1Q84 - Муракамі Харукі

У цьому розумінні ми сильно відрізняємося від наявних релігій.

Що ж стосується фінансування нашої діяльності, то в наш час, як у більшості релігійних організацій, вони частково покриваються добровільними внесками вірних. Однак утриматися на них нелегко, а тому ми поставили собі за мету побудувати своє скромне життя на самодостатній основі, передусім вирощуючи сільськогосподарську продукцію. Задовольняючись тим, що є, ми стараємося досягти душевного спокою за допомогою очищення тіла й вдосконалення духу. Люди, які відчули марноту матеріалістичного суспільства, побудованого на суперництві, в пошуках іншої, глибшої системи координат одні за одними приєднуються до нас. Серед них немало таких, що здобули високу освіту, працювали як фахівці й займали помітне суспільне становище. Ми відмежувалися від так званої "новітньої релігії". Наша релігійна організація не спрямовує своєї діяльності в такому напрямі, щоб узяти на себе страждання сучасних людей і, так би мовити, гамузом, швидко нагодувати їх "нескладними стравами". Звісно, порятунок слабих — важлива справа, та, можливо, було б краще вважати нашу організацію чимось на зразок релігійної "аспірантури", яка надає належну допомогу й приміщення високосвідомим людям, що намагаються себе порятувати.

Між "Акебоно" й нами в певний момент з'явилася різка відмінність поглядів щодо напряму діяльності й навіть суперечність. Але внаслідок перемовин ми досягли мирної угоди й, відділившись одні від одних, пішли своєю дорогою. Вони по-своєму шукали свого чистого, аскетичного ідеалу, але в кінцевому підсумку це призвело до нещасного випадку, який можна назвати лише трагедією. Найголовніша причина, мабуть, у тому, що вони діяли надто догматично і втратили контакт із реальним суспільством. У зв'язку з цим ми глибоко відчули, що треба суворіше дисциплінуватись і водночас залишатися організацією, що відчинила вікна зовнішньому світові. Насильство не розв'язує жодних проблем. Ми просимо вас зрозуміти: наша організація нікому не нав'язує своєї віри. Ми не вербуємо послідовників і не нападаємо на інші релігії. Ми створюємо підходяще й ефективне колективне середовище для людей, які прагнуть духовного пробудження і вдосконалення".

Загалом усі працівники ЗМІ повернулися додому із доброзичливим ставленням до цієї секти. Усі її вірні, чоловіки й жінки, були стрункими й худорлявими, порівняно молодими (зрідка траплялись і літні люди), з гарними ясними очима. Говорили чемно, культурно. Здебільшого вірні секти не хотіли розповідати про своє минуле, але, здається, більшість із них здобула вищу освіту. Хоча поданий обід (начебто такий самий, який вірні споживали щодня) був невибагливим, але по-своєму смачним, оскільки його приготували із свіжих продуктів, вирощених на власній фермі.

От чому більшість ЗМІ назвали частину революційної групи, яка перейшла в "Акебоно" й неминуче відсіялася від "Сакіґакі", що рухалася в пошуках духовних цінностей, "чортовою дитиною" . У Японії 80-х років революційні ідеї, що ґрунтуються на марксизмі, стали старомодними, відсталими від життя. Приблизно після 1970 року молоді люди, які схилялися до радикальної політики, влаштувалися в різноманітні фірми й схрестили мечі на передовій лінії поля бою, що називається економікою, або, відсторонившись від шуму й суперництва в сучасному суспільстві, віддалися, кожен у своїй сфері, пошуку особистих цінностей. У всякому разі, суспільні тенденції різко перемінились і сезон популярності політики відійшов у далеке минуле. Випадок із "Акебоно" виявився дуже кривавою, нещасливою подією, але якщо спокійно дивитися в майбутнє, то був лише випадковим, невчасним епізодом, рідкісною примарою минулого. У ньому можна вбачати лише кінець певної епохи. Загалом у такому тоні писали газети. "Сакіґакі" зробила перспективний вибір у новому світі, а от "Акебоно" залишалася без майбутнього.

Відклавши кулькову ручку, Аомаме глибоко вдихнула. І згадала цілком безвиразні очі Цубаси, позбавлені будь-якої глибини. "Вони на мене дивилися, — думала вона, — але водночас нічого не бачили. Чогось важливого їм не вистачало".

"Та не все так просто, — міркувала Аомаме. — Справжнє становище "Сакіґакі" не таке чисте, як пишуть газети. Глибоко в ній ховається якась темрява. За словами господині з Адзабу, її так званий "лідер" стверджує, що ґвалтування — це релігійний акт. Представники ЗМІ цього не знають. Вони побували в комуні лише півдня. Їм показали акуратні приміщення для виконання аскетичної практики, почастували обідом із свіжих продуктів, тож, вислухавши привабливу лекцію про духовне пробудження, вони, задоволені цим, повернулися додому. А те, що потай відбувається в комуні, на очі їм не потрапило.

Аомаме покинула бібліотеку і, зайшовши до кав'ярні, замовила кави. З її телефону подзвонила Аюмі на роботу. Про цей телефонний номер Аюмі сказала: "Завжди можете мені на нього подзвонити". Слухавку взяла співробітниця і повідомила, що Аюмі на посту й прийде в поліцейське відділення через дві години. Аомаме свого імені не назвала, а тільки сказала, що зателефонує пізніше.

Повернувшись додому, через дві години Аомаме знову набрала цей номер. Слухавку підняла Аюмі.

— Добрий день, Аомаме-сан! Як здоров'я?

— В нормі. А у вас?

— І в мене все нормально. Тільки гарного чоловіка нема. А у вас?

— Те саме, — відповіла Аомаме.

— Погано, правда? — сказала Аюмі. — Цей світ неправильний, якщо в ньому такі, як ми, чарівні дівчата нарікають на те, що не можуть дати собі ради зі своєю щедрою, здоровою статевою жагою. Щось з цим треба робити.

— Це правда... А голосно можна говорити? Ви на роботі? Поблизу нема нікого?

— Можна. Все можна говорити, — відповіла Аюмі.

— Якщо так, то я хотіла б попросити одну річ. Бо не пригадала нікого іншого, хто мені допоміг би.

— Гаразд. Я не знаю, чи зможу стати вам у пригоді, але, в усякому разі, кажіть.

— Знаєте секту "Сакіґакі"? Її штаб-квартира в горах префектури Яманасі.

— "Сакіґакі"?.. — перепитала Аюмі. І секунд десять обшукувала закутки пам'яті. — Так, здається, знаю. Начебто релігійна комуна, до якої раніше належала екстремістська група "Акебоно", яка брала участь у збройній сутичці з поліцією префектури Яманасі. В цій перестрілці загинуло троє з префектурної поліції. На жаль. Однак "Сакіґакі" не причетна до цього інциденту. Після сутички в ній провели розслідування, але нічого не виявили. То що вас цікавить?

— Хочу знати, чи після збройної сутички "Сакіґакі" не була замішана в якійсь справі. Кримінальній або цивільній. Однак як проста громадянка я не знаю, як до цього докопатися. Геть усіх газет зменшеного формату прочитати я не можу, тож подумала, чи не зуміла б це з'ясувати поліція своїми засобами.

— Це просто й швидко можна зробити за допомогою комп'ютера... Так хотілося сказати, але, на жаль, японська поліція ще не комп'ютеризована до такої міри. Гадаю, що практичного використання комп'ютерів доведеться чекати кілька років. А тому наразі, якщо хочете про це дізнатися, доведеться попросити поліцію префектури Яманасі, щоб прислала поштою копію відповідного матеріалу. Але перед тим нам треба написати письмовий запит на такий матеріал й отримати на це дозвіл начальства. Ясна річ, потрібно точно пояснити причину свого зацікавлення. Бо, що не кажіть, поліція — державна установа. За кожну складну послугу бере плату.

— Невже? — здивувалася Аомаме. І зітхнула. — Ну, тоді поставимо на цьому крапку.

— А навіщо вам ця інформація? Може, хтось з ваших знайомих замішаний в історії із "Сакіґакі"?

Аомаме на мить завагалася, але врешті-решт вирішила чесно розповісти.

— Щось у такому роді. З приводу ґвалтування. На теперішньому етапі я ще не можу докладно сказати, але йдеться про насильство над дівчиною-підлітком. Я маю інформацію, що під прикриттям релігії чиниться організоване ґвалтування.

Аомаме відчула, що Аюмі злегка нахмурилася.

— Що, ґвалтування дівчат-підлітків? Це ж неприпустимо.

— Авжеж, неприпустимо, — погодилася Аомаме.

— Дівчат якого віку?

— Десятирічного або й меншого. Таких, які ще не мали першого місячного.

На тому кінці телефонної лінії на якийсь час Аюмі замовкла. Потім одноманітним голосом сказала:

— Зрозуміло. Коли так, то щось придумаю. Почекаєте два-три дні?

— Добре. Чекатиму дзвінка.

Після недовгої сякої-такої розмови Аюмі сказала:

— Ну, бувайте, пора знову на пост.

Поклавши слухавку, Аомаме якийсь час сиділа у кріслі для читання біля підвіконня й розглядала праву руку. Тонкі довгі пальці, коротко підстрижені нігті. Добре доглянуті, але не вкриті лаком. Дивлячись на нігті, вона гостро відчула, що її власне існування короткочасне й непевне. Навіть форму нігтів вона сама не визначала. "Хтось інший на свій розсуд це зробив, а я лише мовчки з цим погодилася. Власне, хто вирішив зробити мені нігті такої форми, не питаючи, подобаються вони мені чи ні".

Господиня з Адзабу недавно сказала Аомаме: "Ваші батьки були й залишаються досі палкими членами "Братства свідків". А якщо так, то вони й тепер так само віддаються поширенню їхньої віри. Аомаме мала старшого брата. Слухняного. Коли вона рішуче покинула рідний дім, він слухався батьківських настанов і жив, дотримуючись їхньої віри. Що він робить зараз? Однак Аомаме не хотіла нічого знати про свою родину. Для неї вони були частиною життя, що вже скінчилося. Зв'язок із ними остаточно порвався.

Тривалий час вона намагалася забути геть усе, що сталося до її десятирічного віку. "Моє життя насправді розпочалося з цього віку", — міркувала вона. Все, що було до того часу, здавалося чимось схожим на страшний сон. Спогадів про це вона намагалась позбутися. Однак, незважаючи на всі зусилля, у скрутну хвилину вона подумки верталася у світ цього страшного сну. Майже все, що вона мала, вросло в його темний ґрунт і немов черпало звідти поживу. "Хоч би як далеко я спробувала поїхати, врешті-решт доведеться повертатись", — думала Аомаме.

"Я мушу послати того "лідера" на той світ, — вирішила вона. — І заради себе".

Через три дні, увечері, зателефонувала Аюмі.

— З'ясувала кілька фактів, — повідомила вона.

— Щодо "Сакіґакі"?

— Так. Я довго роздумувала над цим і раптом згадала, що один колега, одночасно з яким я влаштувалася на роботу, має дядька в поліції префектури Яманасі, причому, здається, на досить високій посаді.