Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Я купуватиму в нього.

Керрі вислухала його цілком байдуже.

— Добре, — сказала вона.

І почалось:

— Джордже, сьогодні треба купити вугілля.

Або:

— Піди купи якогось м'яса на обід.

Він питав, що саме їй потрібно, і йшов купувати.

Але слідом за ощадливістю прийшла справжня скнарість.

— Я взяв тільки півфунта м'яса, — сказав він якось, повертаючись додому з газетами. — По-моєму, ми ніколи всього не з'їдаємо.

Керрі мовчки страждала від усіх цих прикрих дрібниць. Вони затруювали її життя, гнітили душу. О, цей чоловік змінився до невпізнання! Цілісінький день сидить собі й читає свої газети. Ніщо на світі, здається, його вже не цікавить. Лише зрідка вийде в хорошу погоду, годин на чотири, на п'ять, так між одинадцятою і четвертою. Керрі почувала тепер до нього тільки глибоку зневагу.

Герствуд не бачив виходу для себе, і тому його опанувала цілковита апатія. Його невеличкий грошовий запас танув з кожним місяцем. Тепер у нього лишалось уже тільки п'ятсот доларів, і він цупко тримався за них, ніби ця сума могла відсунути злидні надовго. Сидячи весь час удома, він вирішив носити щось із старого одягу. Вперше це спало йому на думку, коли настала негода. Він тільки один раз визнав за потрібне вибачитись:

— Сьогодні така погана погода, я походжу у цьому.

А потім він уже з "цього" і не вилазив.

Раніше він звичайно платив за гоління п'ятнадцять центів і додавав ще десять центів "на чай". Коли настали тяжкі часи, він у перші ж дні знизив чайові до п'яти центів, потім звів їх до нуля. Нарешті він вирішив піти до дешевої перукарні з таксою десять центів за гоління. Переконавшись, що голять там пристойно, він став завжди туди ходити. А там він став голитись через день, потім раз на три дні, і так далі, і дійшов до того, що почав голитись раз на тиждень. У суботу на нього страшно було дивитись.

І, звичайно, в міру того як він сам втрачав повагу до себе, Керрі теж переставала його поважати. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним сталося. У нього ж лишились ще гроші, було пристойне вбрання, а добре вдягнений він виглядав непогано. Керрі не забула, яку боротьбу їй самій довелося витримати в Чікаго, але вона не забула і того, що не переставала шукати виходу. А він і не пробує його знайти. Він перестав навіть переглядати газетні об'яви.

Одного разу вона нарешті не стерпіла.

— Навіщо ти кладеш стільки масла в печеню? — спитав якось увечері Герствуд, стоячи посеред кухні.

— Як то навіщо? Щоб вона була смачніша! — відповіла Керрі.

— Масло тепер страшенно дороге, — зауважив він.

— Ти б не звертав на це уваги, якби працював! — відповіла вона.

Він одразу замовк і повернувся в кімнату, до своїх газет, але її відповідь свердлила йому мозок. Це вперше він почув від неї гостре слово.

Того ж вечора, скінчивши читати, Керрі постелилася у вітальні. Таке трапилося вперше. Коли Герствуд вирішив, що час лягати, він, як завжди, ввійшов у спальню і ліг, не запалюючи світла. І тут він помітив, що Керрі немає.

"Дивна річ, — подумав він, — може, вона ще не лягала?"

Він більше не думав над цим і заснув. Уранці він побачив, що її немає поруч нього.

Як не дивно, ніхто з них не сказав про це ні слова.

Минув день, і ввечері Керрі, не така мовчазна, як звичайно, промовила:

— Я сьогодні, мабуть, спатиму сама. У мене щось голова болить.

— Добре, — сказав Герствуд.

На третю ніч вона постелилася у вітальні без будь-яких виправдувань.

Для Герствуда це було тяжким ударом, але він мовчав.

"Гаразд, нехай спить сама", — вирішив він, але при цьому мимоволі насупився.

РОЗДІЛ XXXVI

З гори. Примара удачі

Подружжя Венс повернулося до Нью-Йорка ще до різдва. Вони, вірніше місіс Венс, не забули про Керрі, але ні разу не побували в неї з тієї простої причини, що Керрі не дала їм своєї адреси. Вірна собі, Керрі листувалася з місіс Венс, поки ще жила на Сімдесят восьмій вулиці. Коли ж їй довелося переїхати на Тринадцяту вулицю, вона почала міркувати над тим, як би замовчати цю обставину, щоб місіс Венс не здогадалася про погіршення їхнього становища. Нічого не придумавши, Керрі зовсім перестала писати своїй приятельці, хоч це й було їй прикро. Місіс Венс дивувалась з її мовчанки і вирішила, що Керрі, мабуть, виїхала з Нью-Йорка і що їм навряд чи доведеться побачитись. І тому для неї була несподіванкою зустріч з Керрі на Чотирнадцятій вулиці, де вона ходила по крамницях. Керрі теж прийшла туди щось купити.

— Як, це ви, місіс Вілер? — мовила місіс Венс, обводячи Керрі швидким поглядом. — Де ж це ви пропадали? Чом ні разу не зайшли до мене? А я все дивуюся, що з вами сталось. Я, справді…

— Я дуже рада вас бачити, — сказала Керрі, якій було приємно і водночас прикро. Надто невчасно зустрілася вона з місіс Венс. — Ми живемо тут, недалеко. Я весь час збираюся зайти до вас. Де ви тепер живете?

— На П'ятдесят восьмій вулиці,— відповіла місіс Венс,—

недалеко від Сьомої авеню, номер двісті вісімнадцятий. Чом ви ніколи не зайдете?

— Я зайду обов'язково, — пообіцяла Керрі.— Я справді збиралася до вас. Я знаю, що давно вже слід було зайти, мені просто сором, запевняю вас. Але, знаєте…

— А ви де живете? — впала їй у мову місіс Венс.

— На Тринадцятій вулиці,— відповіла Керрі неохоче, — номер сто дванадцять, на Західній стороні.

— А, це десь тут недалеко, правда? — вигукнула місіс Венс.

— Так, — потвердила Керрі.— Ви повинні обов'язково коли-небудь зайти до мене.

— Он ви яка! — засміялася місіс Венс; однак вона вже встигла помітити, що Керрі дуже змінилась.

"І ця адреса, — подумала вона. — Мабуть, їм тепер скрутно живеться".

Проте вона почувала до Керрі щиру приязнь, і тому потягла її за собою.

— Зайдімо сюди на хвилинку! — вигукнула вона, прямуючи до крамниці.

Коли Керрі повернулася додому, Герствуд, як завжди, сидів і читав. Він, очевидно, ставився до свого становища вельми безтурботно. Щетина на його обличчі відростала вже днів чотири, не менше.

"Що, якби місіс Венс зайшла до нас і побачила його?" — подумала Керрі.

Вона розпачливо похитала головою. Усе це ставало зовсім нестерпним.

Доведена до відчаю, вона спитала його за обідом:

— Що з тією оптовою фірмою, про яку ти говорив, нічого нового?

— Ні,— відповів він. — їм не потрібна людина без досвіду.

Керрі облишила цю тему, почуваючи, що тут нічого не скажеш.

— Я зустріла сьогодні місіс Венс, — за хвилину промовила вона.

— Справді? — відгукнувся він.

— Вони знов живуть у Нью-Йорку, — провадила Керрі.— Вигляд у неї дуже елегантний.

— Ну що ж, вона може собі це дозволити, поки він дає на це грошики, — відповів Герствуд. — А йому вони легко дістаються.

Герствуд дивився в газету і не помітив погляду, який кинула на нього Керрі,— безмірна втома й гіркота світилися в цьому погляді.

— Вона казала, що збирається зайти до нас.

— А тобі не здається, що вона щось довгенько збирається? — промовив Герствуд трохи саркастично.

Він не полюбляв цієї марнотратниці.

— Це ще невідомо, — відповіла Керрі, розсердившись, — Може, я й сама не хотіла, щоб вона приходила.

— Вона занадто легковажна, — промовив Герствуд багатозначно. — Щоб за нею угнатися, треба мати силу грошей.

— Але містера Венса, наскільки я розумію, це не хвилює.

— Тепер, можливо, й ні,— уперто стояв на своєму Герствуд, чудово зрозумівши її натяк, — але його життя ще не скінчене. Завжди може трапитись щось непередбачене, і він теж ще може опинитись за бортом, як і кожний інший.

У тому, як він говорив це, було щось бридке. Його зіщулені очі немов зловтішно стежили за щасливчиками, чекаючи їхнього падіння. Про своє власне становище він не думав, — про нього не варто було говорити.

Це були останні прояви його колишньої самовпевненості й незалежності. Він весь час сидів тепер дома і читав про діяльність інших людей, і часом на нього находив незалежний, бадьорий настрій. Забуваючи про те, як тяжко,і принизливо блукати по місту, шукаючи роботи, він раптом гордо випростувався, ніби хотів сказати:

"Я ще здатний багато чого зробити. Зі мною ще не по-кінчено. Досить мені захотіти, і я доб'юся чого завгодно!"

У такому настрої він іноді переодягався, голився, натягав рукавички і вирушав у дорогу, сповнений енергії. Але певної мети він не мав. Це просто було в нього ознакою певного стану, як падіння чи підняття барометра показує певну погоду. Просто він почував потребу вийти з дому, щось робити.

Такі походеньки не миналися без витрат. Він знав кілька місць, де грали в покер. Були в нього й знайомі в пивницях у різних частинах міста і поблизу муніципалітету. Щоб трохи розважитись, приємно було побачитись і побалакати з кимсь із них.

Колись Герствуд досить щасливо грав у покер. Йому не раз траплялося, граючи з друзями, виграти сотню доларів, а то й більше, і тоді така сума була лише ніби приправою до насолоди грою, бо не заради грошей тоді гралося. І тепер він знову подумав про карти.

"Я б міг виграти сотню-другу. Я ж іще не розучився грати!".

Треба віддати йому належне — ця думка не раз приходила йому в голову, перш ніж він здійснив її.

Перша гральна зала, у яку він завітав, містилася над шинком на Вест-стріт, недалеко від однієї з переправ. Герствуду вже доводилось бувати там. Грали за кількома столами. Герствуд якийсь час мовчки спостерігав і помітив, що в банку набирались досить значні суми, хоч ставки й були невеликі.

— Здайте і мені,— промовив він, коли мали грати нове коло.

Потім присунув стілець і подивився на свої карти. Інші учасники гри нишком кидали на нього пильні, допитливі погляди.

Спочатку йому не щастило. Карти в нього були мішані, без пар. Гра почалась.

— Пас, — промовив він.

При таких картах він радий був відкупитися своєю ставкою. Згодом фортуна усміхнулась йому, і він пішов звідти з виграшем у кілька доларів.

На другий день він повернувся, шукаючи розваги й наживи. Цього разу в нього, на біду, була непогана карта. Напроти нього сидів гравець з кращими картами, задерикуватий молодий ірландець із поплічників місцевого відділення Таммані-хола. Герствуда здивувала наполегливість, з якою його противник спокійно підвищував ставки. Якщо він зважився на блеф, то робилося це дуже хитро. Герствуд завагався, але силкувався зберегти байдужий вигляд, який за давніх часів допомагав йому обдурити тих картярів-психологів, які ніби читають чужі думки і настрої, відгадуючи їх по найневловиміших ознаках.