Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Мабуть, його очі посмутніли, бо вона відповіла:

— Дякую, дядечку Джоліоне. Я охоче піду.

Він потер руки й мовив:

— Чудово! Тоді ходімо.

І вони пішли через поле слідом за псом Балтазаром. Сонце світило їм просто в обличчя, і він тепер бачив не тільки ті срібні волосини, але й зморщечки, дрібненькі, але досить глибокі, щоб позначити її красу печаттю витонченості, властивої тим, хто живе відлюдним життям. "Я поведу її через терасу,— подумав він.— Вона не звичайна гостя".

— Що ви робите цілий день?— спитав він.

— Даю уроки музики. Є в мене ще одна справа.

— Працюєте!— мовив старий Джоліон, знімаючи з гойдалки ляльку й обсмикуючи її чорну спідничку.— Немає краще, як працювати; правда ж? Я вже кинув роботу. Старішаю. Яка ж у вас справа?

— Я намагаюся допомогти жінкам, що попали в біду.

Старий Джоліон відразу не зрозумів.

— У біду?— перепитав він і раптом, вражений, збагнув: вона має на увазі саме те, що мав би на увазі й він, якби вжив цього слова. Вона допомагає лондонським Магдалинам! Яка бридка, жахлива справа! Цікавість перемогла його огиду, і він запитав:

— Навіщо це вам? Що ви для них робите?

— Роблю я не дуже багато. У мене мало грошей. Я можу їх тільки розрадити та часом погодувати.

Рука старого Джоліона мимоволі потяглася до гаманця. Він швидко запитав:

— А як ви їх знаходите?

— Ходжу в одну лікарню.

— Лікарню? Ну-ну!

— Мене найбільше вражає те, що майже всі вони колись були вродливі.

Старий Джоліон розправив ляльку.

— Вродливі!— вигукнув він.— Нічого не скажеш, сумна історія!— і пішов до будинку.

Вони зайшли крізь засклені двері, ще запнуті портьєрами, і він повів її до кімнати, де звичайно читав "Таймс" і сільськогосподарські журнали з величезними ілюстраціями, які зображали кормові буряки та інші плоди ланів,— Голлі залюбки їх розфарбовувала.

— Обід буде за півгодини. Хочете помити руки? Я вас відведу в кімнату Джун.

Він бачив, що вона жадібно роздивляється довкола. Скільки тут сталося змін, відколи вона востаннє була в цьому домі з чоловіком, чи з коханцем, чи, може, й з обома — він не знав, не уявляв собі! Все те ховалося в тумані минулого, яке він не хотів ворушити. Але скільки сталося змін! І в холі він сказав:

— Знаєте, мій син Джо — художник. У нього добрий смак. Звичайно, відмінний від мого, але я йому своїх уподобань не нав'язую.

Вона стояла непорушно, оглядаючи великий хол під широким скляним дахом,— раніше від нього був відгороджений музичний салон. Старому Джоліонові стало трохи не по собі. Невже вона намагається викликати когось із тіней цієї кімнати, де все перлисто-сіре й сріблясте. Він сам вибрав би золото: ясніше й солідніше. Але у Джо французькі смаки, і кімната вийшла якась імлиста, наче її оповиває дим сигарет, які син завжди курить, дим, крізь який то тут, то там проблискують сині і яскраво-червоні плями. Ні, він мріяв про зовсім інше! Подумки він прикрасив ці стіни шедеврами в золотих рамах — натюрмортами, які він купував за тих часів, коли ціну картини визначав її розмір. А де вони тепер? Їх продали за безцінь! Бо той внутрішній голос, який спонукав його, єдиного з-поміж Форсайтів не відставати від часу, застеріг: нема чого за них триматися. Проте в його кабінеті й досі висіли "Голландські рибальські човни при заході сонця".

Він повів Айріні сходами нагору, ступаючи повільно, бо кололо в боці.

— Тут ванні кімнати,— мовив він,— та інші приміщення. Я звелів викласти кахлями стіни й підлогу. Дитячі кімнати там. А це кімната Джо та його дружини. Вони всі сполучаються. Але ж ви, мабуть, пам'ятаєте.

Айріні ствердно кивнула головою. Вони пройшли галерею далі й зайшли у велику кімнату з вузьким ліжком і кількома вікнами.

— Це моя,— сказав він. На стінах висіли фотографії дітей і акварельні ескізи, і він додав невпевнено:— Це Джо малював. Краєвид із вікон чудовий. За ясної погоди можна розгледіти трибуну Епсомського іподрому.

Сонце вже стояло низенько за будинком, і на обрій опустився променистий серпанок, відсвіт довгого погожого дня. Будинків майже не було видно, але поля й переліски простягалися в тьмяному блиску аж до далеких горбів.

— Місцевість змінюється,— сказав він різко,— але природа залишиться і тоді, коли нас уже не буде. Бачите, он дрозди — ранками тут справжній пташиний концерт. Я радий, що спекався Лондона.

Вона стояла, мало не притулившись обличчям до шибки, і він був вражений її засмученим виглядом. "От якби її хоч трохи розважити!— подумав він.— Вродливе обличчя, але ж яке сумне!" І, взявши глечик гарячої води, він вийшов на галерею.

— Ось кімната Джун,— мовив він, відчиняючи сусідні двері й ставлячи глечик на підлогу.— Тут є все, що треба.

І, причинивши двері, повернувся до своєї кімнати. Пригладжуючи волосся великими щітками з чорного дерева й витираючи чоло одеколоном, він міркував. Вона зустрілася йому так дивно, поява її видавалася таємничою, навіть романтичною, наче його потяг до товариства, до краси зрозумів... зрозумів той, хто розуміє такі речі. І, стоячи перед дзеркалом, він випростав свій ще прямий стан, пригладив щітками довгі сиві вуса, помастив брови одеколоном і подзвонив.

— Я забув попередити, що зі мною обідає леді. Нехай куховарка приготує ще яку-небудь страву, і перекажіть Біконові, щоб запріг у ландо пару коней на пів до одинадцятої: треба буде відвезти її до міста. Чи міс Голлі спить?

Покоївка гадала, що не спить. І старий Джоліон навшпиньки прокрався галереєю до дитячої кімнати й відчинив двері, завіси яких були завжди змащені, щоб вечорами він міг заходити й виходити зовсім нечутно.

Але Голлі таки спала, лежачи, як маленька мадонна, схожа на тих, що давні малярі, докінчивши, не могли відрізнити від Венери. Її довгі темні вії притислися до щік; від обличчя віяло спокоєм — очевидно, із шлуночком уже було все гаразд. І старий Джоліон стояв у напівтемній кімнаті, побожно милуючись онучкою. Її личко було таке чарівне, поважне й любе. Доля щедро наділила Джоліона благословенним даром знову жити в дітях. Внуки були його майбутнім життям — тим майбутнім життям, яке визнавав його поганський здоровий глузд. Ось вона, його крихітка, у якої ще все попереду, і в її тонесеньких жилочках тече його кров — частка його крові. Ось вона, його маленька товаришка, і він докладе всіх зусиль, щоб вона була якомога щасливіша, щоб вона не знала нічого, крім любові. Серце його сповнилося втіхою, і він вийшов, намагаючись не скрипіти своїми лакованими черевиками. У коридорі в нього раптом промайнула чудернацька думка: невже з таких самих дітей виходять жінки, яким Айріні тепер допомагає! Адже всі ті жінки були колись такими ж малятами, як і та крихітка, що спить там, у своєму ліжечку! "Треба дати їй чек,— міркував він.— Просто несила думати про них". Йому завжди було несила думати про тих бідолашних пропащих створінь; ця думка надто глибоко вражала його шляхетну натуру, що ховалася під товстим шаром правовірних почуттів власника, надто гостро вражала його найсвятіше почуття — любов до краси, від якої й досі трепетало його серце, коли він думав про вечір, який мав провести сьогодні у товаристві вродливої жінки. Він зійшов униз, де були господарські приміщення. Там, у льоху, зберігався рейнвейн ціною щонайменше два фунти за пляшку, "Стейнберг Кебінет", кращий за будь-яке йоганнісберзьке; то було вино з ідеальним букетом, солодке, як персик,— справжній нектар! Він дістав пляшку, тримаючи її обережно, наче дитину, і поглянув на неї проти світла. Ця запорошена, медового кольору вузькошия пляшка давала йому щиру втіху. За три роки, що він живе тут, вино вже досить устоялося — мабуть, чудове! Тридцять п'ять років тому він купив його — хвалити бога, він іще не втратив смаку до доброго вина і заслужив право випити. Вона його оцінить; кислоти в ньому ані краплини. Він витер пляшку, власноручно витяг корок, нахилився, вдихнув пахощі й пішов назад у вітальню.

Айріні стояла біля рояля; вона скинула капелюшок та мереживний шарф, і тепер видно було її золотаве волосся й матово-білу шию. Старому Джоліонові вона здавалася на диво гарною, в сірій сукні, на тлі рояля палісандрового дерева.

Він подав їй руку, і вони урочисто рушили до їдальні. В кімнаті, де за обідом вільно сиділо двадцять чотири чоловіка, тепер стояв тільки невеличкий круглий столик. Коли старий Джоліон залишився сам у домі, його став гнітити великий обідній стіл, і він звелів його прибрати, поки приїде син. Тут, у товаристві двох чудових копій Рафаелевих мадонн, він звичайно обідав на самоті. Того літа це була єдина неприємна для нього година дня. Він ніколи не їв багато, як товстун Свізін, чи Сільванус Гейторп, чи Ентоні Торнуорті — друзі минулих часів; невесело було сидіти за столом самому, під поглядами мадонн, і він споживав свій обід поспіхом, щоб перейти до більш духовної втіхи, яку йому давали кава й сигара. Але цього вечора все було по-іншому! Він поглядав через стіл на Айріні й розповідав їй про Італію і Швейцарію, про свої мандрівки та про різні випадки зі свого життя, про які вже не можна було розповідати синові й онуці, бо вони все те чули. Старий Джоліон був радий, що знайшов нову слухачку Він не належав до тих стариганів, що безперестану пережовують свої спогади. Його самого швидко стомлювали пусті балакуни, тож він інстинктивно уникав стомлювати інших, а природжена галантність примушувала його дотримувати міри особливо в розмові з жінками. Йому хотілося, щоб вона розговорилась, проте хоч вона відповідала йому, усміхалася і начебто охоче його слухала, він весь час відчував ту таємничу замкнутість, що вабила в ній найбільше. Він не терпів жінок, що хизуються своїми плечима й очима і базікають, не закриваючи рота; а також самовпевнених жінок, які люблять всіма командувати і вдають із себе хтозна-яких розумних. В жінках його приваблювала тільки одна-єдина риса — чарівливість, і що спокійніше вона виявлялася, то більше йому подобалася. А в цієї жінки чарівливість була прозора, як сонячний день над італійськими горбами й долинами, що їх він колись любив. А те, що вона жила так відлюдно, зближувало його з нею, породжувало незбагненне бажання здобути її приязнь. Коли чоловік дуже старий і остаточно вибув із гри, буває приємно почувати, що йому не загрожують домагання молодих суперників, бо він усе ще хоче бути першим у серці красуні.