1Q84 - Муракамі Харукі

За свідченням Невельського, гіляки вважають великим гріхом рільництво: хто почне копати землю або посадить що-небудь, того неодмінно спостигне смерть. Однак хліб, з яким їх познайомили росіяни, їдять вони з насолодою, як ласощі, й тепер нерідко трапляється в Александровську або в Риковському гіляк, що несе під пахвою буханець хліба".

Тенґо на цьому зупинився і передихнув. На зосередженому обличчі дівчини, однак, нічого не міг прочитати.

— Ну, то що? Читати далі? Чи вибрати іншу книжку? — запитав він.

— Я хочу знати більше про гіляків.

— Ну, то читатиму.

— У ліжко можна повернутися, — спитала Фукаері.

— Можна, — відповів Тенґо.

Вони обоє перейшли до спальні. Фукаері залізла в ліжко, а Тенґо сів поруч на принесений стілець. І тоді читав далі.

"Гіляки ніколи не вмиваються, тому-то навіть етнографи вагаються назвати справжній колір їхнього обличчя; білизни не перуть, а їхній хутряний одяг і взуття мають такий вигляд, ніби їх щойно зідрали із здохлого пса. Від самих гіляків відгонить важким, терпким смородом, а на близькість їхнього житла вказує огидний, інколи майже нестерпний запах в'яленої риби й прогнилих риб'ячих покидьків. Біля кожної юрти зазвичай стоїть сушильня, наповнена до краю розпластаною рибою, яка здалека, особливо коли вона освітлена сонцем, буває схожою на коралові нитки. Біля цих сушилень Крузенштерн бачив силу-силенну дрібних черв'яків, які на дюйм укривали землю".

— Крузенштерн.

— Гадаю, це один з перших дослідників острова. Чехов старанна людина і прочитав різні книжки, написані до того часу про Сахалін.

— Читайте далі.

"Узимку юрта буває повна їдкого диму, що йде з вогнища, і до того ж гіляки, їхні жінки й навіть діти курять тютюн. Про захворюваність і смертність гіляків нічого не відомо, але слід думати, що ця несприятлива гігієнічна обстановка шкідливо впливає на їхнє здоров'я. Можливо, вона спричинилася до їхнього малого зросту, одутлості обличчя, певної млявості й лінивості рухів; можливо, їй частково треба приписати й ту обставину, що гіляки завжди виявляли слабку стійкість до епідемій".

— Нещасні гіляки, — сказала Фукаері.

"Про характер гіляків автори судять по-різному, але всі сходяться в одному, що цей народ не войовничий, не любить сварок та бійок і мирно вживається зі своїми сусідами. До приїзду нових людей вони ставилися завжди підозріливо, з побоюванням за своє майбутнє, але зустрічали їх щоразу люб'язно, без найменшого протесту, і якщо брехали, описуючи Сахалін похмурими фарбами, то лише для того, щоб віднадити чужоземців від острова. Із супутниками Крузенштерна вони обіймалися, а коли захворів Л. І. Шренк, то звістка про це швидко розлетілася серед гіляків і викликала щирий смуток. Вони брешуть, тільки коли торгують або розмовляють з підозрілою і, на їхню думку, небезпечною людиною, але перед тим як сказати неправду, перезираються один з одним — чисто по-дитячому. Всяка брехня і хвастощі у звичайній, не діловій атмосфері їм огидні".

— Гіляки — чудові люди, — сказала Фукаері.

"Узяті на себе доручення гіляки виконують акуратно, і не було ще випадку, щоб гіляк кинув на півдорозі пошту або розтратив чужу річ. Поляков, якому доводилося мати справу з гіляками-човнярами, писав, що вони показують себе точними виконавцями взятого зобов'язання, чим вирізняються під час доставки службових вантажів. Вони спритні, кмітливі, веселі, розкуті й зовсім не бентежаться в товаристві багатих і сильних. Нічиєї влади над собою не визнають і, здається, навіть не мають таких понять, як "старший" і "молодший". Гіляки, як кажуть і пишуть, не поважають також і родинного старшинства. Батько не вважає, що старший за свого сина, а син не поважає батька і живе, як хоче; стара мати в юрті має не більше влади, ніж дівчина-підліток. Бошняк пише, що йому неодноразово доводилося бачити, як син лупцює і виганяє з дому рідну матір, і ніхто не посмів сказати йому жодного слова. Члени сім'ї чоловічої статі рівні між собою; якщо ви пригощаєте гіляків горілкою, то маєте подавати також і найменшим. А от члени жіночої статі однаково безправні, чи то баба, мати чи дівчина-немовля; до них ставляться, як до домашньої худоби, як до речі, котру можна викинути геть, продати, штурхонути ногою, немов собаку. Собак гіляки все-таки пестять, а от жінок ніколи. Шлюб уважається пустою справою, менш важливою, ніж пиятика, його не супроводжують ніякими релігійними або марновірними обрядами. Спис, човен або собаку гіляк обмінює на дівчину, везе її до себе в юрту і лягає з нею на ведмежу шкуру — от і все. Багатоженство допускається, але широкого розвитку воно не набуло, хоча жінок, очевидно, більше, ніж чоловіків. Зневага до жінки, як до низької істоти або речі, доходить у гіляка до такого ступеня, що у сфері жіночого питання він не вважає ганебним навіть рабство у прямому і грубому значенні цього слова. За свідченням Шренка, гіляки часто привозять із собою айнських жінок як рабинь; очевидно, жінка становить у них такий же предмет торгівлі, як тютюн або рогожа. Шведський письменник Стріндберґ, відомий жінконенависник, що бажає, аби жінка була тільки рабинею й догоджала примхам чоловіка, по суті однодумець гіляків; якби йому випало приїхати на Північний Сахалін, то вони довго його обіймали б".

На цьому Тенґо трохи перепочив, а Фукаері, не висловлюючи жодних вражень, тільки мовчала.

"Суду в них немає, і вони не знають, що таке правосуддя. Як їм важко зрозуміти нас, видно хоч би з того, що вони досі не розуміють повністю призначення доріг. Навіть там, де вже прокладено дороги, вони все ще подорожують тайгою. Часто доводиться бачити, як вони, їхні сім'ї й собаки вервечкою пробиваються трясовинням біля самої дороги".

Заплющивши очі, Фукаері надзвичайно спокійно дихала. Якийсь час Тенґо дивився на неї, але не міг визначити, спить вона чи ні. А тому, розгорнувши іншу сторінку книжки, вирішив читати далі. Хотів міцніше приспати дівчину, якщо вона заснула, і тому голосніше читав текст Чехова.

"У гирлі річки Найбу стояв колись пост Найбучі. Він був заснований 1886 року. Міцуль застав тут 18 будівель, житлових і нежитлових, капличку і склад для провіанту. Один кореспондент, який побував у Найбучі 1871 року, пише, що тут було 20 солдатів під командою юнкера; в одній хаті вродлива висока солдатка пригостила його свіжими яйцями і чорним хлібом, хвалила тутешнє життя і скаржилася тільки, що цукор дуже дорогий. Тепер і слід загув за тими хатами, і вродлива висока солдатка, коли озирнешся на навколишню пустелю, здається якимось міфом. Тут будують новий дім, сторожовий пункт або станцію, і більш нічого. Море на вигляд холодне, каламутне, реве, і високі сиві хвилі б'ються об пісок, немов бажаючи сказати в розпачі: "Боже, навіщо ти нас сотворив?" Це вже Великий, або Тихий, океан. На цьому березі Найбучі чути, як на будівництві стукотять сокирами каторжани, а на тому березі, далекому, уявному, Америка. Ліворуч видно в тумані сахалінські миси, праворуч також миси... а навкруги ні однієї живої душі, ні птаха, ні мухи, і здається незрозумілим, для кого тут ревуть хвилі, хто їх слухає тут ночами, що їм треба і, врешті-решт, для кого вони ревітимуть, коли я піду. Тут, на березі, охоплюють не думки, а саме думи; моторошно й водночас хочеться без кінця стояти, споглядати одноманітний рух хвиль і слухати їхнє грізне ревіння".

Здавалося, що Фукаері повністю заснула. Тенґо прислухався — вона дихала спокійно, як під час сну. Він згорнув книжку й поклав на столик поруч із ліжком. Тоді встав і загасив світло у спальні. Насамкінець ще раз глянув на її обличчя. Вона лежала горілиць і, міцно стуливши губи, мирно спала. Тенґо зачинив двері й вернувся на кухню.

Однак писати власного твору вже не міг. Пустельний краєвид морського берега на Сахаліні міцно засів в його голові. Тенґо чув гул тамтешніх хвиль. Заплющивши очі, подумки уявив собі, що стоїть сам-один у глибокій задумі на лінії прибою безлюдного Охотського моря і переймається його сумним, безнадійним настроєм. На краю цієї землі Чехов, напевне, відчував гнітюче безсилля. Адже бути російським письменником наприкінці дев'ятнадцятого століття, можливо, означало нести тягар долі, повної безвиході й болю. Чим більше він намагався втекти з Росії, тим сильніше Росія прив'язувала його до себе.

Тенґо долив води у склянку з-під вина, почистив зуби у ванній, загасив світло на кухні і, лігши на диван під вовняним укривалом, спробував заснути. У вухах усе ще гучно шуміло море. Але згодом його свідомість ослабла, і Тенґо поринув у глибокий сон.

Він прокинувся о пів на дев'яту ранку. Фукаері в ліжку не застав. Позичену піжаму вона скрутила й кинула у пральну машину, що стояла у ванній кімнаті. На кухонному столі залишила записку: "Що зараз роблять гіляки? Іду додому". Ієрогліфи — маленькі, кутасті й начебто неприродні. Справляли враження ієрогліфів, викладених на піщаному березі зібраними черепашками й побачених згори. Тенґо взяв записку й запхав у шухляду стола. Якби її побачила подруга, що мала прийти об одинадцятій, то, напевне, зчинила б скандал.

Тенґо акуратно застелив ліжко, поклав книжку Чехова на книжкову полицю. Потім приготував каву й підсмажив тости. Снідаючи, відчув, ніби в грудях засіло щось важке. Поки зрозумів, що це — обличчя Фукаері під час сну, минув певний час.

"Може, я закохався в неї? Е ні, такого бути не може, — переконував він себе. — Та все-таки щось у ній іноді просто фізично потрясає мою душу. Однак чому я цікавлюся піжамою, яку вона одягла? Чому мимохіть брав її в руки й нюхав?"

Надто багато запитань. "Письменник — це не людина, що розв'язує проблеми. Це людина, що порушує їх", — так казав Чехов. Чудовий афоризм, але Чехов однаково дивився і на творчість, і на власне життя. Порушував проблеми, але не розв'язував їх. Знаючи (бо як лікар не міг не знати), що хворіє невиліковним туберкульозом, намагався нехтувати цим фактом і навіть на смертельному ложі не вірив, що вмирає. Харкаючи кров'ю, вмирав зовсім молодим.

Хитнувши головою, Тенґо встав із-за стола. "Сьогодні прийде заміжня подруга, — подумав він. — Зараз треба випрати білизну й підмести підлогу. А думати буду пізніше".

Розділ 21

(про Аомаме)

Хоч би як далеко спробувала поїхати

Аомаме зайшла в районну бібліотеку й так само, як попереднього разу, розгорнула на столі газети зменшеного формату, щоб ще раз простежити за збройною сутичкою між екстремістами й поліцією, що сталася восени, три роки тому, в префектурі Яманасі.