Війна і мир - Толстой Лев

Він сидів з Білібіним за чаєм.— Свято на завтра. Що ваш старий? не в настрої?

— Не скажу, щоб був не в настрої, але йому, здається, хотілося б, щоб його вислухали.

— Та його слухали на військовій раді і слухатимуть, коли він говоритиме до діла; але баритися й чекати чогось тепер, коли Бонапарт більше за все боїться генерального бою,— неможливо.

— До речі, ви його бачили? — сказав князь Андрій.— Ну, що Бонапарт? Яке враження він справив на вас?

— Так, бачив і переконався, що він боїться генерального бою більш за все на світі,— повторив Долгоруков, очевидно, цінуючи цей загальний висновок, який він зробив зі свого побачення з Наполеоном.— Якби він не боявся бою, для чого б йому було вимагати цього побачення, провадити переговори і, головне, відступати, тимчасом як відступ так суперечить усьому його методові війни? Повірте мені: він боїться, боїться генерального бою, його час настав. Це я вам кажу.

— Але розкажіть, як він, що?—знову спитав князь Андрій.

— Він людина в сірому сюртуку; він дуже бажав, щоб я казав йому "ваша величність", але, на прикрість свою, не одержав від мене ніякого титулу. Ось яка це людина, і більш нічого,— відповів Долгоруков, оглядаючись з усмішкою на Білі-біна.

— Незважаючи на мою цілковиту пошану до старого Кутузова,— говорив він далі,— гарні були б ми всі, чогось чекаючи і тим даючи йому нагоду втекти або обдурити нас, тимчасом як тепер він напевно в наших руках. Ні, не треба забувати Суворова і його правила: не ставити себе в становище атакованого, а атакувати самому. Повірте, на війні енергія молодих людей часто вірніше показує шлях, ніж уся досвідченість старих кунктатор і в-.

— Але в якій же позиції ми атакуємо його? Я був на аванпостах сьогодні, і не можна зробити висновку, де він саме стоїть 8 головними силами,— сказав князь Андрій.

йому хотілося висловити Долгорукову свій план атаки, який він склав.

— Ах, це цілком однаково,— швидко заговорив Долгоруков, встаючи й розгортаючи карту на столі.— Всі випадки передбачено: якщо він стоїть біля Брюнна...

І князь Долгоруков швидко й неясно розповів план флангового руху Вейротера.

Князь Андрій почав заперечувати й доводити свій план, який міг бути однаково хорошим з планом Вейротера, але мав ту ваду, що план Вейротера був уже схвалений. Тільки-но князь Андрій почав доводити невигоди того й вигоди свого, князь Долгоруков перестав його слухати й неуважно дивився не на карту, а на обличчя князя Андрія.

— А втім, у Кутузова буде сьогодні військова рада: ви там можете все це висловити,— сказав Долгоруков.

— Я це. і зроблю,— сказав князь Андрій, відходячи від карти.

— І про що ви турбуєтесь, панове? — сказав Білібін, який досі з веселою усмішкою слухав їх розмову і тепер, очевидно, збирався пожартувати.— Буде завтра перемога чи поразка, шіава російської зброї застрахована. Крім вашого Кутузова, нема жодного начальника колони — росіянина. Начальники: Herr general Wimpfen, le comte de Langeron, le prince de Lichtenstein, le prince de Hohenloe et enfin Prsch... prsh... et ainsi de suite, comme tous les noms polonais1.

— Taisez vous, mauvaise langue 2, — сказав Долгоруков. — Неправда, тепер уже два росіянина: Милорадович і Дохтуров, і був би третій, граф Аракчеєв, та в нього нерви слабкі.

— Однак Михайло Іларіонович, я думаю, вийшов,— сказав князь Андрій.— Бажаю щастя і успіху, панове,— додав він і вийшов, потиснувши руки Долгорукову й Білібіну.

Повертаючись додому, князь Андрій не міг стриматися, щоб не спитати Кутузова, який мовчазно сидів біля нього, про те, що він думає про завтрашній бій.

Кутузов суворо подивився на свого ад'ютанта і, помовчавши, відповів:

— Я думаю, що бій буде програно, і я так сказав графу Толстому і просив його переказати це государеві. Що ж, ти думаєш, він мені відповів? Eh, mon cher général, je me mêle de riz et des côtelettes mêlez vous des affaires de la guerre 3. Так... Ось що мені відповіли.

XII

0 десятій годині вечора Вейротер зі своїми планами переїхав на квартиру Кутузова, де й було призначено військову раду. Усіх начальників колон було викликано до головнокомандуючого, і, крім князя Багратіона, який відмовився приїхати, усі з'явилися на призначену годину.

1 Пан генерал Вімпфен, граф Ланжерон, князь Ліхтенштейн, князь Го-генлое і ще Прш... прш..., як усі польські імена.

2 — Замовкніть, злий язик,

3 — Ет, дорогий генералеї Я заклопотаний рисом та котлетами, а ви клопочіться воєнними справами.

Вейротер, бувши повним розпорядником гаданого бою, становив своєю жвавістю і квапливістю різку протилежність неза-доволеному і сонному Кутузову, який неохоче грав роль голови й керівника військової ради. Вейротер, очевидно, почував себе на чолі руху, що став уже нестримним. Він був, як запряжена коняка, що з возом розбіглася з гори. Чи він тягнув, чи його гнало, він не знав; але він мчав на всю можливу швидкість, не маючи вже часу обмірковувати те, до чого призведе цей рух. Вейротер цього вечора був двічі для особистого огляду у ворожому цепу і двічі в государів, російського і австрійського, для доповіді та пояснень, і в своїй канцелярії, де він диктував німецьку експозицію. Він, змучений, приїхав тепер до Кутузова.

Він, видно, був такий заклопотаний, що забув навіть бути чемним з головнокомандуючим: він перебивав його, говорив швидко, неясно, не дивлячись в обличчя співрозмовникові, не відповідаючи на запитання, був забруднений болотом і мав вигляд жалюгідний, змучений, розгублений і разом з тим само-впевнений і гордий.

Кутузов займав невеликий дворянський замок біля Остраліц. У великій вітальні, що стала кабінетом головнокомандуючого, зібралися: сам Кутузов, Вейротер і члени військової ради. Вони пили чай. Чекали тільки князя Багратіона, щоб розпочати військову раду. О восьмій годині приїхав Багратіонів ординарець з вісткою, що князь бути не може. Князь Андрій прийшов доповісти про це головнокомандуючому і, користуючись дозволом бути присутнім на раді, що його раніш дав йому Кутузов, зостався в кімнаті.

— Князь Багратіон не буде, тому ми можемо починати,— сказав Вейротер, квапливо встаючи зі свого місця і наближаючись до стола, на якому була розкладена величезна карта околиць Брюнна.

Кутузов, у розстебнутому мундирі, з якого, немовби звільнившись, випливла на комір його гладка шия, сидів у вольтерівському кріслі, поклавши симетрично пухлі старечі руки на підлокітники, і майже спав. На звук голосу Вейротера він із зусиллям розплющив єдине око.

— Так, так, будь ласка, а то пізно,— промовив він і, кивнувши головою, опустив її і знову заплющив очі.

Коли спочатку члени ради думали, що Кутузов вдає, ніби він спить, то звуки, які він робив носом під час дальшого читання, доводили, що в цю хвилину для головнокомандуючого йшлося про значно важливіше, ніж про бажання виявити своє презирство до диспозиції чи хоч би там до чого: йшлося для нього про нестримне вдоволення людської потреби — сну. Він справді спав. Вейротер з порухом людини, занадто занятої для того, щоб гаяти хоч одну хвилину часу, глянув на Кутузова і, переконавшись, що він спить, узяв папір і голосно, в одному тоні почав читати диспозицію майбутнього бою під заголовком, який він теж прочитав:

"Диспозиція до атаки ворожої позиції позад Кобельніца і Со-кольніца, 20-го листопада 1805 року".

Диспозиція була дуже складна й важка. В оригінальній диспозиції писалося:

Da der Feind mit seinem linken Fluegel an die mit Wald bedeckten Berge lehnt und sich mit seinem rechten Fluegel laengs Kobelnitz und Sokolnitz hinter die dort befindlichen Teiche zieht, wir im Ge