Дон Жуан - Мольєр

Атож.

Дон Жуан. Я вірю в те, Сганарелю, що двічі по два — чотири, а двічі по чотири — вісім.

Сганарель. Добра мені віра й добрі догмати! Виходить, бачу я, що ваша релігія — це арифметика? Та й набреде ж людині отака нісенітниця в голову!.. Мабуть, частенько так буває: що більше людина вчилася, то менше в неї олії в голові… Що ж до мене, пане, я, хвалити бога, не такий вчений, як ви, і ніхто не може похвалитися, що він мене чогось навчив, та хоч і невеличкий маю розум та трішки того клею в голові, а проте краще на всьому знаюся, ніж різні там книжники, і хто-хто, а я чудово розумію, що наш світ — не гриб і за одну ніч отаке — ні сіло ні впало — не виріс. Дозвольте вас запитати, а хто ж створив оці дерева, ці скелі, цю землю й це небо, що простяглося над нами? Чи, може, все це утворилося само собою? Або вас, приміром, узяти, — ось ви? Та хіба ж ви самі собою на світ з’явилися, хіба ж не потрібно було вашій матері завагітніти для того від вашого батька? Чи ж можете ви дивитися на всі ті хитрі штуки, що з них складається машина людського тіла, і не умлівати від захоплення над тим, як усе це одне до одного припасовано? Ці нерви, ці кості, ці вени, ці артерії, ці… як пак їх звати?.. Ці легені, це серце, ця печінка та інші складові. частини, які тут маються і які… Ох! Та промовте ж хоч словечко, перепиніть мене! Не можу ж я сперечатися, коли мені не перебивають… Ви навмисне мовчите і даєте мені балакати, щось хитруєте.

Дон Жуан. Я чекаю, коли скінчаться твої мудрування.

Сганарель. А я міркую собі ось як: хоч би що ви казали, а є в людині щось дивне-предивне — таке, чого ніякі вчені не змогли б пояснити. Хіба ж не дивно, що осьдечки я стою, а в голові мені щось снується, думає про сотню різних речей заразом та командує моїм тілом як захоче? От схочу я чи то сплеснути в долоні, чи руки здійняти, чи звести очі до неба, чи голову схилити, ми побаламкати ногами, піти праворуч чи то ліворуч, вперед, назад, покрутитися… (Крутиться і падає).

Дон Жуан. Маєш!.. Ось твоє мудрування й розквасило собі носа…

Сганарель. Отуди к бісу! Та й дурний же я, що завівся сперечатися з вами! Про мене, вірте собі у що вам заманеться: чи ж не однаково мені, що вас буде засуджено на довічну муку…

Дон Жуан. Одначе ми так захопилися мудруваннями, що, здається, заблудилися. Поклич-но того чоловіка та запитай у нього, як нам вийти на певний шлях.

ЯВА 2

Дон Жуан, Сганарель, старець.

Сганарель. Агов! Гей, чоловіче! Агов, куме! Чуєте, друзяко!.. Одне слівце, коли ласка ваша… Скажіть, спасибі вам, як нам пройти до міста.

Старець, Та отакечки всё прямо і йдіть цією дорогою, панове, а коли вийдете на узлісся, — зверніть праворуч, тільки я вам пораджу — майте осторогу! Тут в околицях недавно розбійники завелися.

Дон Жуан. Дуже тобі вдячний, друже, спасибі від щирого серця!

Старець. Чи не подасте ви мені якої милостині, паночку?

Дон Жуан. А, он воно що!.. Твоя порада не безкорислива, як я бачу.

Старець. Я бідний чоловік, папочку. Десять років живу я одинцем самотнім у цьому лісі й довіку благатиму небо за вас, щоб дало вам долю щасливу.

Дон Жуан. Е… благай небо краще за себе, щоб воно дало тобі пристойну одежину, а чужими справами не клопочися.

Сганарель. Ви не знаєте мого пана, чоловіче добрий; він вірить тільки в те, що двічі по два — чотири, а двічі по чотири — вісім.

Дон Жуан. Що ти тут робиш у цьому лісі?

Старець. Цілі дні богу молюся за здоров’я добрих людей, які мені щось подають.

Дон Жуан. Та не може того бути, щоб ти жив у злиднях.

Старець. Гай-гай, пане! Коли б ви знали, як я бідую!

Дон Жуан. Жартуєш, брате! Людина, що цілісінькі дні молиться богу, аж ніяк не може жити у злиднях.

Старець. Запевняю вас, паночку, що найчастіше я не маю навіть і шматка хліба, щоб у рота покласти…

Дон Жуан. От дивна річ! Погану ж нагороду дістаєш ти за свою ретельність! Стривай, ось я дам тобі зараз луїдора, але за це ти мусиш похулити бога.

Старець. Ой паночку! Та невже ж ви хочете, щоб я вчинив такий великий гріх?

Дон Жуан. То вже сам дивись, хочеш ти заробити луїдора чи ні. Ось маєш: це тобі, якщо ти хулитимеш бога. Стривай, спочатку похули бога, ну!..

Старець. Паночку…

Дон Жуан. А ні, то ти його не одержиш.

Сганарель. Та ну ж бо, похули бога, хоч трішечки! Нічого тобі не станеться.

Дон Жуан. Бери, ось він, бери, кажу тобі, але мусиш спершу бога похулити.

Старець. Ні, пане, краще вже я помру з голоду…

Дон Жуан. На, бери!.. Я даю тобі його з любові до ближнього… (Дивлячись у глиб лісу). Але що я бачу!.. На одного напало троє?! Сили надто нерівні, я такої підлоти не попущу!.. (Видобуває шпагу й біжить до тих, що б'ються).

ЯВА 3

Сганарель сам.

Сганарель. Мій господар — чисто навіжений: сам шукає небезпеки! А проте, Їй-бо, допомога його стала-таки в пригоді: двоє примусили трьох накивати п’ятами.

ЯВА 4

Дон Жуан, дон Карлос, Сганарель у глибині сцени.

Дон Карлос (вкладаючи шпагу в піхви). Втеча цих грабіжників свідчить про те, яку послугу зробила мені ваша рука. Дозвольте, шановний добродію, подякувати вам за ваш великодушний вчинок та…

Дон Жуан. Я не вчинив нічого такого, шановний добродію, чого не вчинили б і ви, бувши на моєму місці. Ваша честь заінтересована в подібних пригодах, а наглий напад отих негідників був такий підлий, що не стати їм на перешкоді — означало б стати на їхній бік… Але ж даруйте, добродію, яким чином потрапили ви їм до рук?

Дон Карлос. Я випадково відстав від мого брата й усього нашого почту і заблудився. Намагаючись натрапити на їхній слід, я наскочив на цих розбійників, які спершу вбили мого коня, а згодом, коли б не ви, зробили б те ж саме й зі мною.

Дон Жуан. Куди ви їдете, добродію? До міста?

Дон Карлос. Так, але ми не збираємося в нього заїздити! Нам з братом доводиться кружляти по околицях через одну з вельми прикрих справ, які примушують дворянина віддавати і себе, і свою родину в жертву суворим вимогам честі, бо ж у подібних випадках навіть успіх має завжди згубні наслідки: якщо не розлучаєшся з життям, то в кожному разі розлучаєшся з королівством. Ось чому становище дворянина видається мені дуже сумним: вся його обачливість, уся шляхетність його власної поведінки не можуть гарантувати йому безпеки; закони честі ставлять його в залежність від негідної поведінки інших, його життя, його спокій та його добробут залежать від примхи першого-ліпшого зухвальця, якому заманеться заподіяти йому одну з тих тяжких образ, що призводять порядну людину до погибелі.

Дон Жуан. Але тут усе ж можна потішати себе бодай хоч тим, що на такі самі небезпеки та життєві негоди наражаються й ті, хто легковажно заподіяв нам тяжку образу. А чи не буде з мого боку нескромністю запитати вас, у чому, власне, справа?

Дон Карлос. Тепер це вже не таємниця, і, коли образу заподіяно і справа набула розголосу, наша честь більше не вимагає, щоб ми приховували нашу ганьбу; навпаки, всі мають знати не тільки про те, що ми прагнемо помсти, але й про те, в який спосіб ми наміряємося її здійснити. Отож, шановний добродію, не потаю від вас — тяжка образа, за яку ми хочемо помститися, полягає ось у чому: нашу сестру звели й викрали з монастиря, і винуватець цієї образи якийсь Дон Жуан Теноріо, син дона Луїса Теноріо. Ми шукаємо його вже кілька днів, а сьогодні ранком навіть натрапили на його слід — один слуга сказав нам, що він сів на коня і в супроводі чотирьох чи п’ятьох чоловік подався верхи вздовж цього косогору, та всі наші зусилля були марні, нам так і не пощастило довідатися, де він подівся.

Дон Жуан. А чи знайомі ви, шановний добродію, з отим Дон Жуаном, про якого ви розповідаєте?

Дон Карлос. Ні, я з ним незнайомий. Я навіть ніколи його й не бачив і знаю про нього тільки те, що чув від мого брата, але про нього шириться недобра слава, і життя тієї людини…

Дон Жуан. Дозвольте, шановний добродію, перебити вас. Він до певної міри належить до моїх друзів, і мені не випадало б слухати, коли про нього говорять нечемно…

Дон Карлос. З приязні до вас, шановний добродію, я не говоритиму про нього зовсім. Найменше, що я зобов’язаний для вас зробити після того, як ви врятували мені життя, — це мовчати про людину, яку ви знаєте, коли нічого, крім лихого, сказати про неї не можу. Та хоч би й як ви з ним приятелювали, я наважуюся, проте, сподіватись, що ви не схвалите його вчинку і не осудите нас за наше прагнення йому відомстити.

Дон Жуан. Навпаки, я хочу вам прислужитися й позбавити вас зайвого клопоту. Я друг Дон Жуана, і щодо цього я вже нічим не зараджу, але щоб він отак безкарно кривдив шляхетних людей — це річ неприпустима, і я ручуся вам, що примушу його Дати вам сатисфакцію.

Дон Карлос. Яку ж сатисфакцію можна дати, коли заподіяно таку тяжку образу?

Дон Жуан. Першу-ліпшу, що її зажадає ваша честь. А щоб ви не турбували себе довгим шуканням, я беру на себе обов’язок улаштувати вам зустріч з Дон Жуаном у такому місці, де ви побажаєте, і в такий час, який ви будете ласкаві призначити.

Дон Карлос. Ця надія, шановний добродію, дуже приємна для тяжко скривджених сердець. Але тепер, після того, що ви для мене зробили, мені було б надто боляче вплутувати вас у що прикру справу.

Дон Жуан. Наші взаємини з Дон Жуаном такі близькі, що коли битиметься він, то мушу, битися і я. В кожному разі, я відповідаю вам за нього, як за самого себе, ви тільки скажіть, коли саме бажаєте, щоб від з’явився і дав вам сатисфакцію.

Дон Карлос. Яка жорстока до мене доля! Я маю дякувати вам за моє врятоване життя, а Дон Жуан — ваш друг!..

ЯВА 5

Дон Алонсо, дон Карлос, Дон Жуан, Сганарель.

Дон Алонсо (звертаючись до свого почту, не бачачи ні дона Карлоса, ні Дон Жуана). Понапувайте коней і ведіть їх за нами; я хочу трохи пройтися пішки. (Помітивши їх обох). О небо! Що я бачу! Як?! Брате мій!.. Це ви… І разом з нашим смертельним ворогом?!

Дон Карлос. Нашим смертельним ворогом?

Дон Жуан (кладучи руку на ефес шпаги). Так, я — Дон Жуан, і хоч вас багато, а я один, проте це не примусить мене приховати моє ім’я.

Дон Алонсо (видобуваючи шпагу). А, зраднику лихий!.. Ти мусиш загинути, і…

Сганарель ховається.

Дон Карлос. Ах, брате, спиніться! Він урятував мені життя; коли б не його допомога, мене були б убили розбійники, на яких я тут наскочив.

Дон Алонсо.