Пригоди Електроника - Велтистов Євген

Одна людина не в змозі знати все.

— Леонардо да Вінчі вмів усе.

— Леонардо більше не буде, — підсумував фізик.

Вийнятий з портфеля а-килимок Синиця узяв до рук захоплено. Його кругле обличчя сяяло. Фізик від душі реготав, слухаючи, як звалився восьмикласник Гусєв, як лазив до стелі сам Таратар.

— Якби не бачив своїми очима, ні за що не повірив би. — Фізик із задоволенням роздивлявся килимок. — Елементарно просто! А-килимок! І вся гравітація летить у тартарари!

— Будьте уважні з контактами, Вікторе Іллічу, — нагадав Таратар.

— Я вас зрозумів, Семене Миколайовичу… Якщо не заперечуєте, я буду другим після Гусєва випробувачем. — Учитель глянув на стелю. — Тільки вийдемо, мабуть, у двір. Якось почуваєш себе спокійніше, коли над головою чисте небо…

Учителі спустились у двір. Весняне сонце сліпило очі. Снігові замети осіли. На асфальті струмував ручай. Таратар був у накинутому на плечі пальті, фізик не став одягатися.

— Значить, з'єднати пластини? — запитав Синиця, тримаючи килимок за ручку. — Грандіозний винахід!

— Обережно… — почав було Таратар і відскочив убік: перед його очима майнули сині штани й гостроносі черевики.

Таратар задер голову: вчитель фізики віддалявся з величезною швидкістю, смішно дриґаючи ляльковими ногами. За півхвилини Синиця зник у синьому небі.

"Як же так? — розгублено думав Таратар. — Ми не домовилися, яким чином він приземлиться…" Така сама думка прийшла водночас і Вікторові Іллічу Синиці.

Він хотів роз'єднати контакти, але вчасно помітив під собою шкільний дах. Падати з такої висоти Синиця не захотів і ще міцніше стиснув ручки килимка. А-килимок летів угору.

Синиця уявив, як діти заходять у клас, сідають за парти, чекають дзвоника. А вчителя немає.

"Елементарний прогул", — подумав фізик, не втрачаючи звичного оптимізму.

Він, судячи з потоку повітря, яке туго обтікало постать, відчував, що його несе все вище. Мабуть, він уже на висоті Гімалаїв. Далі він почне задихатися — це перевірена на практиці класична медицина.

Синиця заплющив очі.

…Над містом повільно пливла самохідна гондола, схожа на старовинний дирижабль. Людина, яка її збудувала, — фізик-теоретик, — назвала свій повітряний корабель "шатром самотності". Вчений ховався тут від телефонних дзвінків, гамору юрби, рокоту моторів, дитячих голосів, щоб спокійно обдумати механіку зоряних світів.

От у це шатро, просто у відчинене вікно гондоли, й потрапив вдало вчитель Синиця.

Ще хвилину тому теоретик був щасливий. В шатрі було жарко, й теоретик зоряних світів, роздягнувшись, сидів у накинутій на плечі білій сорочці. Тиша тут була така, що хоч черпай її долонями й пий. Жоден навіть дуже важливий дзвінок не міг відшукати знаменитого вченого… Він ясно уявляв собі блискотливі колеса далеких галактик…

Як раптом до мирного шатра ввалився якийсь незнайомець. Гепнувся на м'яку синтетичну підлогу й лежить собі із заплющеними очима, неначе на моріжку відпочиває.

— Хто ти такий? — грізно запитав теоретик.

Його охопив сильний гнів: і в височині нема спокою від випадкових перехожих…

Синиця розплющив одне око й побачив сяйво. Потім другим оком розгледів людину в білому. Руда борода, сяйво над головою — де він зустрічав таке знайоме обличчя?..

Синиця непевно посміхнувся.

— Я Синиця, — сказав він ледь чутно.

— Звідки? — громовим голосом запитав рудобородий.

— Із Землі… — Тут Синиця схопився і, незграбно зігнувшись, схилив голову.

Якийсь час теоретик вивчав відвідувача. Він розумів, що в цього чоловіка є якесь загадкове захоплення. Не кожний зможе так просто підскочити на три кілометри й вивчати синтетичну підлогу.

— Я звичайний учитель, — мовив, зітхаючи, Синиця. — Я нічого не розумію…

Теоретикові стало прикро: не для того він кинув свій інститут, піднявся за хмари, щоб витрачати час на пусті розмови. Але й запропонувати цьому балакунові, щоб він вийшов за двері, не було можливості.

— Що ж тобі незрозуміло? — запитав учений.

— Як ти сотворив землю за сім днів?..

Теоретик згадав, що він написав свою капітальну працю про магнітне поле Землі за сім днів. І якраз у шатрі самотності. Це був найспокійніший тиждень у його житті — йому ніхто не заважав. Теоретик поморщився, запитав:

— Звідки знаєш?

— Я читав…

— Не має значення, що за сім днів, — сказав з усмішкою вчений. — Я міркував про магнітне поле Землі сім років…

Від цих слів відвідувач стрепенувся, уважно подивизся на співрозмовника й побачив над його головою лопаті, що оберталися.

— Елементарний вентилятор! — радісно вигукнув Синиця й нервово розсміявся. — Боже мій, що ж я молов?! Вибачте мені, будь ласка… Я вдерся так несподівано. Річ у тім… Одним словом, я зовсім очманів від польоту й, коли побачив вас, уявив, що опинився… в дуже незнайомій обстановці… Через те й говорив вам "ти".

Тут розреготався теоретик. І відрекомендувався:

— Кримов Євген Олександрович.

— Учитель фізики Синиця Віктор Ілліч, — сказав мандрівник.

Вони потиснули один одному руки.

По знаку господаря Синиця опустився в крісло. З цікавістю оглядав він затишне шатро, все ще міркуючи, як він сюди потрапив.

— Килимок, — згадав він. — Ця дивна штуковина називається а-килимок…

Віктор Ілліч Синиця докладно й точно розповів, що приключилося з ним з тієї самої хвилини, як Таратар вийняв із свого заслуженого портфеля металевий а-килимок. Теоретик щиро веселився:

— Дивовижна, знаєш ти, історія!.. То кажеш, сплела дівчина? Чи не з вашої школи? Це не має значення… Дівчатка — дуже винахідливий народ… Ми робимо несміливі досліди з гравітацією, а твоя школярка, поминувши всі проміжні стадії, сплела килимок, який відштовхується від гравітаційних хвиль. Прекрасно!

— Елементарний килимок, — підтвердив учитель.

— Але ж де він? — занепокоєно спитав Кримов.

Вони обнишпорили все шатро й не знайшли. Виглянули по черзі у вікно — чи не зачепився за що-небудь. Килимка не було.

— Не міг же ти влетіти до мене просто так, Синице? — запитав теоретик, задумливо погладжуючи бороду.

— Не міг, — відповів Синиця. — Килимок був. До речі, Євгене Олександровичу, прошу тебе забути про моє безглузде поводження. Я не знаю, що на мене найшло.

— Забути це неможливо, та я нікому не скажу, — обіцяв Кримов. — Даремно ти переживаєш, Вікторе Іллічу. Ти ще делікатно поводився, намагався вивідати мої природничо-наукові пізнання про світ. Якби я зробив такий політ і побачив за хмарами людину в білому, я напевне поліз би в бійку, бо давно уподобав для себе це місце.

— Однак де ж килимок? — турбувався Синиця.

— Є два варіанти. Килимок може продовжувати політ, і в такому разі ми його ніколи більше не побачимо. Ти скільки важиш?

— Шістдесять п'ять.

— А який завбільшки килимок?

Синиця накреслив у повітрі квадрат. Теоретик схопив аркуш паперу, швидко виконав обчислення.

— Геніальний винахід! Надзвичайна підіймальна сила.

— Вони називають один одного геніями — учні Таратара, — пригадав учитель фізики.

— Людину, яка простим килимком перекреслила всі на світі ракети, можна називати хоч тричі генієм. Головне — розшукати винахід… Варіант номер два: від удару об шатро контакти роз'єдналися, килимок упав униз… О котрій ти злетів, Вікторе Іллічу?

— За чверть до восьмої.

Кримов глянув на годинник. Минуло сорок хвилин.

— Зараз вирахуємо точку нашої зустрічі…

Вони вирішили перевірити другий варіант і повернули гондолу назад. Теоретик виключив у шатрі опалення, одягнув костюм, плащ і відразу став схожий на маститого вченого. Гондола знизилася майже до самої землі, рухалася на малій швидкості вздовж дороги — ніби звичайне повітряне таксі.

Кримов запропонував:

— Займемося збиранням інформації.

Теоретик влаштувався біля відчинених дверець, учитель з протилежного боку висунув голову у вікно. Вони пильно роздивлялися навколо, запитували зустрічних. Ніхто не знаходив килимка.

Над околицею селища їм пощастило: хлопчак, задерши голову, повідомив, що в сусідів зник гусак. Кримов опустив літальний апарат на талий сніг.

— При чому тут гусак? — не розумів Синиця.

— Пропажа гусака — подія, — пояснив Кримов.

Хлопчак охоче повідомив, що гусак був підступним досвідченим забіякою, нападав на всіх іззаду й наганяв страх на сусідні двори.

Хазяїн гусака — високий міцний дід — підозріло глянув на гостей.

— З ким маю честь?

— Ми з цирку, — сказав Кримов. — Хочемо глянути на вашого гусака.

Дід скупо посміхнувся.

— Для цирку годиться. Хоробрий птах. Але показати гусака не можу. Втік, проклятий.

— Куди ж подівся?

Дід розповів, як він почув шум крил, вирішив, що гусак знову затіяв бійку, й вийшов з дому. Гусак, шалено лопочучи крильми, летів вертикально вгору, а в дзьобі тримав щось блискуче. Так і полетів з бляшаною тарілкою. Очманів, видно, від весняного сонця.

— Зайдіть пізніше, — запропонував дід. — Повернеться — покажу.

Кримов і Синиця переглянулися.

— А він повернеться? — недовірливо запитав учитель.

— Неодмінно повернеться. З тарілкою у дзьобі, — обіцяв хазяїн гусака.

— Невже не випустить? — примружився Кримов. — Не може бути.

Дід навіть образився.

— Та хіба ж я не знаю свого птаха? Що йому подобається, нізащо не випустить.

А хлопчик підтвердив:

— Точно: хапоне — не вирвеш!.. Як бульдог.

Гості з цирку взяли в хазяїна знаменитого гусака номер телефону.

— Судячи з описів, винахід утрачено, — підбив підсумок Кримов. — Цікавий птах замкнув контакти, і його понесло у простори Всесвіту.

Синиця із спантеличеною усмішкою глянув на теоретика.

— Гусак повторив твій дослід, Вікторе Іллічу, — задумливо провадив Кримов. — З тією лише різницею, що доведе його до кінця.

І Кримов розповів про долю упертого птаха. Гусак приречений на вічне блукання серед зірок. Кожна з галактик відштовхуватиме від себе килимок, надаючи йому дедалі більшого прискорення, врешті-решт гусак досягне майже швидкості світла. Якщо ж гусак залетить з такою швидкістю в антигалактику, станеться страшенної сили вибух і народиться нова енергія…

— Не віриш?.. Запитай увечері діда, чи повернувся його гусак…

Синиця вперше в житті відчув, що стоїть на твердій землі.

Вчений і вчитель домовилися продовжувати пошуки цінного винаходу.

З дому Синиця подзвонив Таратарові.

— Вікторе Іллічу! — зрадів математик. — Ви живі, здорові? Де ви?

— Я вдома, — квапливо сказав Синиця. — Трохи застудився в польоті.