Бавдоліно - Еко Умберто

Якось Поет затягнув одну з тих вульгарних корчемних пісень, які в Парижі кидали в краску навіть послугачок, а Бавдоліно став підспівувати йому. Абхазці не відповіли, але після довгої мовчанки один чи двоє з них стали знову повторювати Абдулові мелодії, немов кажучи, що лиш вони їм подобаються, а інші ні. Це, зауважив Абдул, свідчило про витонченість їхніх почуттів і здатність відрізняти добру музику від поганої.

Виявившись єдиним, хто має право "розмовляти" з абхазцями, Абдул піднісся духом. Ми в царстві ніжності, казав він, а отже близько до мети. Нумо, ходімо. Ні, справді, відповідав зачарований Бойді, чому б нам не зостатися тут? Хіба є на світі прекрасніше місце, де навіть якщо є щось потворне, то його не видно?

Бавдоліно теж визнавав, що надивившись стільки всього в широкому світі, він відчуває, що ці дні, проведені в темряві, дали йому змогу примиритися із самим собою. У пітьмі він вертався до спогадів, згадував дитинство, батька, матір, солодку і нещасливу Коландрину. Якось увечері (чи був то вечір? авжеж, бо й абхазці мовчали, запавши в сон), не можучи заснути, він ворухнувся, мацаючи руками галузки дерев, немов щось шукаючи. Раптом він знайшов плід, м'який на дотик і напрочуд пахучий. Він узяв його і надкусив; тут на нього насунула млість, і він більше не знав, чи сон це, чи очевидь.

Раптом він побачив Коландрину, точніше відчув її поруч себе так, ніби бачив. "Бавдоліно, Бавдоліно, — кликала вона його юним своїм голосом, — не зупиняйся, навіть якщо все тут здається тобі таким прекрасним. Мусиш дістатися до царства того Пресвітера, про якого ти мені розповідав, і віддати йому ту чашу, інакше хто дасть титул дуки нашому Бавдоліненяткові-Коландриненяткові? Зроби мені сю втіху, бо тут мені непогано, але дуже бракує тебе".

"Коландрино, бідолашна моя, — вигукнув Бавдоліно, або йому здалося, що вигукнув, — мовчи, ти — тінь, мана, плід цього плода! Мертві не вертаються!"

"Зазвичай ні, — відповідала Коландрина, — але я так сильно просила. Я сказала: мені дали прожити з моїм коханим тільки одну весну, всього лиш один змиг ока. Зробіть мені райську сю милість, бо ж у вас теж є серце. Мені тут добре, я споглядаю Пресвяту Діву і всіх святих, та бракує мені пестощів мого Бавдоліна, від них було так лоскітно. І вони дали мені трохи часу — лиш щоб поцілувати раз тебе. Бавдоліно, не барися по дорозі з жінками з тих країв, бо вони, може, хворі на бозна-які хвороби. А тепер ноги на плечі і гайда до сонця".

Вона зникла, а Бавдоліно відчув на щоці м'який доторк. Струсивши із себе цей напівсон, він спокійно заснув. Наступного дня він сказав друзям, що їм пора рухатися далі.

Минуло ще чимало днів, аж вони врешті побачили якісь відсвіти, якесь молочно-біле сяйво. Потемки знову переходили в сіризну густого, безперервного туману. Вони помітили, що абхазці, які супроводжували їх, зупинилися, свистом прощаючись з ними. На краю галявини, на межі цього світла, якого вони, безперечно, страхалися, абхазці спинилися і немов замахали руками, а м'якість їхнього свисту свідчила про те, що вони усміхаються.

Вони пройшли крізь туман і знов побачили сонячне світло. їх немов осліпило, а Абдула знов почала мучити лихоманка. Вони думали, що після випробувань Абхазії дістануться до бажаних земель, але їм довелося змінити думку.

Над головами їхніми почали пурхати птахи з людськими обличчями, які волали: "Яку землю ви топчете? Вертайтеся назад! Не можна оскверняти землю Блаженних! Вертайтесь назад і топчіть землю, яка була вам дана!" Поет сказав, що то якесь відьомство, можливо, один із способів, щоб захистити землю Пресвітера, і переконав їх іти далі.

Після кількох днів переходу по кам'яній пустелі без жодної травинки вони побачили, як назустріч їм ідуть три тварини. Одна була, безперечно, котом з вигнутою спиною, наїженою шерстю й очима, схожими на палаючі вуглини. Друга мала голову лева, яка рикала, тулуб кози і хребет дракона, але на козячій спині височіла ще одна мекуча голова з рогами. Замість хвоста була змія, яка сичала і насторочувалася, погрожуючи тим, хто опинився поблизу. Третя мала тулуб лева, хвіст скорпіона, а голову майже людську: з блакитними очима, гарної форми носом і роззявленим ротом, де зверху і знизу виднів потрійний частокіл зубів, гострих, мов лезо.

Найбільше їх стурбував відразу саме кіт, адже це відомий посланець Сатани, і тримають їх удома хіба що чорнокнижники, бо, зрештою, від кожної потвори можна оборонитися, та не від нього, бо ще до того, як виймеш меча, він скочить тобі прямо на обличчя і видряпає очі. Соломон бурмотів, що від тварини, яка ніде не згадується у Книзі над Книгами, не варто чекати нічого доброго, Борон сказав, що друга тварина — то з певністю химера, єдине створіння, яке може літати, дзиґочучи, у порожнечі — якби вона існувала — і висмоктувати у людей думки. Щодо третьої тварини сумнівів не було — у ній Бавдоліно впізнав мантикору, яка нічим не відрізняється від левкохрока, а про нього колись давно (як давно це було?) він писав Беатрисі.

Три потвори ці підступали до них: кіт — легкими, нечутними кроками, а інші дві потвори — так само рішуче, але дещо повільніше, бо створінню з троякою подобою нелегко приводити в рух такі різні частини свого тіла.

Першим виступив уперед Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, який не розлучався зі своїм луком. Він випустив стрілу прямо в голову котові, і той упав мертвий. Побачивши це, уперед стрибнула химера. Тут відважно виступив Куттіка з Кварньєнто, волаючи, що вдома він завиграшки приборкував навіть биків у любовному шалі, і спробував було пронизати її мечем, але почвара несподівано стрибнула на нього і вже розкрила було на нього свою лев'ячу пащу, коли підбігли Поет, Бавдоліно і Коландрино і стали щосили рубати її мечами, аж поки вона не відпустила Куттіку і не звалилась на землю.

Тим часом у наступ пішла мантикора. Проти неї виступили Борон, Кіот, Бойді та Порчеллі; а тим часом Соломон кидав у неї камінням, бурмочучи прокляття своєю святою мовою, Ардзруні відступив назад, ще більше почорнівши від страху, а закляклий Абдул лежав на землі у полоні нестерпної лихоманки. Виглядало на те, що звір оцінює становище з хитрістю водночас людською і звірячою. З неочікуваною спритністю бестія оминула супротивників і, не давши їм зачепити себе, кинулася на нездатного захищатися Абдула. Своїми потрійними зубами вона схопила його за лопатку і не відпустила навіть тоді, коли решта товаришів прибігли визволяти його. Завиваючи під ударами їхніх мечів, вона міцно тримала Абдулове тіло — з рани, яка все більшала, потоком лилася кров. Нарешті потвора не витримала ударів, що їх завдавали їй четверо розлючених супротивників, і зі страхітливим хрипом здохла. Але довелося докласти великих зусиль, щоб розкрити її пащу і визволити з неї Абдула.

По закінченні битви у Куттіки було поранене передпліччя, але Соломон уже лікував його своєю маззю, кажучи, що той відбувся малим. Натомість Абдул втрачав багато крові, ледь чутно стогнучи.

— Перев'яжіть його, — сказав Бавдоліно, — він і так був слабий, йому не можна більше кривавити!

Усі вони намагалися зупинити кровотік, перев'язуючи рану своїм одягом, але мантикора так глибоко проникла в його тіло, що, може, дісталася аж до серця.

Абдул марив. Він бурмотів, що принцеса його, напевне, уже дуже близько, і йому не можна помирати якраз тепер. Він прохав, щоб його поставили на ноги, і їм довелося стримувати його, бо ясно було, що потвора влила в його плоть бозна-яку трутизну.

Сам повіривши у свій власний обман, Ардзруні вийняв із Абдулових саков голову Хрестителя, зірвав печать, вийняв череп, що лежав усередині, і поклав його Абдулові в руки.

— Молись, — сказав він, — молись за своє спасіння.

— Дурню, — зневажливо сказав йому Поет, — по-перше, він не чує, а по-друге, це невідомо чия голова, яку ти підібрав на якомусь покинутому цвинтарі.

— Будь-які мощі здатні покріпити дух вмирущого, — відказав Ардзруні.

Під вечір пелена заслала Абдулові очі, і він лиш питав, чи вони знову в лісах Абхазії. Усвідомивши, що підходить остання хвилина, Бавдоліно наважився, як завше, з доброго серця, на ще один обман.

— Абдуле, — сказав він йому, — ти домігся свого — бажання твої сповнені. Ти дістався до місця, до якого змагав, витримавши випробування мантикорою. І тепер володарка твого серця перед тобою. Тільки-но дізнавшись про нещасливе твоє кохання, вона зворушилася і перейнялася твоєю відданістю, тому відразу примчала сюди з тієї благословенної землі, де вона живе.

— Ні, — прохрипів Абдул, — це неможливо. Вона йде до мене, а не я до неї? Як мені пережити таку милість? Скажіть, щоб вона зачекала; підніміть мене, прошу вас — я мушу встати, щоб віддати їй шану…

— Спокійно, друже мій, якщо вона так вирішила, мусиш підкоритись її волі. Ось, розплющ очі — вона схиляється над тобою. — І коли Абдул підняв повіки, Бавдоліно підставив перед його вже затьмарений погляд дзеркало гімнософістів, у якому вмирущий, мабуть, побачив тінь постаті, яка не була для нього незнаною.

— Бачу тебе, моя велителько, — мовив він ледь чутно, — вперше і востаннє. Я не думав, що заслужив сю радість. Та боюся, що ти кохаєш мене, а це наситить мою пристрасть… Ні, принцесо, це вже занадто — чому ти схиляєшся й цілуєш мене? — І він наблизив тремтячі губи до дзеркала. — Що я тепер відчуваю? Жаль, бо настав кінець моїм шуканням, чи втіху, бо здобув незаслужене?

— Я кохаю тебе, Абдуле, і цього досить, — насмілився прошепотіти Бавдоліно у вухо свого друга, який помирав, і той усміхнувся:

— Так, ти кохаєш мене, і цього досить. Хіба не цього я завжди прагнув, хоча й гнав від себе думку цю, боячись, що так і буде? Хіба не цього я зрікався, боячись, що сподівання мої не сповняться? Але тепер я не можу бажати більшого. Яка ти прегарна, принцесо моя, які червоні твої губи… — Він випустив з рук фальшивий череп Хрестителя, який покотився по землі, схопив тремтячою рукою дзеркало і став тягнутися до нього губами, щоб торкнутися поверхні, затуманеної його подихом, але марно. — Нині святкуватимем радісну смерть — смерть мого страждання. О пані моя солодка, ти була моїм сонцем і світлом моїм, всюди, де ти була, квітувала весна, бо ти була, мов майський місяць, що чарував мої ночі.