Пригоди Електроника - Велтистов Євген

Надто далеко від нас той час.

— Важко уявити, як усе було мільярди років тому, — признався експериментатор.

— Спробуємо поміркувати інакше. — Електроник показав на географічну карту півкуль, що висіла на стіні. — Земля тут зменшена в п'ятдесят мільйонів разів. А якщо ми обчислюватимемо в такому ж масштабі, тільки часовому, історію Землі? Вийде, що нашій Землі на цій карті трохи більше, ніж сто років. Зрозуміло? Сто років! Отже, перші живі клітини на ній з'явилися близько п'ятдесяти років тому.

— Цікаво, — сказав Смирнов.

Електроник продовжував підрахунки, і його товариш пересвідчився, як наочно постала перед ним вся історія земного життя.

Лише чверть століття тому з'явилися на планеті викопні риби, а п'ять-десять років тому панували гігантські ящери. Найвищі ссавці, за умовним годинником Електроника, існують півроку, найвищі мавпи — місяць. Якихось кілька днів тому на земній кулі різко похолодніло, рівнини скувало кригою — з'явилася печерна людина, яка билася з хижаками кремінною сокирою і зберігала знайдений вогонь. Піраміди фараонів побудовані дві з лишком години тому. Америка відкрита Колумбом дванадцять хвилин тому.

— Так що за твоїм годинником, — підхопив Смирнов, — моя корова існує мільярдні частки секунди. І ніхто не знає, на що вона здатна. — Віктор почував себе майже Дарвіном.

— Дослід потребує спостереження й наукового обгрунтування, — сказав Електроник. — Це складна робота. Накопичуй поки що матеріал.

У розпалі дискусії клацнув замок, грюкнули двері, зайшов Вікторів батько. Він поставив чемодан, обняв сина, привітався з Електроником і уп'ялив очі в корову.

— Що це? — запитав інженер Смирнов, уважно роздивляючись велику тварину.

Віктор сунув руки в кишені.

— Це корова, тату, — скромно признався він. — Моя корова.

Смирнов кілька хвилин обдумував визначення.

— Корова, — повторив він. — Здоровенна корова… Навіщо вона тут?

— Я її виростив. Сам!.. Правда, Електрониху?

Електроник кивнув.

— Коли я від'їжджав, тут не було ніякої корови, — стримано завважив Смирнов.

— Вона була маленька… — заходився пояснювати винахідник. — Сиділа спокійно в каструлі… У мене під ліжком. А зараз виросла. Їй лише три тижні, тату.

— Нісенітниця якась, — нахмурився інженер. — За три тижні можна скласти екскаватор, але не корову.

— Правильно! — зрадів Віктор. — Коли з'являється нове відкриття, всі кажуть одне й те ж: цього не може бути! Ти, тату, підтверджуєш історію всіх великих відкриттів.

Батько, не звернувши ніякої уваги на свою роль в історії відкриттів, оглядав кімнату, захаращену коробками. На корову він більше не дивився.

— Стайня… Скотний двір… — Він підозріло понюхав повітря.

— Не турбуйся, — швидко сказав Віктор, — відходів не дає.

— Адже існують у світі штучні корови, — пригадав інженер. — Стоїть собі на кухні бак, на зразок пральної машини. Туди засипають сировину й одержують синтетичне молоко… Це в усіх нормальних людей. А в тебе, Вікторе, неодмінно на всю кімнату і з рогами!.. Що вона весь час жує?

— Кукурудзяні пластівці, — зраділо сказав біолог. — От бачиш, тату, ти вже задумався про практичну користь мого винаходу!.. Другий ступінь визнання. Ще трохи, й ти скажеш: "Що в ній нового? Корів завжди вирощували в каструлі…"

— Забери її геть, — похмуро промовив Смирнов-старший і пальцем показав на двері.

Смирнов-молодший загородив собою тварину.

— Ти гарненько подумай, тату… Адже ця корова з Юпітера. Один екземпляр у всій Сонячній системі! Електронику, підтверди.

— Так, — підтвердив Електроник, — це дуже важливий винахід. Єдиний науковий екземпляр.

— Забери, Вікторе, цей екземпляр, з дому! — наполягав батько. — Не хочеш? Я справлюся сам!

Інженер Смирнов був досить високого зросту. Він обмотав кисть руки носовою хусточкою, взяв корову за ріг і повів за собою. Вона йшла слухняно й ремиґала на ходу. У двері просунулася тільки морда з рогами. Сама корова не пролізала.

Смирнов не на жарт розсердився, промовив нарешті фразу, яку передбачав Віктор:

— Або я, або вона! — і грюкнув дверима… — Май на увазі, Вікторе, — крикнув він з їдальні, — я не вийду, поки ти не вирішиш!..

Електроник на прощання сказав:

— Я міркуватиму над цією задачею. Я проконсультуюсь із фахівцями.

Біолог поринув у роздуми біля неоціненної корови. Він чув, як за стіною бурчить батько. Марно було пояснювати йому все значення проекту "Космічний корабель "Земля" і, зокрема, першої штучної тварини для майбутнього людства. От якби це майбутнє було представлено не твариною, а яким-небудь крокуючим планетоходом, батько б залюбки потурбувався про його подальшу долю. Зараз на інженера не могли вплинути ніякі наукові авторитети…

За годину батько зайшов у передпокій, голосно сповістив:

— Я викликав фахівця з виставки.

— Звідки? — запитав син.

— З Виставки досягнень народного господарства. Хай корову забирають собі… Все-таки наукова установа…

Представник виставки, подзвонивши у двері, спитав, чи тут перебуває експонат з колгоспу "Юпітер". Інженер без зайвих слів провів фахівця до корови.

— Цікава порода, — визнав спеціаліст. — Як же вона потрапила до квартири?

— Запитайте в мого сина, — кивнув Смирнов. — Він винахідник.

Винахідник мовчав.

Фахівець похвалив зовнішній вигляд, прикинув на око вагу, але, дізнавшись, що корову годують кукурудзяними пластівцями, махнув рукою, заявив, що такий експонат для виставки не годиться.

— Чому? — запитав інженер.

— Чоловіче добрий, — примружився спеціаліст, — сам подумай: ми демонструємо рекордсменів, вирощених у типових умовах, а не на кукурудзяних пластівцях…

Через два дні Віктор Смирнов вийшов із квартири з великою алюмінієвою каструлею.

Біля під'їзду його чекав приятель з мотоциклом. Вітька сів у коляску, обхопив руками каструлю. Там лежав безцінний винахід: маленька, завбільшки з кішку жива корова. Вона зменшилася, немов була надувна, до попередніх розмірів, як тільки її перестали годувати.

Електроник, з'єднавшись по радіо з Рессі, описав незвичайний зріст штучної тварини, й той повідомив у відповідь, що його постійний супутник Китюп — кит Юпітера — іноді з невідомих причин зменшується в розмірах, але потім набирає попереднього вигляду. Можливо, це була особливість усіх живих істот Юпітера? В усякому разі, Електроник по телефону порадив Вікторові поки що не годувати корову. Та в того й не було ніякої можливості носити в квартиру коробки з пластівцями. Добре ще, що замкнута в його кімнаті корова не мукала, поводилася тихо, поступово зменшуючись у розмірах. У її мовчанні було щось спільне з поводженням загадкового Китюпа, про якого, як завжди, Рессі повідомив:

"КИТЮП МОВЧИТЬ".

Зараз корова, лежачи в каструлі, жувала, щоб підкріпитися для дороги. За містом на неї чекав просторий теплий гараж, заставлений коробками з кукурудзяними пластівцями.

Восьме квітня.

КОНЦЕРТ ДЛЯ ВЕРТОЛЬОТА З ОРКЕСТРОМ

Фермопіл Турін був одним з небагатьох, хто погодився б жити в такому місті, як Ойкуменополіс: він не любив виходити на вулицю.

А йому часто доводилося подорожувати в далекі країни. Турін був великим піаністом, і за багато тижнів до гастролей квитки на його концерти були розпродані. Він легко переносив польоти на будь-яку відстань, навіть любив їх, не виказуючи ні найменшої ознаки хвилювання від висоти. Сидів випростаний у кріслі, слухав рівний шум турбін, так схожий на гомінливий перед концертом зал, і в думці грав який-небудь складний етюд. Довгі, нервові пальці піаніста завжди рухалися.

Літаки, автомобілі, повітряні таксі — все це було звичне для музиканта. Проте ось кілька кроків вулицею від під'їзду до таксі, особливо такої весняної погоди, могли виявитися фатальними. Кілька років тому Турін посковзнувся на вулиці й вивихнув палець.

Музичний світ був схвильований. Якби піаніст зламав собі ногу, він міг би вийти на сцену на милицях. Але палець! Через нього відмінили всі концерти. Телебачення, зважаючи на хвилювання поклонників таланту Туріна, показувало різко окреслений профіль артиста й знамениті руки, які торкалися клавіш так легко й швидко, ніби грали відразу кілька пар рук.

Глянувши у вікно й побачивши ожеледь, Турін подзвонив дирекції і відмовився їхати сьогодні на концерт. Адміністратор концертного залу довго не здавався. Він запропонував прислати за піаністом двох помічників, посипати асфальт перед під'їздом піском із сіллю, зрештою — розстелити для певності килимову доріжку від вхідних дверей до автомобіля. Турін чемно відмовлявся, поглядаючи у вікно на підталий лід: незабаром мали бути гастролі за океаном. Та ще не вистачало, щоб хтось із сусідів побачив, як його ведуть по килиму під руки й садовлять у машину.

Коли Турін сів біля телевізора, знову пролунав дзвоник, і знайомий голос директора лагідно, але переконливо промовив:

— Шановний Фермопіле Івановичу, хочу нагадати вам, що сьогодні у вас шефський концерт. Зараз без чверті шість, а зал повний. Це школярі, Фермопіле Івановичу, хлопчаки й дівчатка. Вони чекають саме вас!

Турін глянув на годинник, занепокоєно сказав:

— Чого ж ви раніше не нагадали, що це шефський концерт! Тепер я напевне запізнюся.

— Не турбуйтеся, Фермопіле Івановичу! — пророкотів директор. — Машина стоїть біля вашого під'їзду.

— М-м… Ну гаразд, поки я збираюся, розважте як-небудь дітей.

На концерти Фермопіла Туріна в його рідному місті дехто з любителів музики не міг потрапити протягом багатьох років. А дітям неймовірно щастило: для них давали спеціальні концерти.

Ну хто відмовиться від запрошення, в якому зазначено прізвище артиста світового класу! Деякі дорослі вважали такий заведений порядок несправедливим.

Усі запрошені з'явилися на концерт.

Зал був повний. Чекали Туріна. Зараз він вийде — зосереджений, поривний і геніальний. Вийде, не бачачи нічого навколо себе, крім рояля з піднятим чорним полірованим крилом.

А вийшов хлопчик в учнівських окулярах. Маленький, рудуватий, з папкою під пахвою. Всі гадали, що він виступить з привітальною промовою. А він — до рояля.

Підійшов, розгорнув ноти й пискливо промовив у мікрофон, що стояв поряд:

— "Концерт для вертольота з оркестром". Виконує автор.

Зал ахнув ("Що за віртуоз — "вертольотчик!"). Гомінлива хвиля прокотилася по рядах, злилася з першими звуками рояля. Здавалося, червоний від хвилювання автор передбачав саме такий початок свого концерту: вслід за першою хвилею припливу ринули наступні — місто ритмічно вливалося в академічний зал безмежним океаном звуків.

Фуркотіли машини, поспішали перехожі, напружено трудилися вулиці.