Поет у Нью-Йорку (збірка) - Лорка Федеріко Гарсія

Любов зостається в тілах, роздертих спрагою, у
найменшій хатині, що змагається з повінню;
любов — у рівчаках, де борються змії голоду,
в осмутнілому морі, що колихає чаїні тіла,
і в найтемнішому гострезному цілункові під подушками.
Але старий з напівпрозорими руками
скаже: любов, любов, любов, —
і його бурхливо вславлятимуть мільйони умирущих;
скаже: любов, любов, любов, —
серед парчі, що тремтить від благоговіння;
скаже: мир, мир, мир, —
серед дрожу ножів та динамітових динь;
скаже: любов, любов, любов, —
і говоритиме, поки посрібляться губи.

А тимчасом, тимчасом, о! тимчасом
негри, які витягають плювальниці й урни,
юнаки, які бліднуть од жаху перед директорами,
жінки, потонулі у мінеральних маслах,
натовпи з молотками, скрипками й хмарами, —
будуть волати, хоч би ляпнулись об мури Їхні мозки,
будуть волати перед куполами,
будуть волати, безумні од вогню,
будуть волати, безумні од снігу,
будуть волати з головою, повною лайна,
будуть волати, як усі ночі разом,
будуть волати таким нестямним голосом,
що по-дівочому міста здригнуться,
і розіб'ють свої нафтові та музичні тюрми,
тому що ми прагнемо нашого хліба насущного,
і вільшаних сережок, і вічної чистої ніжності.
Тому що ми прагнемо, щоб здійснилась воля Землі,
яка свої плоди дарує всім.

ОДА УОЛТОВІ УЇТМЕНУ
На Іст Рівер та на Бронксі
співали юнаки, поскидавши одежу
серед коліс і мастил, молотків і шкіри.
Дев'яносто тисяч гірників добували срібло зі скель,
і діти малювали сходи й перспективи.

Але ніхто не спав,
ніхто не хотів бути рікою,
ніхто не любив великого листя
або синього язика узбережжя.

На Іст Рівер та в Квінсборо
юнаки боролися проти техніки,
і гебреї продавали річковому фавнові
троянду обрізання,
і небо випускало на мости й дахи
стада бізонів, гнаних вітром.

Але ніхто не зупинявся,
ніхто не хотів бути хмарою,
ніхто не шукав ні папоротей,
ані жовтого кругу тамбурина.

Коли зійде місяць,
закрутяться блоки, аби потривожити небо;
границя голок оточить пам'ять,
і труни позабирають тих, що не працюють.

Нью-Йорку твані,
Нью-Йорку дротів і смерті,
якого ангела сховав ти за щокою?
Чий досконалий голос висловить істини пшениці?
Хто став жахітним сном твоїх брудних анемонів?

Ні на хвилину, старий красеню Уолте Уїтмене,
не випускав я з очей твою бороду, повну метеликів,
ані твоїх вельветових рамен, що їх пообшарпував місяць,
ані твоїх стегон незайманого Аполлона,
ані твого голосу, що мов колона попелу,
старче, прекрасний, мов сама імла,
ти, що стогнав, наче птах,
із фалосом, проколотим голкою,
о ти, ворог сатира,
ти, ворог виноградної лози,
закоханий у тіла під найгрубішим убранням.
НІ на хвилину, о мужній красеню,
ти, що між гір вугілля, оголошень та залізниць
мріяв бути рікою і спати, немов ріка,
разом з другом, який вклав би тобі у груди
маленький біль незнаючого леопарда.

Ні на хвилину, Адаме за кров'ю, мужчино,
чоловіче єдиний у морі, старий красеню Уолте Уїтмене, —
тому що на терасах, а також
зграями зібрані в барах,
купами виповзли зі стічних канав,
вони, що тремтять між ногами у водіїв
або ж крутяться на абсентовій площині,
содоміти, Уолте Уїтмене, показують пальцем на тебе.

Також і цей! Так само! І кидаються з висоти
на твою бороду, світляну і невинну,
біляві з півночі й негри з пісків,
натовпи з криками й дикими рухами,
ніби коти і ніби змії,
содоміти, Уолте Уїтмене, содоміти,
од сліз нечисті, плоть для батогів,
чобіт або надкушений шмат приборкувачів.

Також і цей! Так само! Фарбовані пальці
спрямовано на берег твоїх снів,
коли друг їсть яблуко
з легким присмаком газоліну,
і сонце співає на пупках
юнаків, які граються під мостами.
Але ти не шукав ні подряпаних очей,
ні найтемнішого болота, де втеплюють дітей,
ні крижаної слини,
ані зранених вигинів, немов черевце жабине,
що содоміти ховають у вагонах і по тарасах,
а місяць їх люто шмагає на перехрестях жахів.

Шукав ти голе тіло, яке було б рікою,
биком і сном, що коло із водоростю лучить,
батьком твого кохання, камелією смерті,
стогнало б у паланні екваторів таємних.

Бо правда, що людина розради не шукає
по диких хащах крові грядущого світанку.
Є в небі узбережжя, де від життя сховатись,
і є тіла, що досвіт не годен відтворити.

Агонія, конання, бродіння, сон і мрія.
Такий цей світ, мій друже: агонія, конання.
Мерці під дзиґарями міськими догнивають,
ридаючи, проходить війна з пацючим тлумом,
багаті роздаровують коханкам
маленьких умирущих ясновидців,
життя не благородне, не добре й не священне.

Людина, якщо хоче, веде своє бажання
по коралевих жилах чи голизні небесній.
Жага любовна завтра обернеться на скелю,
і стане Час заснулим у вітті вітровієм.

Тому я не підношу свій голос, старий Уолте Уїтмене,
ні проти хлопчика, який пише
дівоче ім'я на своїй подушці,
ні проти юнака, який у темнім гардеробі
вбирається у сукню нареченої,
ні проти самітників у казино,
які з відразою п'ють воду проституції,
ні проти чоловіків із хтивим поглядом,
які люблять і в мовчанні спалюють собі губи, —
а лише проти вас, содоміти міст,
з опухлою плоттю і помислами брудними,
вас, які плодите бруд, гарпії, вороги безсонні
Любові, що роздає радісні вінки.
Слово моє проти вас, що вділяєте хлопчакам
краплі нечистої смерті із гіркотою отрути.
Проти вас, і завжди проти вас,
красунчики Сполучених Штатів,
пташки Гавани,
пустунчики Мехіко,
любчики Кадіса,
діточки СельвіЇ,
витівники Мадріда,
квіточки Аліканте,
метелики Португалії!

Содоміти усього світу, убивці горлиць!
Невільники жінки, суки її будуарів,
відверті на майданах разом із гарячкою віял
чи заховані в засідках по лихих краєвидах цикути!

Хай не буде пощади! Смерть струмує з ваших очей
і визбирує сіре квіття на берегах трясовин.
Хай не буде пощади! Тривога!
Нехай і засоромлені, і чисті,
і визначні, і класики, і прохачі
зачинять перед вами двері оргій!

А ти, прекрасний Уолте Уїтмене, спи на берегах Гудзона,
з розкинутими руками, з бородою в бік полюсу.
Ніжна глина чи сніг, твій язик закликає
друзів твоїх пильнувати твою безтілесну газель.
Спи, не лишилось нічого.

Танець стін хитає пасовища,
і затоплюють Америку машини й сльози.
Я хочу, щоб великий вітер найглибшої ночі
поздирав квіти й літери зі склепіння, де ти спочиваєш,
і щоб чорний хлопчак сповістив білих золотолюбців
про пришестя царства колосся.

IX
ВТЕЧА 3 НЬЮ-ЙОРКА
ДВА ВАЛЬСИ В НАПРЯМКУ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

МАЛЕНЬКИЙ ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС
У Відні є десять дівчаток,
І рамено, де смерть ридає,
і пуща голубок розтятих.
Є маленький уламок ранку
у музеї найтонших крижинок,
і зала, де тисячі вікон.
Гай, гай, гай, гай!
Танцюй-но цей вальс у мовчанці.

Ах, вальс, оцей вальс, оцей вальс,
і згода, і смерть, і коньяк —
замочено шлейф у морях.

Я кохаю, кохаю, кохаю тебе,
із мертвою книжкою в кріслі,
в коридорі сумнім, на горищі,
де ірис у пітьмі, у ліжку,
де місяць нам сяє, у танці,
про який черепаха мріє.
Гай, гай, гай, гай!
Танцюй оцей вальс у безсиллі.

У Відні — чотири свічада,
де луни й вуста твої грають.
Там смерть, фортеп'яно торкнувши,
на хлопців кладе сині барви.
Там є жебраки не терасах
і сліз найсвіжіші гірлянди.
Гай, гай, гай, гай!
Танцюй: вальс в обіймах моїх умирає.

Через те, що кохаю тебе, о любове,
на горищі, де граються діти,
про угорське замріяні світло,
серед гомонів надвечір'я,
уздрівши овечок та іриси сніжні
в темнім мовчанні твого обличчя.
Гай, гай, гай, гай!
Танцюй оцей вальс "Я кохатиму вічно".

У Відні піду я з тобою в танець
у вбранні маскараднім, з лицем, як у річки.
Глянь на берег, які гіацинти!
Я вуста між ногами у тебе зоставлю,
свою душу — між лілій та фотографій.
а між темрявих хвиль твоїх рухів танечних
хочу я залишити, любове моя.
скрипку, нагробок І стрічку вальсу.

ВАЛЬС У ГІЛЛІ
Листочок упав,
і два, і три.
Пливли місяцем осетри.
Вода спить годину коротку,
а біле море — сто годин.
А пані
вмерла в гіллі духмянім.
А черниця
співала серед полуниці.
А дівчина
боса по шишки бігла до
сосен.
А сосні
снились весінні пісні.
А соловей холов,
оплакуючи кров.
Я так само ридав,
бо листочок упав,
і два, і три.
І кришталь голови,
і паперова скрипка,
а сніг
весь би світ переміг,
якби хоч на місяць ліг,
І повстала на світ кожна гілка.
Одна по одній,
дві по дві,
три по три.
О кістки слонові в невидимій плоті!
Затока без світання мурашви!
З гілок буянням,
з вигуками паній,
з кумканням жабиним,
з медом із вощини.
Прийде сутінь знову
у вінку лавровім.
Буде небо, вітром бите,
як стіна, тверде й плескате,
і відламані гілки
з ним полинуть танцювати.
Одна по одній
навколо повні,
дві по дві
навкруг сонця, як живі,
три по три
щоб кістки слонові спали до пори.

Х
ПОЕТ ПРИБУВАЄ В ГАВАНУ

ПІСНЯ НЕГРІВ НА КУБІ
Щойно зійде місяць повен,
рушу в Сантьяґо де Куба,
рушу до Сантьяго.
Кораблем по чорних водах.
Рушу до Сантьяґо.
Пальмові покрівлі заспівають.
Рушу до Сантьяго.
Коли схоче буслом стати пальма.
Рушу до Сантьяґо.
А медуза схоче буть бананом.
Рушу до Сантьяґо.
З кучмою білявого Фонсеки.
Рушу до Сантьяґо.
І з рожевістю Ромео та Джульєтти.
Рушу до Сантьяґо.
Паперу море, срібляні монети.
Рушу до Сантьяґо.
О Кубо, ритм гарячих зерен!
Рушу до Сантьяґо.
О стан палючий, сплеск мадери!
Рушу до Сантьяґо.
Тютюн, каймани, стовбурища-арфи!
Рушу до Сантьяго.
Я ж казав, що рушу до Сантьяґо
кораблем по чорних водах.
Рушу до Сантьяґо.
Алкоголь із бризом на колесах.
Рушу до Сантьяґо.
Мій корал посеред смерку.
Рушу до Сантьяґо.
Між пісками зникле море.
Рушу до Сантьяґо.
Біла спека, мертвий овоч.
Рушу до Сантьяго.
О тростин бичачий холод!
О Кубо! Вигин глини та зітхання!
Рушу до Сантьяґо.