Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Діккенс Чарлз

Незабаром він повернувся в поліпшеному вигляді, але такий червоний, що мені здалося, ніби його обличчя має багато спільного з омарами, крабами та раками: вони теж входять у гарячу воду дуже чорними, а виходять звідти дуже червоними.

Ми випили чаю. Двері й вікна щільно закрили (ночі були вже холодні та вогкі). Мені здавалося, що кращого житла людина не може собі й уявити. Слухати, як вітер віє на морі, знати, що туман стелиться по безрадісній рівнині, дивитися на вогонь і думати, що навколо немає жодного будинку, крім цього, – та й то не будинок, а корабель! – це було чарівно. Маленька Ем'лі подолала свій страх і сиділа тепер поруч зі мною на найменшій зі скринь, якраз такій завбільшки, щоб ми вдвох могли сидіти на ній, і стояла вона у найтеплішому кутку. Місіс Пеготті в білому фартусі сиділа по той бік печі та плела. За своєю роботою, з восковим недогарком і скринькою з малюнком собору Святого Павла, Пеготті почувалася зовсім удома. Гем дав мені перший урок гри в свинки, а тепер намагався пригадати якийсь хитромудрий спосіб ворожити на дуже масних картах. Риб'ячий жир залишався від його пальців на кожній карті. Містер Пеготті курив свою люльку. Я зрозумів, що настав час душевної розмови.

– Містере Пеготті, – сказав я.

– Так, сер?

– Чому ви назвали вашого сина Гемом?[3] Це тому, що ви живете у ковчезі?

– Це не я назвав його так, – відповів містер Пеготті.

– А хто ж дав йому ім'я? – поставив я містерові Пеготті запитання друге зі свого катехізису.

– Як це хто? Його батько, сер.

– А я думав, що то ви його батько.

– Мій брат Джо був його батьком, – сказав містер Пеготті.

– Він помер, містере Пеготті? – спитав я після ввічливої паузи.

– Потонув, – відповів містер Пеготті.

Я дуже здивувався, що містер Пеготті не був батьком Гема. У мене з'явилися сумніви, чи не помиляюсь я взагалі щодо сімейних відносин у цьому будинку. Мені так цікаво було довідатися про це, що я наважився розпитувати містера Пеготті далі.

– А маленька Ем'лі, – сказав я, глянувши на неї. – Адже ж вона ваша донька, чи не так, містере Пеготті?

– Ні, сер. Мій зять Том був її батьком.

Я не міг утриматись.

– І він помер, містере Пеготті? – натякнув я після ще однієї пристойної паузи.

– Потонув! – відповів містер Пеготті.

Я відчував, що далі розмовляти на цю тему важко, але я ще не вичерпав питань. І мені кортіло довідатися про все. Тому я запитав:

– А у вас немає своїх дітей, містер Пеготті?

– Ні, мастере, – відказав він, коротко розсміявшись. – Я нежонатий.

– Неодружений? – здивувався я. – А вона хто ж, містере Пеготті? – вказав я на особу у фартусі, яка була зайнята плетінням.

– Це місіс Геммідж, – відповів містер Пеготті.

– Геммідж, містере Пеготті?

Але тут Пеготті – я маю на увазі мою власну Пеготті – зробила мені такий виразний жест рукою, що мені лишилося смирненько сидіти і дивитися на мовчазне товариство. Коли я пішов спати, Пеготті потайки розповіла мені, що Гем і Ем'лі були його осиротілими племінником і племінницею, яких мій господар всиновив у різний час, коли були вони ще немовлятами, залишеними напризволяще. А місіс Геммідж була вдовою його товариша – рибалки, який помер у великих злиднях. Пеготті й сам був злидарем, казала моя нянька, але він був гарний, як золото, і вірний, як сталь, – таких порівнянь вжила вона. Єдина тільки річ могла його дуже розгнівати – коли говорили про його великодушність. Тоді він починав лаятися, бити по столу правою рукою (одного разу так вдарив, що у столі з'явилася тріщина) та кричати якесь моторошне слово, що його ніхто не міг зрозуміти, хоч усі відчували, що мало воно якесь дивне та грізне значення.

Великодушність мого господаря дуже зворушила мене.

Я прислухався, як жінки лягали спати в іншій каюті на носі корабля, як містер Пеготті і Гем припасували собі гамаки до гаків, що їх я помітив у сволоку, і помалу засинав у чудовому гуморі. А вітер тим часом ревів на морі і люто шугав над рівниною. Мене трохи бентежило, що вночі може рушитися буря. Але я заспокоював себе тим, що лежу в судні, та з такою людиною на борту, як містер Пеготті, можна нічого не боятись.

Але нічого страшного так і не трапилося. Зайнявся ранок. Коли перше проміння сонця блиснуло в моєму дзеркальці, я схопився з ліжка та побіг на берег, де маленька Ем'лі вже збирала камінці.

– Ви справжня морячка, правда ж? – спитав я Ем'лі.

Не думаю, щоб я був справді переконаний у цьому, але з ввічливості я мусив щось сказати. На хвилинку я побачив блискуче вітрило в її ясних очах, яке насправді було у морі неподалік від нас, тому і спала мені думка вимовити ці слова.

– Ні, – відповідала Ем'лі, похитуючи головою, – я боюся моря.

– Боїтеся? – спитав я, хоробро поглядаючи на могутній океан. – А мені так зовсім не страшно.

– Ах, воно таке жорстоке! – сказала Ем'лі. – Воно так жорстоко обходиться з нашими чоловіками. Я бачила, як воно на друзки розбило одну барку – таку велику, як наш будинок.

– Сподіваюся, що то була не та барка...

– В якій потонув тато? – підхопила Ем'лі. – Ні. Не та, тієї барки я ніколи не бачила.

– А його ви бачили? – спитав я.

Маленька Ем'лі похитала головою.

– Я не пригадую його.

Який збіг обставин! Я негайно розповів їй, що теж ніколи не бачив свого батька, що ми з матір'ю завжди жили самі та були дуже щасливі, і збиралися так само жити й надалі; що могила мого батька знаходиться неподалік від нашого дому під тінню високих дерев, серед яких я часто гуляю, слухаючи співи птахів. Але тут з'ясувалося, що є різниця між сирітством Ем'лі та моїм. Її мати вмерла раніше за батька; і ніхто не знав, де його могила, відомо було тільки, що він лежить десь на дні морському.

– Крім того, – додала Ем'лі, шукаючи камінці та мушлі, – ваш батько був джентльмен, а ваша мати – леді. Мій же батько був рибалкою, мати моя була дочкою рибалки, і мій дядько Ден – теж рибалка.

– Ден – це ім'я містера Пеготті? – спитав я.

– А він там, дядько Ден! – відповіла Ем'лі, вказуючи на корабель-будинок.

– Я про нього й кажу. Він, мабуть, дуже добрий.

– Добрий? – перепитала Ем'лі. – Ще б пак! Та якби я стала знатною леді, я подарувала б йому небесно-голубий сюртук з діамантовими ґудзиками, нанкові штани, червоний оксамитовий жилет, триріжний капелюх, великий золотий годинник, срібну люльку та й цілу скриню грошей!

– Не маю сумніву, – сказав я, – що містер Пеготті цілком заслужив ці скарби.

Мушу визнати, мені здалося, що йому не дуже зручно було б у цьому костюмі, вигаданому для нього вдячною племінницею. Особливі сумніви мав я щодо придатності триріжного капелюха. Але ці міркування я лишив при собі.

Перелічуючи всі ці речі, маленька Ем'лі спинилась і дивилася на небо, ніби бачила там ці дарунки. Потім ми рушили далі, збираючи мушлі й камінці.

– А вам хотілося б бути леді? – спитав я.

Ем'лі глянула на мене, розсміялася і кивнула "так".

– Мені б дуже хотілося. Тоді б ми всі стали знатними. І я, і дядя, і Гем, і місіс Геммідж. Тоді б нам не страшні були бурі. Ми не боялися б за себе, ми боялися б тільки за бідолашних рибалок і допомагали б їм грошима, щоб вони не знали злиднів.

Це здалося мені дуже втішною, але від того не менш неймовірною картиною. Я висловив своє співчуття до думок маленької Ем'лі, вона збадьорилась і сказала:

– А тепер, як вам здається, ви не боїтеся моря?

Спогад про родичів Ем'лі, які потонули, був такий жахливий, що, побачивши перед собою велику хвилю, я без сумніву кинувся б тікати, але море було дуже спокійне і не страшне, тому я сказав "ні" та додав:

– Та й ви теж, здається, не боїтеся, хоч і кажете, що вам страшно.

Бо Ем'лі тим часом дуже близько підійшла до краю старої чорної греблі, що нею ми гуляли – я боявся, що дівчинка впаде у воду.

– Коли воно таке, як зараз, я його зовсім не боюся, – сказала маленька Ем'лі. – Я прокидаюся, коли воно шумить, і тремчу від думки, що дядько Ден і Гем зараз у морі; мені здається навіть, що я чую, як вони кличуть на допомогу. Ось тому мені й хочеться стати леді. А в таку погоду я моря не боюсь. Ані трішки. Ось, дивіться!

Вона відскочила від мене і побігла по хиткій колоді, яка витикалася з греблі та звисала над безоднею без будь-якої підпори. Цей випадок так запав мені в пам'ять, що якби я був художником, то намалював би з усіма подробицями, ніби це щойно трапилось, як маленька Ем'лі мчала вперед до своєї загибелі (так здавалося мені) й очима, яких я ніколи не забуду, дивилася далеко в море.

Легка, смілива, грайлива дівчинка повернулась і прибігла до мене неушкоджена. Незабаром я й сам розсміявся зі свого переляку і з марності мого крику, бо однаково ж нікого не було поблизу. Але згодом, ставши дорослою людиною, я частенько замислювався над тим, чи не можна припустити, що з якогось невидимого зв'язку речей, у раптовому пориві цієї дитини, в її дикому погляді, спрямованому в далечінь, позначилося милосердне заступництво її покійного батька, що бажав затягти її в небезпеку та дати їй змогу закінчити своє життя в той день. І одного разу подумав, що коли б раптом побачив я тоді майбутнє її життя і зміг осягнути його, і це життя цілковито б залежало від дій моєї руки, то чи слід було рятувати її. Був час потім, – недовго тривав цей час, але він був, – коли я запитував самого себе, чи не краще було б для маленької Ем'лі, якби води моря назавжди зімкнулися над її головою того ранку, і я відповів: "Так, було б краще…"

Може, я передчасно говорю про це. Але хай воно залишається, як написано.

Ми довго блукали понад берегом, назбирали всяких цікавих речей і бережно кинули назад у море кілька морських зірок, що їх хвиля винесла на берег (проте я й досі не знаю добре схильностей цих істот, а тому не можу судити, чи були вони вдячні нам за таку послугу), а потім подалися додому, до житла містера Пеготті. Біля комори з крабами ми спинилися, щоб обмінятися невинним поцілунком і, веселі й здорові, посідали снідати.

– Наче два дрозденяти! – сказав містер Пеготті.

Я прийняв це за комплімент.

Звичайно, я був закоханий у маленьку Ем'лі. Я певний, що любив цю дитину вірно, ніжно, чисто і безкорисливо; навряд чи поступалася ця любов перед високим і благородним коханням дорослої людини. Я певен, що моя уява створювала навколо цієї блакитноокої дитини якесь сяйво.