Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Він подивився на брата, що стояв проти нього почервонілий, напруживши сірі очі, на його довготелесу кощаву постать, яка височіла в похмурій задумі над покійником; потім подивився на поблідлого Сомса, що завмер поруч із батьком. І вся його ворожість до цих двох розвіялась, як дим, перед білими просторами смерті. Звідки вона береться, як вона приходить — ця смерть? Раптовий кінець усьому; крок наосліп дорогою, що веде... куди? Темрява, що поглинає проміння! Важкі безжальні жорна, між які судилося попасти кожній людині, що все-таки повинна зустріти свій кінець мужнім поглядом ясних очей! Хоч люди насправді тільки дрібні, жалюгідні комашки! І на обличчі старого Джоліона промайнула посмішка, бо Сомс, промимривши щось упівголоса інспекторові, тихенько вислизнув за двері.

Нараз Джеймс підвів очі. В його підозріливому стурбованому погляді було якесь дивне благання. Він наче казав "Я знаю, що з тобою мені не зрівнятися". І,вийнявши з кишені хусточку, він витер чоло, потім, скорботно схиливши над покійником своє кощаве тіло, теж повернувся і швидко вийшов.

Старий Джоліон стояв мовчазний, як смерть, і пильно дивився на мерця. Хто знає, про що він думав? Може, про себе за тих часів, коли його волосся було каштанове, як і в цього мертвого юнака? Про себе за тих часів, коли починалася його битва, довга-предовга битва, яку він так любив; битва, що скінчилася для цього юнака, тільки-но розпочавшись? Про свою онуку, про її розбиті надії? Про ту, іншу жінку? Про те, як усе це безглуздо й трагічно? Чи про насмішку долі, не збагненної гіркої долі, що привела Босіні до такого кінця? Справедливість! Для людей нема справедливості, бо вони за вжди блукають у темряві!

А може, він думав по-філософському: краще покласти всьому край! Краще піти з життя, як цей бідолашний юнак.

Хтось торкнув його за рукав.

На вії йому набігла сльоза.

— Ну що ж,— сказав він.— Я тут нічим не зараджу Мабуть, мені краще піти. А ти, Джо, приходь до мене, як тільки звільнишся.

І, схиливши голову, вийшов.

Тепер біля покійника став молодий Джоліон, і йому здалося, що навколо мертвого тіла лежать ницьма всі Форсайти Удар вразив їх занадто несподівано.

Сили, що таяться в кожній трагедії, нездоланні сили, що ламаючи всі перепони, пробиваються до своєї жорстокої мети, зітнулися і з громовим гуркотом вразили жертву, зваливши додолу тих, хто її оточував.

Молодому Джоліонові принаймні здавалося, що Форсайти лежать ницьма навколо тіла Босіні.

Він попросив інспектора розповісти йому, як це сталося, і той, ніби зрадівши такій нагоді, знову детально повторив усе, що було відомо.

— Однак, сер,— додав він,— усе це не таке просте, як може видатися на перший погляд. Сам я не вважаю, що це самогубство або просто нещасливий випадок. Напевно, він зазнав тяжкої душевної урази і йшов, нічого не бачачи навколо себе. Чи не допоможете ви мені з'ясувати, що це за речі?

Інспектор дістав із кишені пакуночок, поклав його на стіл і обережно розгорнув. Там лежала жіноча хусточка, в яку була застромлена тьмяна позолочена шпилька з порожньою, без камінця, оправою. На молодого Джоліона війнуло пахощами сухих фіалок.

— Знайшли у нього в нагрудній кишені,— сказав інспектор.— Мітку вирізано.

Молодий Джоліон із зусиллям відповів:

— На жаль, я нічим не можу вам допомогти.

Але в його пам'яті постало, мов живе, обличчя, що засяяло й затремтіло з радощів, коли з'явився Босіні! Про неї він думав більше, ніж про свою власну дочку, більше, ніж про них усіх,— думав про її темні лагідні очі, ніжне покірливе обличчя, про те, що вона чекає на мертвого, чекає, може, навіть цієї миті, тихо, терпляче сидячи десь на осяяній сонцем лаві.

Пойнятий сумною задумою, молодий Джоліон вийшов з лікарні і подався до батькового дому, міркуючи про те, що ця смерть роз'єднає родину Форсайтів. Грім ударив з того боку, де в них не було прикриття, і влучив у самісінький стовбур їхнього дерева. Сторонній людині здаватиметься, що воно цвіте, як і колись; воно гордо розкине своє гілля над усім Лондоном, але стовбур уже мертвий: його спалило тією самою блискавкою, яка вразила Босіні. Тепер із старого кореня виростуть нові пагінці, і кожен із них стане на сторожі почуття власності.

"Чудовий форсайтівський гай!— думав молодий Джолі он.— Найкращий будівельний ліс нашої країни!"

Що ж до причини цієї смерті, то його родина напевно буде запекло спростовувати чутки про самогубство, які можуть зашкодити її репутації! Всі Форсайти твердитимуть, що це нещасливий випадок, кара долі. В душі вони навіть вважатимуть, що це втручання неба, відплата — хіба ж Босіні не зазіхнув на їхні два безцінні набутки: кишеню і родинне вогнище? І вони говоритимуть про "нещасливий випадок, який трапився з молодим Босіні", а може, й нічого не говоритимуть — краще це діло замовчати!

Що стосується кучерового свідчення, то сам він не надавав йому великої ваги. Адже коли людина закохана до нестями, вона ніколи не вкоротить собі віку через брак грошей; до того ж Босіні був не з тих, що беруть близько до серця фінансові труднощі. І молодий Джоліон теж відкинув версію про самогубство: надто ясно стояло у нього перед очима обличчя покійника. Так, загинув у розпалі свого літа! І найгіркішою для нього була думка, що нещасливий випадок скосив Босіні саме тоді, коли так пишно забуяло його кохання.

В своїй уяві Джоліон побачив Сомсову оселю, такою, якою вона стала тепер і буде завжди. Спалах блискавки осяяв мертвотно-білим світлом голі кістки і чорні провали між ними,— плоть, що прикривала їх раніше, вже зотліла...

Прийшовши на Стенгоуп-гейт, він застав батька в їдальні; старий Джоліон сидів у великому кріслі, вигляд у нього був змучений. І очі старого, блукаючи по стінах, де висіли натюрморти і шедевр "Голландські рибальські човни при заході сонця", здавалося, озирали все минуле життя з його надіями, удачами, перемогами.

— А, Джо!— озвався він.— Це ти? Я сказав бідолашній Джун. Але це ще не все. Може, ти сходиш до Сомса? Звичайно, вона сама в усьому винна, але мені аж страшно, як згадаю, що вона сидить там, сама-самісінька, немов у в'язниці!

І, піднявши свою худу, помережану жилами руку, він стиснув її в кулак.

IX. ПОВЕРНЕННЯ АЙРІНІ

Залишивши Джеймса й старого Джоліона в трупарні, Сомс пішов поблукати містом.

Трагічна загибель Босіні усе змінила. Сомса вже не переслідувало відчуття, що кожна згаяна хвилина може привести до фатальних наслідків, і тепер він би нікому не зважився розповісти про втечу дружини, аж поки закінчиться слідство.

Того ранку він устав рано, ще до появи поштаря, сам вийняв із скриньки першу пошту і, хоч від Айріні не було ніякої звістки, сказав при нагоді Білсон, що господиня поїхала на море; він і сам, може, вирушить туди в суботу і пробуде до понеділка. Так він виграє деякий час, встигне обнишпорити всі схованки і таки знайде її.

Але тепер, коли ці заходи стали зайві через смерть Босі ні — дивну смерть, думати про неї однаково що прикладати до серця розпечене залізо, однаково що знімати з нього важенний тягар,— Сомс не знав, до чого взятися; і він блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, а серце його гнітила невимовна журба.

І, блукаючи містом, Сомс думав про того, чиї блукання вже навіки скінчилися, про того, хто ніколи вже не буде тинятися біля його дому, наче голодний пес.

Ще вдень він побачив оголошення, що особу мертвого з'ясовано, і купив газету поглянути, що там пишеться. Він залюбки позатикав би їм роти. Сомс рушив у Сіті й довго радився з Боултером у його кабінеті.

Вертаючись додому десь о п'ятій годині, він зустрів біля Джобсона Джорджа Форсайта, і той простягнув йому вечірню газету:

— Здоров! Ти вже читав про бідолаху Пірата?

Сомс холодно відповів:

— Так.

Джордж пильно дивився на нього. Він ніколи не полюбляв Сомса, а тепер вважав його винним у смерті Босіні. Сомс занапастив його, занапастив, домігшись свого права власника, цей вчинок довів Пірата до такої нестями, що він зовсім не володів собою того фатального вечора.

"Бідолаха знавіснів од ревнощів,— думав Джордж,— знавіснів від бажання помститися і не помітив омнібуса в тому страшному тумані".

Сомс його занапастив! І цей присуд можна було прочитати в Джорджевих очах.

— В газеті пишуть, що це самогубство,— мовив він нарешті.— Але цьому ніхто не повірить.

Сомс похитав головою.

— Нещасливий випадок,— пробурмотів він. Зібгавши в кулаці газету, Джордж засунув її в кишеню. Він не втримався і пустив на прощання шпильку:

— Гм! Удома все чудово? Ще немає маленьких Сомсиків?

Сомс побілів, як східці, що вели до Джобсона; вишкірившись, наче от-от загарчить, він проскочив повз Джорджа і зник.

Прийшовши додому, Сомс одімкнув двері своїм ключем, і перше, що впало йому в очі в невеликому освітленому холі, була оздоблена золотом парасолька Айріні, яка лежала на скрині. Він скинув підбите хутром пальто і кинувся у вітальню.

Вікна вже були запнуті шторами, у каміні палали кедрові поліна, і при світлі полум'я Сомс побачив Айріні на звичайному місці в куточку канапи. Він тихо причинив двері й підійшов до неї. Вона сиділа нерухомо і ніби зовсім його не помічала.

— Ти таки повернулася?— мовив він.— Чого ж ти сидиш у темряві?

Раптом він побачив її обличчя таке бліде й непорушне, немовби кров застигла у її жилах, побачив її широко розплющені очі, що здавалися величезними, наче злякані очі сови.

Притулившись у своєму сірому хутрі до спинки канапи, вона була схожа на сову, що припала пухнастою грудкою до залізної клітки Вона сиділа поникла, наче зламалася з лютої муки, наче їй уже ні до чого була і врода, і стрункий стан

— Ти таки повернулася, знову сказав він

Айріні не підводила погляду, не озивалася, і тільки відблиски вогню грали на її непорушній постаті

Нараз вона спробувала встати, але Сомс зупинив її, тільки тієї миті він зрозумів усе.

Вона повернулася сюди, наче смертельно поранена тварина, яка не знає, куди їй подітися, не усвідомлює, що робить. Її закутана в сіре хутро скоцюрблена постать сказала йому все.

Тепер він напевно знав, що вона була коханкою Босіні, знав, що вона вже довідалася про його смерть — мабуть, так само, як він, купила газету на розі вулиці, де гуляв вітер, і прочитала повідомлення.

Вона з власної волі повернулася в клітку, з якої так прагнула вирватися; і, збагнувши безмірну глибину свого відкриття, Сомс мало не закричав: "Геть із мого дому! Щоб я більше не бачив твого ненависного тіла, яке я так люблю! Щоб я більше не бачив цього жалісного блідого обличчя, жорстокого, лагідного, бо я тебе вдарю.