Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Сказав, що, напевне, вона більше не повернеться. Завела собі коханця і спала з ним понад два місяці. Тепер вони начебто розійшлися, але повертатися до мене вона не збирається. Крита вислухала мою розповідь мовчки, жодних вражень про почуте не висловила. Мені здалося, ніби про всі ці перипетії вона вже знала. Видно, я був останнім, хто про це дізнався.

Після вечері Крита сказала, що хотіла б переспати зі мною. Зазнати зі мною фізичної близькості. Я здивувався — настільки це було несподіваним.

— Не знаю, що робити, бо ніяк такого не сподівався, — сказав я чесно.

Пильно дивлячись мені в очі, вона відповіла:

— Не має значення, поїдете ви зі мною на Крит чи ні, але я хотіла б побути з вами повією. Лише один раз продатися вам. Тут, сьогодні вночі. І покінчити з проституцією — фізичною і в думках — назавжди. Я навіть від цього імені — Крита — відмовлюся. Хочу поставити на цьому жирну крапку — мовляв, кінець.

— Щодо крапки все зрозуміло, але навіщо тобі зі мною спати?

— Розумієте, завдяки фізичній близькості з вами, реальною людиною, я пройду через вас й очищуся від скверни. Поставлю остаточну крапку.

— Вибач, але я не маю звички купувати людське тіло.

Крита закусила губу.

— Тоді ось що зробімо. Замість грошей ви дасте мені щось з одягу дружини. Або взуття. Формально сприйматимемо це платою за моє тіло. Гаразд? І тоді я врятуюся.

— Врятуєшся? Тобто позбудешся бруду, який залишив у тобі Нобору Ватая?

— Саме так.

Я уважно подивився на неї. Без накладних вій її обличчя мало зовсім дитячий вигляд.

— Послухай, що, власне, являє собою цей Нобору Ватая? Він старший брат моєї дружини, та якщо подумати, я майже нічого про нього не знаю. Про що він думає? Чого йому треба?.. Нічого не доберу. Знаю тільки одне: ми не зносимо один одного.

— Ви з ним належите до різних, протилежних світів, — відповіла Крита. На мить замовкла, підшукуючи слова, й вела далі: — У світі, де ви втрачаєте, він тільки наживається. Світ, який вас відкидає, його визнає. І навпаки. Ось чому він так вас ненавидить.

— Я чогось не розумію. Я ж для нього ніщо, не вартий уваги. А він — знаменита, впливова людина. Порівняно з ним я — повний нуль. Навіщо йому тратити час, щоб ненавидіти мене?

Крита похитала головою.

— Ненависть — це щось схоже на довгу тінь, яка невідомо звідки на людину падає. Це щось схоже на двосічний меч. Піднімаєш його на когось — і себе раниш. Чим сильніше рубаєш когось, тим більше потерпаєш сам. Навіть смертні випадки бувають. Хоч би як старався, а позбутися її не так просто. Так що, Окада-сан, будьте обережні. Це справді небезпечно. Якщо ненависть проросла у вашому серці, її вкрай важко струснути з себе.

— Адже ти її відчула, чи не так? Ту ненависть, що звила гніздо у Нобору Ватая?

— Відчула, — сказала Крита. — Вона розірвала мене надвоє й осквернила. Тому я не хочу, щоб він залишався моїм останнім клієнтом. Розумієте?

Уночі ми злилися тілами. Я роздягнув Криту і ввійшов у неї. Повільно і обережно. Усе це скидалося на продовження сну — здавалось, ми повторювали те, що робили уві сні. Я обіймав її справжнє живе тіло. Однак при цьому чогось не вистачало: відчуття реальності — того, що я справді кохаюся з цією дівчиною. Іноді мені здавалося, начебто зі мною Куміко, а не Крита. Думав, що прокинусь, як тільки все скінчиться, але цього не сталося. Усе відбувалося насправді. Та чим більше я впевнювався в реальності, тим менше воно скидалося на реальність. Поволі реальність відступала, віддалялася. І все-таки залишалася реальністю.

— Окада-сан, — промовила Крита, обіймаючи мене ззаду. — Їдьмо разом на Крит. Нам тут більше нема чого робити. Треба їхати на Крит. Як залишитеся — з вами обов'язково станеться щось погане. Повірте.

— Щось погане?

— Дуже погане, — пророкувала Крита тихим, але виразним голосом, як лісовий віщий птах.

15

Правильне ім'я

Що згоріло літнім ранком від олії

Неточна метафора

Коли настав ранок, Крита залишилася без імені.

Як тільки розвиднилося, вона тихенько розбудила мене. Розплющивши очі, я побачив ранкове світло, що соталося крізь щілину у шторах, потім Криту, яка поглядала на мене, сидячи на ліжку. Замість нічної сорочки на ній була тільки моя стара майка. У промінні ранкового сонця ледь-ледь відсвічувало її волосся на лобку.

— Окада-сан, я вже без імені, — сказала вона. — Уже не повія, не медіум і не Крита Кано.

— О'кей! Ти вже не Крита, — проказав я, протираючи пальцями очі. — Вітаю. Тепер ти нова людина. Але ж як тебе називати? Як до тебе озиватися, коли стоїш до мене спиною?

Дівчина, яка до вчорашнього вечора була Критою Кано, здвигнула плечима.

— Не знаю. Мабуть, доведеться підшукати якесь нове ім'я. Колись я мала справжнє ім'я. А коли стала повією, мені дали тимчасову робочу кличку, про яку й чути не хочу! Потім, коли я кинула це заняття, Мальта придумала для мене як медіума "Криту Кано". Та оскільки тепер я всього цього позбулася, я стала іншою людиною, то мені потрібне зовсім нове ім'я. Окада-сан, вам нічого не спадає на думку? Якесь ім'я, що мені підійшло б?

Я трохи подумав, але нічого розумного не придумав.

— Можливо, тобі самій доведеться його шукати. Бо ти тепер нова, самостійна людина. Так, гадаю, буде краще, навіть якщо на це потратиш багато часу.

— Але ж це важко — знайти для себе правильне ім'я.

— Звісно, непросто. Бо іноді ім'я все виражає, — сказав я. — А може, й мені разом з тобою змінити своє ім'я? Як ти вважаєш?

Сидячи на ліжку, сестра Мальти Кано простягла руку й кінчиками пальців торкнулася моєї правої щоки з родимкою завбільшки з долоню немовляти.

— Окада-сан, як же я вас зватиму, якщо залишитеся без імені?

— Заводним Птахом, — відповів я. Принаймні я мав нове ім'я.

— Заводний Птах, — повторила дівчина. Вона ніби розглядала це ім'я, повісивши його в повітрі. — Чудове ім'я! А що це за птах?

— Заводний птах справді існує. Але і я не знаю, який у нього вигляд. Бо не бачив його. Тільки чув, як він кричить. Сідає на гілку якого-небудь дерева біля нашого дому й — крі-і-і-і! — починає накручувати пружину нашого світу. Якби він цього не робив — наш світ зупинився б. Та про це ніхто не знає. Усі люди думають, що світом рухає якийсь надзвичайний, велетенський і складний механізм. Однак вони помиляються. Насправді це робить заводний птах — літає сюди-туди і підкручує то тут, то там маленькі пружинки. І завдяки цьому світ рухається. Пружинки прості — як у заводних іграшках. Але їх досить. А бачить їх лише заводний птах.

— Заводний птах, — ще раз повторила дівчина. — Заводний птах, що накручує пружину світу.

Я підвів голову й озирнувся навколо. Звична, давно знайома кімната, де я спав уже років чотири чи п'ять. Однак зараз вона видалася мені на диво порожньою і просторою.

— На жаль, я не знаю, де ці пружини. І який у них вигляд.

Вона торкнулася пальцем мого плеча й узялася малювати на ньому маленькі кільця.

Лежачи горілиць, я довго розглядав невелику пляму на стелі, формою схожу на шлунок. Якраз над моєю подушкою. Раніше я її не помічав. "Відколи вона тут з'явилася?" — подумав я. Напевне, ще перед тим, як ми вселилися в цей дім. Поки ми з Куміко спали, вона, затамувавши подих, притаїлася над нашими головами. І от одного ранку я раптом її помітив.

Я відчував поряд теплий подих і ніжний запах тіла дівчини, що раніше називалася Критою. Вона все ще малювала кільця на моєму плечі. Мені кортіло простягти руку і знову обійняти її, але я не міг збагнути, чи це доречно. Верх і низ, праворуч і ліворуч — усе переплуталося. Я перестав сушити собі голову й мовчки далі розглядав стелю. І тоді сестра Мальти Кано нахилилася наді мною і легенько поцілувала в праву щоку. Коли її м'які губи торкнулися родимки, я відчув щось схоже на гостру спазму.

Заплющивши очі, я прислухався до зовнішніх звуків. Десь настирливо туркотали голуби, наповнюючи добром навколишній світ. Птахи вітали настання літнього ранку, сповіщали людей про початок нового дня. "Та цього замало", — подумав я. Адже хтось ще повинен накручувати пружину.

— Заводний Птаху! — промовила колишня Крита. — Мені здається, що ви колись таки відшукаєте цю пружину.

Не розплющуючи очей, я запитав:

— Та чи вернеться до мене нормальне життя, якщо я справді віднайду колись пружину й зможу її накрутити?

Вона ледь-ледь здвигнула плечима, а в її очах проплила легенька тінь зажури.

— Не знаю.

— І ніхто не знає, — сказав я.

Як казав лейтенант Мамія, є на світі речі, про які краще не знати.

Сестрі Мальти Кано захотілося відвідати косметичний салон. Вона не мала жодної єни, бо з'явилася в мене зовсім гола, і я дав їй грошей. Надівши блузку Куміко, її спідничку і взувшись в її сандалії, вона подалася до салону неподалік від станції. Куміко також завжди туди ходила.

Коли вона пішла, я пропилососив підлогу, чого давненько не робив, закинув брудну білизну в пральну машину. Потім висунув зі свого столу всі шухляди і пересипав їх вміст у картонну коробку. Збирався вибрати потрібні речі, а решту спалити, але майже нічого корисного там не знайшов. Майже все виявилося непотребом. Старі щоденники, листи, які не дочекалися відповіді, записники з докладним переліком намічених справ, блокнот з адресами людей, які траплялися в моєму житті, вицвілі газетні та журнальні вирізки, прострочена перепустка в басейн, інструкція та гарантійний талон до магнітофона, півдюжини не до кінця використаних кулькових ручок та олівців, чиїсь телефонні номери (чиї — уже невідомо), записані на окремих аркушах. Усі старі листи, що зберігалися в шухлядах, я поскладав у коробку й спалив. З них майже половина — листи Куміко. До одруження ми часто з нею листувалися. Конверти були заадресовані її звичайним, дрібним й старанним почерком. За сім років він майже не змінився. Навіть чорнило було того ж кольору.

З коробкою в руках я вийшов у сад, добряче плюснув на неї олії й підпалив сірником. Коробка зайнялася відразу, але чекати, поки вона вся обернеться на попіл, довелося довше, ніж я думав. День був безвітряний, і білий дим здіймався стовпом прямо в небо, немов велетенське дерево із казки про Джека та бобове дерево,[40] яке сягало хмар. Можливо, там, високо-високо, якщо видряпатися по тому дереву, зібралось і щасливо живе моє минуле? Спітнівши, я присів на камінь і довго дивився на дим.