Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Щоправда, він не дуже зрадів, почувши, що графа на чолі свого загону із сотні пікінерів послано на брабантський кордон, щоб, в разі потреби, подати допомогу епіскопові проти Гійома де ля Марка та незадоволених підданих. Але король втішався думкою, що поява такої сили, а також відповідні накази, послані з надійними людьми, напевне мусять запобігти передчасному вибухові в льєжському єпіскопаті, бо цей бунт, як він передбачав, зробив би його теперішнє становище дуже небезпечним.
Близько полудня весь двір з нагоди полювання обідав у лісі, що було звичайним під час великих полювань. Це особливо було приємно для герцога, який хотів уникнути зайвих формальностей та урочистого церемоніалу, неминучого під час вітання короля. Справа в тому, що знання людської натури, яким так пишався Людовік XI, цього разу зрадило його. Він гадав, що герцог буде надзвичайно улещений його приїздом у Перонну як доказом поблажливості та довір'я свого сюзерена. Але він не зважив на те, що саме ця залежність Бургундського герцогства від французької корони образлива для такого могутнього й багатого государя, як Карл, котрий тільки й мріяв про те, щоб перетворити своє герцогство на незалежне королівство. А присутність Людовіка при бургундському дворі накладала на герцога певні обов'язки, як на васала щодо свого сюзерена, і примушувала виконувати деякі феодальні церемонії і звичаї, що з його гордістю і зарозумілістю здавалися йому принизливими для гідності можновладного государя, яку він за всяку ціну старався підтримувати.
Та коли цей обід на зеленій траві при звуках мисливських рогів і бахканні відкорковуваних барил припускав певну вільність, то з тим більшою урочистістю треба було влаштовувати майбутню вечерю.
Всі необхідні накази були дані заздалегідь, і коли король Людовік повернувся до Перонни, там був уже готовий урочистий бенкет, влаштований з пишністю та бундючністю, як і личило його багатому й могутньому васалові, котрий володів майже всіма Нідерландами — найбагатшою на той час країною в Європі. На верхньому кінці довгого стола, який угинався під вагою золотого й срібного посуду з найдобірнішими стравами, сидів герцог, а праворуч від нього, на підвищенні, — його царствений гість. Поруч із кріслом хазяїна стояли з одного боку син герцога Гельдернського, що виконував обов'язки головного кравчого, а з другого — блазень Карла ле Глор'є, з яким він ніколи не розлучався, бо, як і більшість людей запальної та грубої вдачі, Карл довів до крайнощів поширену на той час пристрасть до двірських дурнів та блазнів. Він відчував справжню насолоду від проявів їх недоумства та безглуздих вихваток, тоді як його менш добродушний суперник, що значно переважав його розумом, любив спостерігати недосконалості людської природи в особі її найкращих представників, знаходячи привід для веселощів у "полохливості хоробрих і безумстві мудрих". І справді, якщо вірити оповіданню Брантома[231] про те, ніби двірський блазень, підслухавши одного разу, як Людовік під час свого приступу побожності, каявся в тому, що отруїв брата Генріха, графа Гюєнського, вибовкав це наступного дня за столом перед усім двором, то, зрозуміло, цьому монархові відбило охоту тішитися жартами професійних блазнів на всю решту свого життя.
Але цього разу Людовік не пропустив нагоди виявити увагу улюбленому блазню герцога Карла. Король увесь час звертався до нього, спонукав до жартів і робив це тим охот-ніше, що під удаваним недоумством ле Глор'є помітив незвичайну спостережливість, тоншу, ніж та, якою відзначалися люди його фаху.
Річ у тому, що Тілі, Ветцвейлер, званий ле Глор'є, не належав до звичайних блазнів. Він був високий на зріст, гарний собою, спритний у багатьох фізичних вправах, що, здавалося, суперечило його розумовій убогості, бо навички в будь-якому ділі потребують терпіння й уваги. Він звичайно супроводив герцога всюди — і на полюванні, і на війні. В бою при Монлері, коли Карл, поранений у горло, рискував попасти до рук одного французького рицаря, який вже схопив за повід коня, Тіль Ветцвейлер з шаленою люттю кинувся на ворога і, поваливши його, визволив герцога. Мабуть, він побоювався, що його послугу вважатимуть надто серйозною для людини його професії і що через це він наживе ворогів серед тих рицарів та дворян, які полишили свого государя на піклування двірського блазня. В усякому разі, замість того щоб пишатися цим подвигом, він перетворив усе на жарт. Слухаючи його хвастощі, більшість з придворних не мали сумніву, що врятування Карла було такою самою вигадкою, як і інші теревені блазня. Саме через це він і дістав прізвисько ле Глор'є, тобто "хвастовитий", або "уславлений", яке відтоді залишилося за ним назавжди.
Ле Глор'є одягався дуже багато, причому в його вбранні мало було ознак, властивих його станові. Він не голив голови, навпаки, з-під його ковпака спадали довгі густі кучері, які змішувалися з такою ж густою бородою, і коли б не чудний, дикий блиск очей, його правильне обличчя можна було б назвати вродливим. Верхівка його ковпака тільки певною мірою скидалася на півнячий гребінь — невід'ємну прикмету блазнівського убору. Брязкальце з чорного дерева було, як звичайно, оздоблене блазнівською головою з срібними ослячими вухами, але так, що роздивитися це можна було тільки зблизька. Здалеку брязкальце мало вигляд офіційного жезла першого-ліпшого з найвищих урядових осіб при дворі. А взагалі багате вбрання ле Глор'є зовсім не відрізнялося від вбрання придворних. На ковпаку в нього була золота медаль, на грудях ланцюг з того самого металу, а крій його одягу був не безглуздіший за крій одягу будь-якого з молодих знатних дженджиків.
До цієї особи Карл і Людовік часто зверталися під час бенкету і, здавалося, від щирого серця втішалися його блазнівськими відповідями.
— Чиї ці порожні місця? — спитав його Карл.
— Принаймні хоч одне з них повинно за правом спадкоємства належати мені, друже Кдрл, — відповів ле Глор'є.
— Чому ж це так, неробо? — спитав Карл.
— Бо ці місця належать панам д'Емберкуру і де Коміну, а вони так далеко відпустили своїх соколів, що, здається, вже забули про вечерю. А той, хто воліє краще дивитися на журавля в хмарах, ніж тримати синицю в руці, як відомо, — рідня дурню, і, отже, я маю успадкувати це місце як частішу їхнього рухомого майна.
— Ну, це, друже Тіль, досить дурний дотеп, — сказав герцог. — Але дурні чи мудреці, ось ідуть і самі винуватці. — Саме в цю хвилину де Комін і д'Емберкур ввійшли до зали і, привітавши обох государів, мовчки посідали на свої місця.
— Що це значить, панове? — вигукнув герцог, звертаючися до них. — Напевне, ваше полювання було або дуже добре, або дуже погане, що ви так спізнилися, Пане Філіпп де Комін, ви в поганому настрої? Невже д'Емберкур виграв у вас серйозне парі? Ви ж філософ, вам треба вміти зносити удари фортуни. Присягаюся святим Георгієм Бургундським, і в д'Емберкура вигляд не кращий. Що це, панове? Ви не знайшли ніякої дичини? Чи соколи ваші залетіли кудись? Чи відьма перейшла вам дорогу? Чи "Дикий мисливець"[232] зустрів вас у лісі? Слово честі, ви маєте такий вигляд, немов з'явилися на похорон, а не на бенкет.
Очі всіх присутніх звернулися до д'Емберкура і де Коміна. Обличчя обох були сумні, хоч і той і другий не належали до тих людей, для яких вираз суму та журби був природним. Це не могло не привернути уваги, і сміх та жарти, що лунали за столом після добірного бургундського вина, почали стихати, всі стали розмовляти пошепки, немов чекаючи почути страшну звістку.
— Що означає ваше мовчання, панове? — спитав герцог, підвищуючи свій і так гучний голос. — Краще було б уже залишатися там в болотах, шукаючи чапель або, певніш, сичів, ніж з'являтися в такому настрої на бенкет.
— Ваша милість, — сказав де Комін, — повертаючися з лісу, ми зустріли графа де Кревкера.
— Як? — сказав герцог. — Він уже повернувся з Брабанту? Сподіваюся, там усе гаразд?
— Сам граф зараз доповість вашій високості, які в нього новини, — сказав д'Емберкур. — Ми почули їх тільки мимохідь.
— Хай йому біс, де ж сам граф? — спитав герцог.
— Він переодягається, щоб з'явитися до вашої високості, — відповів д'Емберкур.
— Переодягається? Хай його дідько вхопить! — вигукнув нетерпеливий государ. — Яке мені діло до його вбрання! Ви, либонь, змовилися з ним, щоб звести мене з розуму.
— Одверто кажучи, — відповів де Комін, — він бажає переказати вам свої новини в приватній аудієнції.
— Хай йому біс! Отак, ваша величність, — сказав Карл, звертаючись до Людовіка, — наші радники завжди слугують нам: коли вони вважають, що довідалися про щось важливе для нас, то пиндючаться, як осел під новим сідлом. Гей, хто там! Накажіть, щоб Кревкер негайно з'явився сюди. Він повертається з льєжського кордону, а ми принаймні (він особливо підкреслив це "ми") не маємо ніяких особливих таємниць, яких не могли б розповісти тут прилюдно.
Всі давно бачили, що герцог уже випив стільки вина, що заперечувати йому було б небезпечно. І хоч багато з присутніх розуміли, що зараз не час вислухувати новини або влаштовувати наради, але, знаючи вдачу герцога, не наважувалися втручатися й мовчали, з тривогою очікуючи, що сповістить граф де Кревкер.
Так минуло кілька хвилин. Герцог, ледве стримуючи своє нетерпіння, дивився весь час на двері. Гості сиділи, втупивши очі в тарілки, немов бажаючи приховати свою цікавість та занепокоєний. Тільки Людовік не виявляв свого хвилювання і весело розмовляв, звертаючись то до кравчого, то до блазня.
Нарешті ввійшов Кревкер і одразу був зустрінутий запитаннями свого государя:
— Ну, які новини в Льєжі і Брабанті, пане граф? Повідомлення про ваше прибуття прогнало всю веселість від нашого стола. Сподіваємося, ваша присутність знову поверне її нам.
— Пане мій і государю, — відповів граф твердим, але сумним голосом, — новини, які я привіз з собою, такі, що краще було б розповісти їх на нараді, ніж на бенкеті.
— Ну, викладай жвавіш, чоловіче, хоча б це були новини про прибуття самого антихриста! — звелів герцог. — Але я вже можу догадатися про них: льєжці знов повстали?
— На жаль, так, папо мій, — відповів Кревкер дуже серйозно.
— От бачиш, — сказав герцог, — я одразу догадався про те, що ти так боявся переказати мені.
