Бавдоліно - Еко Умберто

Може, він усе ще блукає у потемках Абхазії.

— Гірше було б, якби він дійшов уже сюди і віддав Ґрадаль цим людям, — зауважив Кіот. — А як ми покажемося там без ґрадаля, з порожніми руками?

— Заспокойся, поспіх теж вимагає часу, — мудро мовив Бойді. — Поки що розгляньмося тут, а потім щось вигадаємо.

Бавдоліно сказав Ґаваґаєві, що вони охоче затримаються в Пндапецімі, чекаючи на свого дванадцятого товариша, який загубився під час піщаної бурі в пустелі, за багато днів шляху від того місця, де вони є тепер. Він спитав, де мешкає Диякон.

— Там-он, у своєму палаці. Я заведе вас. А навіть я спершу скаже друзям, що ви прибуває, і коли ви буде там, усі вас вітатиме. Гості єсть дар Господа.

— Тут, посеред цих трав, є ще інші одноноги?

— Я не думає, але недавно я бачило одного мого товариша блемія, а то велика рідкість, бо одноноги не дуже товаришує з блеміями.

Він запхав собі пальці до рота, і пролунав свист, довгий і мелодійний. Через кілька секунд листя папороті розхилилося і з'явилося ще одне створіння. Воно дуже відрізнялося від однонога, але, зрештою, почувши про блемія, наші друзі якраз і сподівалися побачити те, що побачили. Створіння це мало надзвичайно широкі плечі, а отже було дуже приземкувате, але в поясі воно було дуже тонке; воно мало короткі, порослі волоссям ноги і не мало голови, як, зрештою, і шиї. На грудях, де люди мають соски, у нього була пара мигдалеподібних очей, вельми жвавих, а під невеликою випуклістю з двома ніздрями було щось схоже на круглий отвір — він був дуже мінливий, і коли створіння почало говорити, отвір цей став набувати розмаїтих форм, залежно від звуків, які воно вимовляло. Ґавагай підійшов перемовитися з ним; він вказував йому на гостей, а блемій, очевидно, погоджувався з ним, нахиляючи плечі, немов кланяючись.

Він підійшов до гостей і сказав щось схоже на: "Оуііі, оуіоіоіоі, ayeya!." На знак дружби мандрівці простягнули йому чашку з водою. З мішка, що його він носив із собою, блемій вийняв щось схоже на соломину, встромив в отвір під носом і почав всмоктувати воду. Тоді Бавдоліно простягнув йому великий шматок сиру. Блемій підніс його до вуст, і рот його раптом став такий же великий, як і той шматок сиру, який миттю зник у ньому. Блемій сказав: "Еуаоі оеа!" Тоді приклав руку до грудей, чи то пак до чола, немов щось обіцяючи, замахав обома руками на прощання і зник між травами.

— Він добіжать раніше, ніж ми, — сказав Ґаваґай. — Блемії не біжить так швидко, як одноноги, та все ж швидше, ніж ті неквапливі тварини, верхи на яких ви їдуть. Що вони таке?

— Коні, — відповів Бавдоліно, згадавши, що в царстві Пресвітера коні не водяться.

— Який він із себе, ці коні? — з цікавістю спитав одноніг.

— Вони схожі на цих тварин, — відповів Поет, — точнісінько такі ж, як і вони.

— Я дуже дякує. Ви єсть могучі мужі, бо ви їздить верхи на тваринах, схожих на коней.

— Тепер послухай сюди. Недавно ти сказав, що одноноги не є друзями блеміїв. Вони що, не є підданцями царства чи провінції?

— О, ні, вони, як і ми, єсть слуги Пресвітера, і його слуги єсть також понції, пігмеї, гіганти, панотії, без'язики, нубійці, євнухи і сатири-яких-ніколи-не-видно. Усі вони єсть добрії християни і вірнії слуги Диякона і Пресвітера.

— Ви не приятелюєте, бо ви різні? — спитав Поет.

— Що ти каже, різні?

— Ну, у тому розумінні, що ти відрізняєшся від нас і…

— А чим я відрізняється від вас?

— Та Господи, Боже мій, — сказав Поет, — та хоча б тим, що в тебе тільки одна нога! А ми і блемії маємо по дві!

— А якщо ви і блемії підняв одну ногу, то теж має тільки одну.

— Але ти не можеш опустити другу ногу!

— Навіщо мені опускати ногу, якої не є? Хіба ти опускає третю ногу, якої не є?

Тут примирливо втрутився Бойді:

— Послухай, Ґаваґаю, але мусиш погодитися, що блемій не має голови.

— Як це, блемій не мають голови? Він мають очі, ніс, вуста, він можуть говорити, їсти. Як би він робили все це, якби не мали голови?

— Хіба ти не помітив, що він не має шиї і не має також тої круглої штуки, яку ти маєш на шиї?

— Що значить — помітив?

— Бачив, зауважив, ну, сам знаєш!

— Може, ти має на увазі, що він не зовсім такий, як я, і що моя мати не можуть переплутати мене з ним. Але й ти не зовсім такий, як цей твій друг, бо він мають знак на щоці, а ти не має. І цей твій друг не такий, як той чорношкірий, мов один з Волхвів, він відрізняюся і від того з чорною бородою, мов у рабина.

— А звідки ти знаєш, що в мене борода, мов у рабина? — з надією спитав Соломон, який, маючи на мислі загублені племена, з цих слів, очевидно, висновував, що племена ці побували тут або ж живуть у цьому царстві. — Ти колись бачив ще інших рабинів?

— Я не бачило, але там, у Пндапецімі, всі каже — борода, мов у рабина.

Борон мовив:

— Що тут довго говорити. Одноніг цей не бачить різниці між собою і блемієм, принаймні для нього вона не більша, ніж для нас різниця між Порчеллі і Бавдоліном. Якщо добре подумати, таке буває, коли зустрічаєш чужинців. Хіба ви вмієте помітити різницю між двома маврами?

— Так, — мовив Бавдоліно, — але блемій і одноніг не те саме, що ми і маври, яких ми бачимо тільки тоді, коли потрапляємо в їхні краї. Усі вони живуть у тій самій провінції, і він бачить різницю між одним блемієм та іншим, якщо каже, що той, якого ми бачили, йому друг, тоді як інші його друзями не є. Послухай-но мене, Ґаваґаю: ти сказав, що у вашій провінції мешкають панотії. Я знаю, хто такі панотії — це майже такі ж люди, як ми, але мають вони величезні вуха, які спускаються їм аж до колін, а коли холодно, вони огортаються ними, мов плащем. Вони такі, ці панотії?

— Авжеж, такі, як ми. Ми теж має вуха.

— Але вони не доходять вам до колін, хай йому чорт!

— Твої вуха теж єсть більший, ніж у твого друга, який коло тебе.

— Але не як у панотіїв, хай йому біс!

— Кожен мають такі вуха, які дали йому його мати.

— То чому ти кажеш, що блемії й одноноги не товаришують?

— Вони думає неправильно.

— Як це — неправильно?

— Вони християни, які помиляється. Вони єсть phanta-siastoi. Вони вважає слушно, як і ми, що Син не тої самої природи, що й Отець, бо Отець існували ще перед часом, а Син сотворені Отцем не через потребу, а з вільної волі. Отже, Син єсть названим сином Бога, чи не так? Блемії каже: так, Син не мають тої самої природи, що Отець, але навіть якщо Слово єсть лиш названий син, він не можуть стати плоттю. Значить, Ісус ніколи не ставали тілом, а те, що бачив апостоли, то були тільки… як це сказати… phaníasma…

— Чиста видимість.

— Ну от. Вони каже, нібито тільки видиво Сина померли на хресті, він не народжувалися у Вифлеємі, від Марії, а лиш одного дня явилися на ріці Йордані Йоанові Хрестителю, і всі сказав — о! Та якщо Син не єсть тіло, то як він можуть казати — хліб сей єсть тіло моє? А вони й справді не причащається хлібом і бурком.

— Може, тому, що їм довелося б смоктати вино, чи як ти там його називаєш, крізь соломинку, — сказав Поет.

— А паноти? — спитав Бавдоліно.

— А-а, їх не обходить, що роблять Син, коли сходять на землю. Вони думає тільки про Святого Духа. Послухай: вони каже, що на заході християни думає, нібито Святий Дух ісходять від Отця і від Сина. Вони заперечує і каже, що оце "від Сина" додали пізніше, а в Царгородському символі віри його не є. Для них Святий Дух ісходять тільки від Отця. Вони дотримується протилежної думки від пігмеїв. Пігмеї каже, нібито Святий Дух ісходять тільки від Сина, але не від Отця. Панотії насамперед ненавидить пігмеїв.

— Друзі, — сказав Бавдоліно, звертаючись до товаришів, — мені здається, що різні раси, які замешкують цю провінцію, не надають жодної ваги різницям у будові тіла, його кольорі чи формах, як це робимо ми, коли навіть карлика вважаємо помилкою природи. Натомість, як, зрештою, чимало з наших мудреців, вони надають великого значення відмінностям у поглядах на природу Христа, Пресвятої Трійці, про що ми так багато начулися в Парижі. Це їхній спосіб мислення. Спробуймо зрозуміти його, інакше геть загубимося у безконечних суперечках. Тож будемо вдавати, ніби блемії й справді такі самі, як і одноноги, а те, що вони думають про природу Нашого Господа, фактично нас не стосується.

— Наскільки я розумію, одноноги дотримуються жахливої єресі Арія, — мовив Борон, який був найбільш начитаним серед них.

— То й що? — відказав Поет. — Мені здається, що все це грецькі штучки. У нас на півночі людей більше хвилювало те, хто є правдивим папою, а хто антипапою, і подумати тільки, що все залежало від примхи покійного мого володаря Райнальда. У кожного свої хиби. Бавдоліно каже правду, вдаваймо, ніби нас це не обходить, а він нехай проведе нас до свого Диякона — він, певно, теж не бозна-що, але принаймні зветься Йоаном.

Отож вони попрохали Ґаваґая провести їх у Пндапецім, і він вирушив неспішними стрибками, щоб їхні коні поспівали за ним. Через дві години вони дійшли до краю моря папороті й вступили на землі, засаджені садами й виноградниками: у затінку дерев сиділи, цікаво витріщаючись на них, створіння з майже людським виглядом, які вітально махали їм руками, але замість слів тільки завивали. То були, пояснив Ґаваґай, без'язикі люди, які жили за межами міста, бо були месаліянами — вони вірили, ніби на небеса можна потрапити лише завдяки мовчазній, безперервній молитві, не причащаючись, не чинячи добрих діл, не практикуючи інших способів покаяння, не відправляючи жодних інших обрядів. Тому вони ніколи не ходили в церкви Пндапеціма. Усі дивились на них криво ще й тому, що ті вважали, ніби праця — це теж добре діло, а отже користі від неї нема ніякої. Жили вони дуже вбого, живлячись плодами цих дерев, які, однак, належали всій громаді, але вони користувалися ними без жодних докорів сумління.

— А загалом вони такі ж, як і ми, правда? — піддражнював його Поет.

— Вони такі ж, як і ми, коли ми мовчать.

Гори все наближалися, і що ближче вони під'їздили до них, то краще бачили, які вони. На краю кам'янистої місцевості поступово підносилися пологі жовтуваті пагорби, схожі, підказував Коландрино, на збиті вершки, ні, радше на цукрову вату, та ні, на купки піску, насипані одна коло одної, і був їх цілий ліс. Ззаду підносилися шпилі, які здалеку здавалися схожими на пальці, — були то скелясті піки, на верхівках яких було щось на кшталт шапки з темнішої породи, іноді вона мала форму каптура, а іноді — майже плоскої накривки, яка виступала спереду і ззаду.