Золоті рибки - Чандлер Реймонд

Ще й додав, нібито мене цікавлять рідкісні види золотих рибок.

Жінка поставила обприскувача й увійшла в будинок. Довкола мене гули бджоли. Великі волохаті бджоли, що не бояться холодного морського вітру. На піщані обмілини накочувалися хвилі, і їхній шум нагадував далеку музику. Північне сонце здавалося мені якимсь бляклим, його проміння не гріло.

Жінка вийшла з будинку, лишивши двері відчиненими.

— Він нагорі, підійміться сходами, — сказала вона. Я проминув кілька старезних крісел-гойдалок і ввійшов у дім людини, що вкрала колись Ліндерові перли.

10

У великій кімнаті акваріуми стояли всюди: частина з них двома ярусами на полицях з підпірками, великі овальні — в металевих каркасах, одні підсвічувалися згори, інші — знизу. Водорості безладними гірляндами погойдувалися за брудним склом, а вода мала якийсь примарний зеленкуватий колір. У ній плавали рибки всіх барв веселки.

Були там рибки довгі, тонкі і схожі на золоті стріли, японські вуалехвости, за якими тяглися неймовірно великі хвости, неонові рибки, прозорі, мов кольорове скло, крихітні гуппі із сантиметр завдовжки, рідкісні золоті рибки, великі й незграбні китайські телескопи з банькатими очима, жаб'ячими мордами й непотрібними плавниками, які рухались у зеленкуватій воді, неначе ноги товстуна, що квапиться на обід.

Найбільше світла падало з великого вікна у стелі. Під цим вікном біля голого дерев'яного столу стояв високий змарнілий чоловік. У лівій руці він тримав червону рибку, що тріпотіла, а правою стискав лезо безпечної бритви, обмотане з одного боку лейкопластирем. [80]

Він глянув на мене з-під широких сивих брів. Очі в нього були глибоко запалі, безбарвні, каламутні. Я підійшов ближче й подивився на рибку в його руці.

— Грибок? — поцікавився я.

Чоловік поволі кивнув головою і сказав:

— Еге ж. — Потім поклав рибку на стіл і розправив її спинний плавець. Він був поскубаний і роздвоєний, а на його подертих краях білів якийсь наліт. — Білий грибок, — промовив господар. — Це не так страшно. Я підправлю цього хлопця, і він буде здоровісінький. Чим можу прислужитися, шановний?

Я покрутив у руці сигарету, всміхнувся йому й сказав:

— Вони як люди. Я маю на увазі, рибки. Теж хворіють.

Він притис рибку до столу й підрізав рваний край плавця. Потім розправив хвоста й підрізав і його. Рибка перестала битися.

— Одних вдається вилікувати, — озвався чоловік, — інших — ні. Не можна, наприклад, вилікувати хворобу "плавучого пухиря". — Він звів на мене очі. — Якщо ви думаєте, що їй боляче, то помиляєтесь. Рибку можна вбити, але зробити їй боляче, як людині, не можна.

Він відклав лезо, змочив ватку рідиною бузкового кольору й зафарбував нею обрізані краї плавця. Тоді стромив пальця в баночку з білим вазеліном і змастив ним плавець. Після цього пустив рибку в маленький акваріум під стіною, і вона мирно попливла, вочевидь задоволена.

Змарнілий чоловік витер руки, сів на край лавки і втупився в мене своїми неживими очима. Колись, дуже давно, він був, мабуть, гарний.

— Цікавитесь рибками? — спитав він. У голосі його чувся тихий, обережний гомін тюремної камери й тюремного двору.

Я похитав головою.

— Не дуже. Це тільки привід. Я приїхав здалеку, щоб побачитися з вами, містере Сайп.

Він провів язиком по губах, не спускаючи з мене очей. А коли заговорив знову, голос його був м'який і стомлений.

— Моє прізвище Уоллес, шановний.

Я випустив кільце диму й проткнув його пальцем.

— А для мого діла ви мені потрібні як Сайп.

Він нахилився вперед, опустив руку між розставлених кістлявих колін і стис пальці. Великі вузлуваті Руки, що колись переробили багато важкої роботи. Голова ледь сіпнулася вгору, очі холодно дивились з-під кошлатих брів. Та голос його лишався м'яким. [81]

— Давно до мене не потикалися лягаві. Принаймні з балачками. Чого припхався?

— А вгадай, — мовив я. Його голос став іще м'якішим.

— Послухай, лягавий, я тут живу тихо, спокійно. Мене більше ніхто не чіпає. Я дістав амністію просто з Білого дому. Бавлюся собі золотими рибками, а людина проймається почуттям до тих, кого глядить. Я нікому в світі нічого не винен. Я своє заплатив. У моєї дружини вистачить грошви для нас обох. Усе, чого я хочу, — це щоб мені дали спокій, лягавий. — Він замовк, похитав головою і додав: — Мене більше не обдуриш. Годі!

Я нічого не відповів. Лише легенько всміхнувся й спостерігав його далі.

— Тепер до мене нікому немає діла, — провадив господар далі. — Я дістав амністію від самого президента. Я хочу тільки одного: щоб мені дали спокій.

Я похитав головою, все ще всміхаючись.

— Це — єдине, чого ти не дочекаєшся. Поки сам усе не віддаси.

— Послухай, — м'яко промовив він, — ти, мабуть, новенький у цьому ділі. Тобі ще все здається цікавим. Ти хочеш зробити собі ім'я. Але на мені це висить уже двадцять років, і до мене приходило багато всяких людей, декотрі з них були навіть дуже розумні. І вони збагнули: у мене нема нічого, крім того, що належить мені. Та ніколи й не було. Все дісталося комусь іншому.

— Поштовому службовцеві, — кинув я. — Ну звісно!

— Послухай, — так само м'яко вів Сайп, — я своє відсидів. Я знаю всі ходи-виходи. Знаю, що ви так просто не вгамуєтесь, у всякому разі доти, доки ще жива людина, яка може щось пригадати. Я знаю, час від часу до мене присилатимуть якогось гада, щоб він знов усе це копав. Ну й дооре. Я не ображаюсь. Ну, а тепер що мені зробити, щоб випровадити тебе додому?

Я похитав головою і подивився повз нього на рибок, що байдуже плавали в своїх великих затишних акваріумах. Я відчув утому. Ця тиша викликала в моєму мозку образи-привиди — привиди давноминулих днів. Поїзд, що гуркоче крізь пітьму, засідка в поштовому вагоні, спалах пострілу, мертвий поштовий службовець на підлозі, тихе дзюрчання води з бака й людина, якій пощастило дев'ятнадцять років берегти таємницю. Майже пощастило.

— Ти зробив одну помилку, — неквапно почав я. — Пам'ятаєш хлопця на ім'я Чистильник Мардо? [82]

Він відвів голову. Я бачив, як він намагається щось пригадати. Але це ім'я йому, здається, нічого не казало.

— Ти знав того хлопця у Лівенворті, — промовив я. — Коротун сидів за те, що розрізав двадцятидоларові банкноти й наклеював на них фальшивий малюнок.

— Угу, — озвався Сайп. — Пам'ятаю.

— Ти розповів йому, що перли в тебе, — сказав я. Але Сайп, як видно, не вірив мені.

— Мабуть, я пожартував із ним, — поволі, якось спустошено промовив він.

"— Можливо. Але слухай далі. Сам він так не думав. Нещодавно він побував у цих краях із приятелем на ім'я Захід. Вони тебе десь уздріли, і Чистильник тебе впізнав. І почав ворушити мізками: як би це, мовляв, трішки заробити? Але хлопець не міг і дня прожити без кокаїну, ще й варнякав уві сні. От одна дівчина й довідалася про камінчики. А потім іще одна й один адвокатик. Чистильникові підсмажили п'яти, і тепер він мертвий.

Сайп витріщився на мене широко розплющеними очима. Зморшки в кутиках його рота поглибшали.

Я помахав сигаретою і повів далі:

— Ми не знаємо, що він там вибовкав, але адвокатик із дівкою тепер в Олімпії. Захід теж в Олімпії, але він уже мертвий. Вони його порішили. Хтозна, знають вони, де ти, чи ні. Але, кінець кінцем, вони довідаються. Вони або ще хтось такий, як вони. Ти можеш висотати жили з поліції, якщо вона нездатна знайти перли, а ти не намагатимешся продати їх. Можеш висотати жили із страхової компанії і навіть з поштових службовців.

Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі Сайпа. Не ворухнулися великі вузлуваті пальці, переплетені між коліньми. Тільки його мертві очі невідривно дивилися на мене.

— Та з шахраїв тобі жили не висотати, — провадив я. — Ці не відчепляться. Завжди знайдеться двоє-троє, які матимуть і час, і гроші, й злість, щоб тиснути на тебе знов і знов. Вони вже якось зуміють Довідатися про те, що їм треба. Викрадуть твою дружину чи вивезуть тебе до лісу й там побалакають з тобою. І тобі доведеться пройти крізь таке... А в мене є пристойна, чесна пропозиція.

— А ти з чиєї ватаги? — несподівано запитав Сайп. — Спершу мені здалося, ніби від тебе смердить лягавим. А тепер уже й не знаю.

— Страхова компанія, — відказав я. — Пояснюю суть угоди. Уся винагорода — двадцять п'ять тисяч. П ять косих — жінці, що дала мені інформацію. Вона [83] розповіла все чесно й заслужила свою пайку. Десять косих — мені. Я зробив усю роботу, і немає такого револьвера, під який я б не підставляв свою голову. Десять косих — тобі. Через мене. Напрямки ти й п'яти центів не вхопиш. Ну, то як тобі моя пропозиція?

— На перший погляд непогана, — м'яко промовив він. — Крім однієї деталі. Немає в мене ніяких перлів, лягавий.

Я насупився. Більше я не мав нічого йому запропонувати. Інших козирів у мене не було. Я відштовхнувся від стіни, кинув на дерев'яну підлогу недопалок і розтоптав його. А тоді повернувся, щоб піти.

Сайп підвівся й простяг руку.

— Зачекай хвилинку, — мовив він похмуро, — я доведу тобі, що казав правду.

Він вийшов повз мене з кімнати. Покушуючи губи, я задивився на рибок. Десь звіддаля долинув шум мотора. Я почув, як двері відчинились і знову зачинились — очевидно, в сусідній кімнаті.

Невдовзі Сайп повернувся. Його змарніла рука стискала блискучий кольт — 0,45. Револьвер був з лікоть завдовжки.

Сайп наставив кольта на мене й промовив:

— Ось тут у мене перли, шість штук. Свинцеві перли. Я можу на відстані п'ятдесяти метрів відбити мусі лапу. Ти не лягавий. А тепер біжи... Розкажи своїм дружкам, — вони ж там ждуть тебе, не діждуться, — що я ладен вибивати їм із кольта по зубу в будь-який день тижня, а в неділю — по два зуби!

Я не ворухнувся. У мертвих очах цього чоловіка прозирало безумство.

— Залиш це для театру, — неквапно відказав я. — Як хочеш, я доведу, що я — детектив. Ти сидів у в'язниці, і ця іграшка в тебе — вже правопорушення. Поклади її, і побалакаймо спокійно.

Машина, яку я почув кілька хвилин тому, здається, зупинилася біля будинку. Завищали гальма. Внизу на доріжці, а потім на сходах пролунали кроки. Різні голоси, вигуки.

Сайп відступив у глиб кімнати і став між столом та великим акваріумом літрів на вісімдесят-сто. Він ошкірився до мене широкою ясною усмішкою бійця, якого загнали в глухий кут.

— Схоже, твої дружки тебе наздогнали, — спроквола сказав він.