Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Правда, Герствуд купував харчі так ощадливо, що на їжу в них виходило дуже мало, а тому вистачило б, мабуть, і на квартиру, зате ні на що інше не лишалось нічого. Керрі все ж купила собі черевики і ще деякі дрібниці, і проблема сплати за квартиру дуже ускладнилась. Приблизно за тиждень до фатального дня Керрі раптом зрозуміла, що грошей їм не вистачить.

— Боюсь, що не буде чим заплатити за квартиру! — вигукнула вона за сніданком, заглянувши у свій гаманець.

— Скільки ж у тебе зосталось? — спитав Герствуд.

— У мене ще є двадцять два долари, але треба ж на них прожити цілий тиждень, а якщо я витрачу на це ті гроші, які одержу в суботу, то нічого не залишиться на той тиждень. Скажи, цей твій знайомий одкриє свій готель у цьому місяці?

— Мабуть, — відповів Герствуд. — Принаймні він так казав. Ти не турбуйся, — додав він трохи згодом. — Може, крамар згодиться почекати. Напевне згодиться. Ми так давно в нього купуємо, що він повірить нам на один-два тижні.

— Ти гадаєш? — спитала вона.

— Я певен.

Герствуд того ж дня зайшов у крамничку по фунт кави і сказав, дивлячись крамареві Еслоджу просто в вічі:

— Якщо ви не заперечуєте, ми будемо розплачуватись завжди в кінці тижня.

— Гаразд, гаразд, містере Вілер, — відповів містер Еслодж. — Чом би й ні?

Герствуд, тактовний і в нужді, не додав більше нічого. Все вийшло дуже просто. Він подивився крізь розчинені двері на вулицю, потім узяв зважену каву і пішов. Так почалася гра людини, яка докотилась до краю.

Плату за квартиру було внесено, і надійшла черга крамаря. Герствуд викрутився, заплативши із своїх десяти доларів, а в кінці тижня одержав гроші від Керрі. Наступний розрахунок з крамарем він затяг на один день і так незабаром повернув свої десять доларів, а Еслодж відтоді одержував по суботньому рахунку в наступний четвер або п'ятницю.

Усі ці клопоти непокоїли Керрі, їй нестерппо хотілось, щоб сталася нарешті якась зміна. Герствуд нібито не розумів, що вона теж мас на щось право. Він розподіляв її заробіток так, щоб вистачило на все, але наче й не думав про те, щоб і самому вносити щось.

"Він мені каже, щоб я не турбувалась! — думала Керрі.— Та якби він сам турбувався хоч трохи, то не сидів би отут, склавши руки і чекаючи від мене допомоги. Він би знайшов хоч яку-небудь роботу. Щоб чоловік за сім місяців не знайшов роботи при бажанні!"

Вигляд Герствуда, який цілими днями не виходив з дому, завжди неохайний, завжди похмурий, примушував Керрі шукати розваги десь в іншому місці. Двічі на тиждень у театрі бували денні вистави, тоді Герствуд мусив обмежуватись холодною закускою, яку він сам собі готував. Інші два дні відбувались репетиції, що починались о десятій і тривали звичайно до першої години дня. Крім того, Керрі почала заходити до двох-трьох хористок, у тому числі й до блакитноокої войовниці в золотому шоломі. Це було приємно і трохи розважало її, допомагаючи забувати похмуру нудьгу власної домівки, де засів чоловік.

Блакитнооку войовницю звали Осборн — Лола Осборн. Вона жила на Дев'ятнадцятій вулиці, недалеко від Четвертої авеню, в тому кварталі, що тепер весь зайнятий конторами. Там у неї була затишна кімнатка, вікнами на низку задніх дворів, де росло багато тінистих дерев.

— Хіба ваша сім'я не в Нью-Йорку живе? — спитала її якось Керрі.

— Так, але я не можу ужитися зі своїми старими. Вони завжди вимагають, щоб я робила те, що їм подобається. А ви теж тутешня?

— Так, — відповіла Керрі.

— Живете з сім'єю?

Керрі посоромилась сказати, що вона одружена. Вона стільки говорила про те, що хотіла б мати більшу платню, так турбувалася своїм майбутнім, що тепер, коли її спитали навпростець, не змогла признатися.

— Ні, я живу у родичів, — відповіла вона.

Міс Осборн вирішила, що Керрі, як і вона сама, може вільно розпоряджатися своїм часом. Вона завжди умовляла Керрі залишитись у неї, піти разом пройтися і таке інше, і Керрі, кінець кінцем, почала спізнюватись на обід. Герствуд помітив це, але його становище не дозволяло йому сваритися з нею. Кілька разів вона приходила так пізно, що ледве встигала нашвидку зготувати яку-небудь страву і вже поспішала до театру.

— У тебе і в другій половині дня теж бувають репети-ції? — спитав її якось Герствуд, намагаючись приховати гіркі і прикрі підозри, що його опанували.

— Ні, я тепер підшукую собі інше місце, — відповіла Керрі.

То була почасти й правда, але більше вимовна. Вона побувала з міс Осборн у режисера, що збирався відкрити нову оперету на Бродвеї, і звідти обидві повернулись до Лоли, де вони сиділи і перед тим з третьої години.

Це Герствудове запитання Керрі сприйняла як замах на свою свободу. Вона ніби не помічала, що весь час була досить вільна у своїх вчинках. Нам завжди найдорожча нова, щойно здобута свобода, і ми оберігаємо її найревніше.

Герствуд добре розумів це все, він був досить спостережливий. Проте в нього ще вистачало порядності не протестувати одверто. У своїй незбагненній апатії він тільки покірливо споглядав, як Керрі поволі йде з його життя; так само покірливо, як пропускав усі можливості стати на ноги. Все ж він не міг утриматись від протесту й причіпок, кволих, набридливих і марних, від яких прірва між ними тільки ширилася.

Одного разу, саме в той час, антрепренер, дивлячись з-за куліс на яскраво освітлену сцену, де, кордебалет, виблискуючи костюмами, виконував один із своїх номерів, спитав балетмейстера:

— Хто це така, четверта з правого боку, ота, що зараз повертається сюди обличчям, у кінці?

— А, — сказав балетмейстер, — це міс Маденда.

— Вона гарненька. Чом ви не поставите її на чолі цього ряду?

— Добре, можна буде це зробити, — погодився той.

— Неодмінно! Вона куди краща, ніж та, що тепер іде попереду.

— Гаразд, я так і зроблю.

На другий день Керрі покликано так, ніби вона в чомусь схибила.

— Сьогодні ви поведете свій ряд, — сказав балетмейстер.

— Слухаю, сер! — відповіла Керрі.

— Та жвавіше, — додав він. — Нам потрібна жвавість.

Керрі здивувалась цій зміні і подумала, що дівчина, яка досі очолювала колону, мабуть, хвора. Але зараз же, побачивши її в ряду, та ще з незадоволеним обличчям, Керрі догадалась, що це відзнака.

Вона вміла з особливою грацією схилити голівку вбік, а її руки не висіли, мов неживі, навпаки, вони ніби брали участь у танці. На чолі ряду вона проявила себе ще краще.

— Ця дівчина вміє триматись, — сказав антрепренер іншим разом.

Йому навіть захотілось поговорити з нею, і якби не його неухильне правило не заводити нічого з хористками, — він би неодмінно підійшов до неї, відкинувши всяку пиху.

— Поставте її на чолі білої колони! — сказав він балетмейстерові.

Біла колона складалася з двадцятьох дівчат, одягнених у сніжно-білі фланелеві вбрання зі срібною і блакитною облямівкою. Проводирка цієї колони виблискувала тими ж кольорами, але мала ще й срібні еполети та поясок з коротенькою шпагою при боці. Керрі одержала всі ці аксесуари і через кілька днів з'явилась у них на сцені, пишаючись своїми новими лаврами. А найприємніше було те, що платня її зросла з дванадцяти до вісімнадцяти доларів.

Герствуд про це так і не дізнався.

"Не буду віддавати йому всі гроші! — вирішила Керрі.— Я й так досить плачу. Мені треба стільки придбати з одягу!"

Вона й справді за другий місяць служби в театрі понакуповувала собі дуже багато, не дбаючи про наслідки такого марнотратства. Адже наближався день сплати комірного, та й борги в усіх сусідніх крамницях росли. Але Керрі вирішила надалі більше зважати на себе.

Насамперед вона пішла купувати блузку і зразу побачила, як мало можна придбати за те, що в неї лишається, і як багато можна було б справити обнов, якби їй лишалась ціла її платня. Вона забувала, що якби вона жила сама, їй довелося б платити за помешкання й харчі; навпаки, вона уявляла, що всі свої вісімнадцять доларів до останнього цента вона могла б витрачати на одяг і на свої примхи.

Нарешті вона спинила свій вибір на такій блузці, яка поглинула не тільки всю її надбавку, але й дещо від дванадцяти доларів. Вона розуміла, що зайшла надто далеко, але жіноча любов до оздоб узяла гору. На другий день Герствуд сказав:

— Ми винні крамареві за цей тиждень п'ять доларів сорок центів.

— Що ти кажеш? — промовила Керрі, ледь насупившись.

Вона взялася за гаманець, щоб віддати йому гроші.

— У мене всього вісім доларів двадцять центів.

— Ми ще винні за молоко шістдесят центів, — додав Герствуд.

— Так, і ще ж за вугілля не заплачено, — згадала Керрі.

Герствуд не сказав більше нічого. Він бачив обнови, які вона купувала, бачив, що вона починає нехтувати свої гос

подарські обов'язки і користується кожною нагодою, щоб зникнути з дому і не повернутися вчасно. Він почував, що все це не скінчиться добром.

А вона раптом промовила:

— Я просто не уявляю, як все тягтиму. Я так мало заробляю.

То був прямий виклик, і Герствудові довелося прийняти його. Він змусив себе лишитись спокійним.

— Я зовсім не хочу від тебе, щоб ти все тягла. Я тільки прошу допомогти мені трохи, доки я не знайду якусь роботу.

— Авжеж, авжеж! — відповіла Керрі.— Я вже не вперше це чую. Але мого заробітку не вистачає на все. Я просто не знаю, що мені робити.

— Але ж я старався знайти роботу! — вигукнув він. — Чого ж ти ще хочеш від мене?

— Мабуть, не дуже ти старався, — не вгавала Керрі.— Я ж ось, бачиш, знайшла.

— Але ж кажу тобі, я робив, що міг, — відповів Герствуд.

Він так розсердився, що насилу стримував гострі слова.

— Можеш не колоти мені очі своїми успіхами, — провадив він. — Все, про що я прошу, це трохи допомогти мені, поки я знайду якусь роботу. Я ще не зовсім пропаща людина. Я ще стану на власні ноги.

Він намагався говорити спокійно, але в голосі його чулося тремтіння.

Гнів Керрі миттю вщух. їй стало соромно.

— Ну, гаразд, ось гроші,— промовила вона, висипаючи на стіл все, що було в гаманці.— Тут не вистачить на все. Але якщо вони почекають до суботи, тоді можна буде розплатитись.

— Нащо мені всі,— сумно відповів Герствуд. — Я тільки хочу заплатити крамареві.

Керрі сховала гроші і рано заходилась готувати обід, щоб устигнути подати його вчасно. Після своєї вихватки вона почувала себе трохи ніяково і хотіла якось спокутувати цю прикрість.

Але незабаром до кожного з них повернулися ті самі думки.

"Вона заробляє більше, ніж каже, — думав Герствуд. — Запевняє, ніби одержує тільки дванадцять доларів, але хіба ж на ці гроші можна стільки купити? Та нехай собі! Хай собі робить зі своїми грішми, що хоче.