Спартак - Джованьйолі Рафаелло
А той уникав зустрічатися з ним. Коли ж випадково їм доводилося розмовляти один з одним, то Еномай ніяковів, відмовчувався і не хотів давати ніяких пояснень.
Еномай став озлоблений і зухвалий через підбурювання Евтібіди, але почував, як згасає його гнів при зустрічах з Спартаком, таким лагідним, дружнім і безмежно простим у своїй величі. Чесна душа германця повставала проти намовлянь гречанки, коли він зустрічався з великим полководцем.
Спартак шукав і не знаходив причин, які могли викликати таку несподівану зміну в Еномаєві. А тому що Евтібіді, яка прикидалася покірним ягнятком, вдалося зберегти в таємниці свій злочинний зв'язок з начальником германців, то чесному, щирому Спартакові не пощастило взнати про чорні інтриги Евтібіди, в яких вона так заплутала Еномая. Йому й на думку не спадало, що в дивній, незрозумілій поведінці його друга могла щось значити Евтібіда, про неї він майже ніколи не згадував.
Повернувшися з розвідки навколо Аскула, сумний і заклопотаний Спартак увійшов до свого намету і послав одного з контуберналів запросити Еномая до себе.
Контубернал пішов зПреторія виконувати наказ; але тільки-но Спартак сів і віддався своїм думкам, як той уже повернувся.
— Я йшов шукати Еномая, — сказав він, — і зустрів його на путі до тебе… Ось він сам.
Юнак посторонився, щоб дати дорогу Еномаєві, який спинився перед Спартаком і похмуро сказав:
— Привіт тобі… верховний вождь гладіаторів!.. Мені треба з тобою поговорити і…
— І мені треба з тобою поговорити, — перебив його Спартак, встаючи з місця, і дав знак юнакові вийти.
Коли той вийшов, він лагідно й ласкаво звернувся до Еномая:
— Прошу завітати, Еномаю, брате мій! Говори, що ти хотів мені сказати?
— Я хотів… — загрозливо й зневажливо, хоч і спустивши очі додолу, почав германець. — Мені… настогидло… бути іграшкою… твоїх примх… бути рабом, як у римлян… Я хочу воювати, але не хочу нікому служити…
— О, присягаюся блискавицями Юпітера! — вигукнув Спартак, складаючи руки і зводячи очі догори. — Та ти, мабуть, збожеволів, Еномаю, і…
— Присягаюся шовковими косами Фреї! — перебив його германець, підвівши голову і втупивши в Спартака палаючий погляд своїх невеличких очей. — Я не збожеволів!
— Хай захистять тебе боги! Про які мої примхи ти кажеш і коли це я намагався зробити іграшкою тебе чи будь-кого іншого з наших товаришів по недолі і по зброї?
— Та… я цього не кажу… і не знаю, чи ти… — відповів Еномай, знову опускаючи очі додолу і плутаючись у словах. — Я не знаю, чи ти… але я знаю, що зрештою і я людина…
— Звичайно, чесна і мужня людина, яких мало було! Таким ти був раніше, таким можеш бути й надалі! — сказав Спартак, впиваючись допитливим поглядом своїх огненних очей в Еномая. — Але до чого тут те, що ти сказав?.. Коли ж це я пробував зневажати тебе чи будь-кого у нашому таборі? Що примусило тебе таке підозрювати?.. Звідки походить оце твоє незрозуміле ставлення до мене?.. Чим я тебе скривдив?.. У чому я завинив — чи то перед тобою, чи перед тією справою, якувзявся здійснити і якій віддаю усе своє життя?
— Скривдив… Завинив… сказати правду… зовсім ні… ти мене не ображав… І ти нічим не завинив перед нашою справою… Навпаки, здібний полководець… та ще й непереможний, ти довів це… Ти перетворив юрби гладіаторів, які збіглися до тебе, у дисципліноване і грізне військо… і… і… зрештою… мені нема чого на тебе нарікати…
Так відповів Еномай. Його мова, спочатку похмура, сердита, поступово, майже непомітно — ставала тихою, покірною і закінчилася лагідно та приязно.
— То чому ж ти так змінився? За що ти на мене гніваєшся? Адже щоразу мене обирали вождем проти моєї волі. Хіба я не поводився завжди з усіма моїми товаришами по недолі і особливо з тобою як щирий друг, як товариш по зброї?
— Ні… Спартак… не говори так зі мною… і не дивись на мене так докірливо… — буркотливо і водночас зворушено відповів Еномай. — Я не говорив… не мав наміру тобі цього сказати…
— Якщо я наполягаю на тому, щоб повернутися до наших країн, то лише тому, що, довго й ретельно поміркувавши, зрозумів: воюючи в самій Італії, ми ніколи не зможемо остаточно перемогти Рим. Завоювати Рим!.. Перемогти його могутність!.. Знищити владу тиранів!.. Та невже ти не розумієш, що від цієї думки моє серце тремтить радістю? Ця думка мучить мене навіть у снах, вона позбавляє спокою мої ночі!.. Стати більш великим, ніж Бренн, Пірр і Ганнібал!.. Домогтися того, чого не змогли здійснити славетні полководці! Хіба не було б це великою справою?.. Але Рим, коли на нього нападають у самій Італії, — це Антей, повержений Геркулесом; він підіймається знову ще дужчий, ніж був раніше. Після розгрому одного їхнього війська — що забере немало сил і крові — Рим за кілька днів спорядить проти тебе друге військо, потім третє і нарешті виставить шістдесят-сімдесят легіонів, якими нас розчавить остаточно. Щоб здолати Антея, божественний Геркулес уже не кидав його на землю, а задушив у своїх могутніх руках. Щоб подолати Рим, нам слід підняти проти нього всі поневолені ним народи, рушити на Італію з усіх сторін і все міцніше стягувати кільце навкруги стін Сервія Туллія. Треба вторгнутися сюди навалою в шістсот-сімсот тисяч бійців і тоді розтрощити, задавити назавжди цей проклятий народ і це прокляте місто. Ось єдиний спосіб перемогти Рим, єдиний шлях до знищення його влади. І якщо це не вдасться нам, то вдасться нашим онукам, правнукам, але тільки так це може здійснитися. Всяка інша боротьба, всяка інша війна проти римської могутності неможливі. Мітрідат буде розгромлений, як був розгромлений Ганнібал, народи Рейну і парфяни — як були розгромлені карфагеняни, греки та іберійці. Ніщо, крім спільної боротьби всіх поневолених народів проти єдиного гнобителя, не зможе дати перемогу над цим гігантським спрутом, який повільно, поступово простягає свої щупальця на весь світ.
Спартак говорив пристрасно і натхненно. Його очі блищали. І Еномай, людина в душі чесна, щиро віддана Спартакові, мимоволі знову захопився фракійцем, піддався зачаруванню його палкого красномовства і почував, як згасає в його серці гнів, який з такими труднощами роздмухало підступне інтриганство Евтібіди. Коли ж вождь гладіаторів закінчив говорити, германець сам не помітив, як опинився біля нього, наче з благанням простяг руки до прекрасного, величного поборника свободи рабів, обличчя якого здавалося в що хвилину ніби осяяне якимось незвичайним світлом, і схвильовано прошепотів:
— О, прости… Спартак, прости!.. Ти не людина, а напівбог!
— Ні… я найщасливіший з людей, бо в тобі знову знаходжу мого брата!.. — вигукнув зворушений фракієць і розкрив обійми. Еномай кинувся йому на шию і прошепотів:
— О Спартак, Спартак… я шаную і люблю тебе ще дужче, ніж раніш.
І друзі замовкли в міцних братерських обіймах. Першим відірвався Спартак і схвильовано спитав германця:
— А тепер скажи, для чого ти йшов до мене?
— Я?.. Та… я уже й сам не знаю… — зніяковіло і збентежено відповів Еномай. — Та й навіщо тепер про це згадувати?
Він якусь мить помовчав і жваво додав:
— Ну, коли я вже прийшов до тебе, то прошу у тебе для себе і моїх германців найнебезпечнішого місця у наступній битві з консулом Лентулом.
Спартак з ласкавим усміхом поглянув на нього і сказав:
— Завжди той самий! Однаково відважний і чесний! Матимеш найнебезпечніше місце.
— Отже, ти мені це обіцяєш?
— Так! — відповів полководець і подав Еномаєві руку. — Ти знаєш, що в моєму серці немає місця ні для страху, ні для облуди!
Вони ще трохи поговорили і вдвох пішли з Преторія. Спартак хотів пройти з Еномаєм до наметів його германців. Та через кілька кроків їх поспішно наздогнав Арторікс, якого Спартак три дні тому посилав з тисячею вершників до Реати роздобути відомості про військо Геллія. Він щойно повернувся і, дізнавшись, що Спартак пішов з Еномаєм, побіг за ним слідом.
— Привіт тобі, Спартак! — сказав він. — До Геллія прибула одна частина його кінноти, і він вирушив уже з Анагнії. Його нападу слід чекати не пізніше як через п'ять діб.
При цій звістці Спартак замислився. Трохи згодом він сказав:
— Ну, то завтра ввечері ми знімемо табір і вирушимо до Камеріна. Дорога туди важка, але за десять годин пройдемо її і прибудемо на місце післязавтра перед полуднем. Лентул, певно, надійде туди післязавтра увечері або, найпізніше, — ранком четвертого дня. Його військо буде стомлене переходом, а ми встигнемо відпочити, сміливо нападемо на нього й розіб'ємо. Потім одразу ж повернемо проти Геллія і розгромимо його. А після всього безборонно продовжимо нашу путь до Альп. Якої ти думки про все це, Еномаю?
— Чудовий задум, гідний справді великого полководця! — відповів Еномай. Коли Спартак відпустив Арторікса, Еномай повів фракійця до свого намету і запросив до вечері разом з своїми контуберналами. Не було тільки Евтібіди: вона мала досить причин уникати зустрічі з Спартаком і не показуватися йому на очі.
В дружній розмові за келихом терпкого, але міцного тронтського вина непомітно минуло кілька годин. І тільки набагато пізніше від першого смолоскипа Спартак вийшов з намету германця.
Тільки-но Еномай залишився сам, як Евтібіда, розпустивши по плечах руде волосся, з'явилася з окремої кімнатки, влаштованої для неї у наметі воєначальника германців. Схрестивши руки на грудях, вона стала напроти Еномая.
— Отже, — запитала Евтібіда, — Спартак знову поведе тебе, куди йому заманеться, як веде свою коняку? Знову він буде користатися з твоєї сили та хоробрості, щоб самому бути зверху?
— О, ти знову за своє?.. — з глухою погрозою в голосі озвався германець і люто зиркнув на дівчину. — Коли ти нарешті припиниш свої підлі наклепи? Коли ти перестанеш отруювати мені кров своїми нашіптуваннями? Ти лютіша, ніж вовк Фенріс, тричі проклята жінко!
— Гаразд!.. Чудово!.. Присягаюся всіма богами Олімпу!.. Тепер, брутальний дикуне, дурний, безмозкий, мов тварина, ти обертаєш на мене свою потворну лють. Так мені й треба, необачній жінці, що любить тебе, хоча слід було б зневажати!.. Чудово!.. Я цього заслуговую!..
— А навіщо тобі, люблячи мене, вимагати від мене ненависті до звитяжного, великодушного Спартака?
— О дурню, колись і я була повірила його удаваній доброчесності і вірила, що він не людина, а якийсь напівбог.
