Золоті рибки - Чандлер Реймонд

Насамперед [55] мені впали в око ноги, бо, хоч Мардо був у штанях і сорочці, ноги в нього були голі й звисали з ліжка. Біля щиколоток вони були зв'язані мотузком.

П'яти в Мардо виглядали геть попеченими. Вікно стояло навстіж, але в кімнаті смерділо паленим м'ясом і горілим деревом. Електрична праска на письмовому столі й досі була ввімкнена. Я витяг із розетки шнур.

Потім я пішов до кухні Кейті і знайшов у холодильнику пляшку віскі "Бруклін скотч". Трохи підкріпившись, перевів дух і оглянув пустир за будинком. Вузенька цементна доріжка вела від дверей і переходила в зелені дерев'яні сходи, що спускалися на вулицю.

Я повернувся в кімнату Чистильника Мардо. Піджак від коричневого костюма в червону смужку висів на стільці з вивернутими кишенями, а все, що було в них, валялося на підлозі.

На Мардо були штани від костюма, кишені також вивернуті. Ключі, дрібні гроші й носовичок лежали на ліжку поруч. Там валялась й невеличка металева коробочка, схожа на жіночу пудреницю: з неї висипався лискучий білий порошок. Кокаїн.

Мардо був невисокий на зріст — метр шістдесят, не більше, мав ріденький каштановий чуб і великі очі. Визначити їх колір було важко. Це були просто очі, широко розплющені й зовсім мертві. Руки лежали випростані і зв'язані біля зап'ястків мотузком, що тягся з-під ліжка.

Я оглянув труп, шукаючи ножових чи кульових ран, але нічого такого не знайшов. На Мардо не було ані подряпини, коли не брати до увага, звичайно, ніг. Напевне шок або серцевий напад, а може, те й те разом призвело до смерті. Тіло ще не охололо. Кляп у роті був теплий і мокрий.

Я витер усе, до чого доторкався, трохи подивився з переднього вікна Кейті на вулицю, а тоді вже вийшов з будинку.

О пів на четверту я ступив у вестибюль готелю "Меншн-Хаус" і підійшов до тютюнового кіоска в кутку. Схилився над вітриною, попросив коробку "Кемел".

Кейті Хорн посунула до мене сигарети, вкинула у нагрудну кишеню мого піджака решту й усміхнулася мені так, як вона звичайно всміхається покупцям.

— Ну., то як? Ти швиденько обернувся, — сказала вона і кинула крадькома погляд на п'яного, що силкувався прикурити від старомодної кремнієвої запальнички.

— Справа складна, — мовив я. — Приготуйся. Вона хутко крутнулась і жбурнула п'яному коробку паперових сірників. Той спробував схопити їх, упустив і сірники й сигару, потім сердито згріб їх з підлоги і посунув геть, весь час озираючись, мовби чекав стусана. [56]

Кейті дивилася повз мене, очі її були холодні й нічого не виражали.

— Я готова, — прошепотіла вона.

— Тепер ти одержиш рівно половину, — сказав я. — Чистильника більше немає. Його порішили... У власному ліжку.

Очі Кеші нервово сіпнулися. Два пальці стислись на скляному прилавку біля мого ліктя. Губи побіліли. Ось і все.

— Послухай, — мовив я, — нічого не кажи поки, я не розповім. Він помер від шоку. Хтось підсмажив йому п'яти дешевою електропраскою. Не твоєю. Я перевірив. Гадаю, він помер досить швидко і не міг їм багато сказати. Кляп ще був у нього в роті. Коли я йшов до тебе, то думав, що все це дурниці. Тепер я цього не так певен. Якщо він їм щось вибовкав, то вважай, що в нас нічого не вигоріло. Так само, як і в Сайпа. Правда, я ще знайду його раніше за них. Ті хлопці навряд чи перед чимось зупиняться. Якщо він перед ними не розколовся, то час іще є.

Кейті повернула голову й глянула на обертові двері до вестибюля. На її щоках проступили білі плями.

— Що ж мені робити? — видихнула вона.

Я торкнув коробку з сигарами в обгортках і опустив у неї ключа Кейті. Вона спритно дістала його своїми довгими пальцями й сховала.

— Як прийдеш додому, сама побачиш його. Ти нічого не знаєш. Забудь і про мене, й про перли. Коли вони перевірять його пальчики, то відразу збагнуть, що минуле в нього темне, і вирішать, що він постраждав за якісь давні гріхи.

Я розпечатав коробку сигарет, закурив і хвилю мовчки дивився на Кейті. Вона не поворухнулась.

— Зіграєш свою роль? — запитав я. — Якщо ні, скажи зразу.

— Звичайно. — її брови вигнулися дугою. — Я що, схожа на людину, яка здатна когезь катувати?

— Ти вийшла заміж за шахрая, — похмуро промовив я. Вона спалахнула. Я цього, власне, й хотів.

— Він не шахрай! Він просто дурень набитий! Ніхто не став про мене гірше думати, навіть хлопці з поліцїйного управління. —

— Ну гаразд. Отак воно краще. Кінець кінцем, це вбивство — не наших рук діло. А заговоримо ми зараз, то забувай про будь-яку частину винагороди, якщо її взагалі коли-небудь виплатять.

— Це вже напевно! — різко кинула Кейті. — Ох, бідний коротун... — Вона мало не схлипнула.

Я поплескав її по руці, якомога щиріше вміхнувся й пішов із "Меншн-Хаус". [57]

3

Контора страхової фірми "Релайєнс" містилася в трьох невеличких простеньких кімнатах будинку "Грас-Білдінг". Компанія була надто солідна, щоб мати таке непривабливе приміщення. Управителя місцевої філії звали Лутін. Це був лисий чоловік середнього віку зі спокійними очима й тендітними пальцями, що весь час погладжували сигару в строкатій обгортці. Він сидів за великим, добре витертим столом і мирно дивився на моє підборіддя.

— Кажете, Кармаді? Чув про вас. — Лутін торкнувся сяючим мізинцем моєї візитної картки. — То що ви там задумали?

Я покрутив у руках сигарету і, стишивши голос, запитав:

— Пам'ятаєте Ліндерові перли?

Він ледве помітно і трохи знуджено всміхнувся.

— Навряд чи я забуду про них. Вони обійшлися компанії в сто п'ятдесят тисяч доларів. Я був тоді ще самовпевненим юним складальником.

— У мене є ідея, — перейшов я до діла. — Може, все це дурниці, і, мабуть, так воно і є. Але я хотів би спробувати своє щастя. Винагорода у двадцять п'ять тисяч ще в силі?

— Двадцять тисяч, Кармаді, — захихотів Лутін. — П'ять тисяч ми вже витратили на пошуки самі. Ви гаєте час.

— Це мій час. Хай буде двадцять. А на яку допомогу я можу розраховувати з вашого боку?

— Допомогу в чому?

— Чи можу взяти я у вас рекомендаційного листа до інших ваших філій? На той випадок, коли мені доведеться працювати в іншому штаті. Або коли я потребуватиму прихильного ставлення з боку представників місцевої влади.

— А в якому штаті ви збираєтесь працювати?

Я всміхнувся до нього. Лутін постукав сигарою по краю попільнички й усміхнувся до мене. Але ж які нещирі були наші усмішки!

— Листа не буде, — відрубав він. — Нью-Йорк цього не схвалить. У нас автономна система. Але ви можете розраховувати на нашу негласну допомогу. І на двадцять тисяч, якщо вам пощастить. Та тільки навряд.

Я закурив і, відкинувшись назад, пустив у стелю дим.

— Не буде? А чому не буде? Адже ви так і не знайшли тих камінчиків. Хоч вони й існували, правда ж?

— Та вже ж, чорти б їх ухопили, існували! І якщо існують і досі, то належать нам. Але такого ще [58] не було, щоб двадцять тисяч пролежали двадцять років поховані, а тоді їх хтось знайшов.

— Хай буде по-вашому. Але я ризикую тільки своїм часом.

Лутін струсив із сигари трохи попелу й перевів погляд на мене.

— Мені подобається ваше нахабство, — промовив він, — навіть якщо у вас не всі вдома. Але ж ми — велика організація. Припустімо, я приставлю за вами око. Що тоді?

— Тоді я програю. Я знатиму, що мене пасуть. Надто довго я граю в ці ігри, щоб проґавити таке. Я вийду з гри, розповім про все, що знаю, поліції і піду додому.

— А чому ви так зробите?

Я знову подався над його столом уперед.

— Тому що хлопця, який би міг навести мене на слід, — поволі промовив я, — сьогодні на той світ спровадили.

— Ну і ну! — потер носа Лутін.

— Не я спровадив його на той світ, — додав я. Якийсь час ми мовчали. Потім Лутін сказав:

— Ніякий лист вам не потрібен. Ви б його навіть не носили з собою. А після того, що ви мені сказали, я б — і ви це з біса добре знаєте — навіть не ризикнув дати вам листа!

Я встав, усміхнувся і попростував до дверей. Лутін хутко підхопився, оббіг навколо столу і поклав свою невеличку чепурну долоню мені на руку.

— Послухайте, я знаю, що ви псих. Та якщо ви все-таки доберетеся до них, поверніть їх через наших хлопців. Нам так потрібна реклама!

— Якого дідька?! А на що я, по-вашому, живу? — процідив я.

— Двадцять п'ять тисяч.

— А я зрозумів, двадцять.

— Двадцять п'ять. Та все одно ви ненормальний. У Сайпа тих перлів ніколи не було." Якби він їх мав, то вже давно домовився б з кимось із нас.

— Гаразд, — мовив я. — У вас було вдосталь часу, щоб скласти про це свою думку.

Ми потисли один одному руки, всміхнулися з виглядом двох розумних людей, які знають, що обвести круг пальця ще нікого не вдалося, але полишити спроб не варто.

Коли я повернувся до своєї контори, була за чверть п'ята. Я кілька разів перехилив по маленькій, натоптав люльку і всівся, щоб трохи поворушити мізками. Але тут задзеленчав телефон. [59]

— Кармаді? — спитав жіночий голос. Він був високий, чіткий, холодний. І незнайомий.

— Еге.

— Вам треба зустрітися з Рашем Медером. Ви його знаєте?

— Ні, — збрехав я. — А навіщо мені з ним зустрічатися?

— У трубці несподівано пролунав дзвінкий, холодний, як лід, сміх.

— Бо в одного хлопця розболілися ноги, — пояснив голос.

Почулися гудки. Я поклав трубку, черкнув сірником і втупився в" стіну, аж поки полум'я обпекло мені пальці.

Раш Медер був "темна конячка" серед дрібних адвокатів з "Кворн-Білдінг". Такий собі продажний тип, що відразу прибігає на допомогу, коли комусь треба забезпечити фальшиве алібі. Медер хапався за все, що недобре пахло і на чому можна було нагріти руки. Але я ніколи не чув, щоб він брався за серйозні справи, як скажімо, підсмажити комусь п'яти.

4

На Спрінг-стріт закінчувався робочий день. Таксі неквапом їхали попід тротуаром, стенографістки поспішали додому, трамваї потрапляли в пробки, а регулювальники хтозна-чому не дозволяли водіям повертати праворуч.

"Кворн-Білдінг" мав вузький фасад кольору засохлої гірчиці, а за скляною вітриною біля входу виднівся великий набір вставних зубів. Покажчик ряснів іменами стоматологів, що "не завдають болю", людей, у яких можна було вивчитися на кур'єра, просто іменами та номерами без імен. Отам і значилося: "Раш Медер, адвокат. Кімната 619".

Я вийшов з труського ліфта без дверей, глянув на брудну плювальницю, що стояла на обгидженому гумовому килимкові, пройшов коридором, де смерділо недопалками, і спробував штовхнути ручку під візерунчастою шибкою з номером 619.