добрий вечір, пане), — сказала вона приємним голосом.
Вона здалась йому такою гарною, що він збентежився і ніяково відповів:
— Bonsoir… Але ж ви росіянка?
— Росіянка. Пробачте, виробилась звичка говорити з гостями французькою.
— Хіба у вас багато буває французів?
— Досить багато, і всі неодмінно замовляють зубрівку, млинці, навіть борщ. Ви що-небудь вже вибрали?
— Ні, тут стільки всього… Ви вже самі порадьте що-небудь.
Вона почала завченим тоном: — Нині у нас щі флотські, битки по-козацьки… можна мати відбивну телячу котлету або, якщо хочете, шашлик по-карськи…
— Чудово. Подайте, будь ласка, щі і битки.
Вона підняла блокнот, що висів у неї на поясі, і записала на ньому огризком олівця. Руки у неї були дуже білі і шляхетної форми, сукня поношена, але, видно, з хорошого дому.
— Горілочки бажаєте?
— Охоче. Вогкість надворі жахлива.
— Закусити що накажете? Є чудовий дунайський оселедець, червону ікру недавно отримали, коркуновські огірочки малосольні…
Він знову глянув на неї: дуже красивий білий фартух з прошивками на чорній сукні, красиво видаються під ним груди сильної молодої жінки… повні губи не підмальовані, але свіжі, на голові просто згорнута чорна коса, але шкіра на білій руці пещена, нігті блискучі і ледь рожеві, — видно манікюр…
— Що я накажу закусити? – сказав він, посміхаючись. – Якщо дозволите, тільки оселедець з гарячою картоплею.
— А вино яке накажете?
— Червоне. Звичайне, — яке у вас завжди дають до столу.
Вона зробила позначку в блокноті і переставила із сусіднього столу на його стіл графин з водою. Він похитав головою:
— Ні, мерсі, ні води, ні вина з водою ніколи не п'ю. L'eau gate le vin comme la charette le chemin et la femme – l'ame. (Вода псує вино так само, як візок дорогу і як жінка — душу.)
— Доброї ж ви про нас думки! – байдуже відповіла вона і пішла за горілкою і оселедцем. Він подивився їй услід – на те, як рівно вона трималась, як гойдалася на ходу її чорна сукня… Так, ввічливість і байдужість, всі звички і рухи скромної і гідної службовки. Але дорогі хороші туфлі. Звідки? Є, напевне, літній, заможній "аmi" (друг)… Він давно не був таким збудженим, як у цей вечір, дякуючи їй, і остання думка збудила в ньому деяке роздратування. Так, із року в рік, з дня на день, потайки чекаєш тільки одного, — щасливої любовної зустрічі, живеш, по-суті, тільки сподіванням на цю зустріч – і все даремно…
Другого дня він знову прийшов і сів за свій столик. Вона була спершу зайнята, приймала замовлення двох французів і вголос повторювала, відмічаючи на блокноті:
— Caviar rouge, salade russe… Deux chachlyks… (Червоної ікри, вінегрету… Два шашлики…)
Потім вийшла, повернулась і пішла до нього з легкою посмішкою, вже як до знайомого:
— Добрий вечір.
