Поет у Нью-Йорку (збірка) - Лорка Федеріко Гарсія

I
ВІРШІ ПРО САМОТУ В КОЛУМБІЙСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
Лють кольору любові,
любов кольору забуття.
Луїс Сернуда

ПОВЕРНЕННЯ 3 ПРОГУЛЯНКИ
Убитий небом,
серед форм, які прямують до змії,
і форм, які відшукують кристал,
я запущу своє волосся.

З обтятим деревом, що не співає,
і з хлоп'ям, чиє обличчя біле, як яйце.

Із звірятками, яким розбито голови,
і з водою в лахах сухих стебел.

З усім, що повила глухоніма утома,
і з метеликом, утопленим у чорнильниці.

Стикаючись із власним обличчям, одмінним щодня.
Убитий небом!

1910 РІК
(Інтермедія)
Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року
ще не бачили ні поховання мертвих,
ні дня поминання того, хто плаче на світанку,
ні серця, яке тремтить, забуте, як морський коник.

Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року
бачили білий мур, де справляли потребу дівчата,
бачили морду бичачу, отруйний гриб
і незбагненний місяць, що освітлював по кутках
сухі шматочки цитрин під загуслою чорнотою пляшок.

Ті мої очі дитинні — на кінській шиї,
на прохромлених грудях заснулої Санта-Рози,
на черепичних дахах кохання, зі стогонами й прохолодою рук,
у садку, де коти пожирають маленьких жаб.

Горище, де статуї й мох порохом давнім укриті,
і шухляди, в яких збереглася тиша з'їдених раків,
в тому місці, де мрія й сон натрапляли на власну дійсність.
Аж там — мої маленькі очі.

Нічого не питайте. Я бачив, як предмети у пошуках дороги
знаходять порожнечу. Чутні боління пустки в безлюдному
повітрі, в моїх очах — істоти в убранні, без голизни!

ФАБУЛА ТА КРУГОВОРОТ ТРЬОХ ДРУЗІВ
Енріке,
Еміліо,
Лоренцо.

Було заморожених троє:
Енріке — у світі постелей,
Еміліо — у світі очей і поранених рук,
Лоренцо — у світі університетів без покрівель.

Лоренцо,
Еміліо,
Енріке.

Було спалених троє:
Лоренцо — у світі листя та більярдних куль,
Еміліо — у світі крові та білих брошок,
Енріке — у світі мерців і забутих газет.

Лоренцо,
Еміліо,
Енріке.

Було похованих троє:
Лоренцо — у лоні Флори,
Еміліо — у ялівцівці, загуслій у келиху,
Енріке — в мурашці, у морі та в порожніх пташиних очах.

Лоренцо,
Еміліо,
Енріке.

Було їх троє у мене в руках:
три китайські гори,
три кінські тіні,
три снігові краєвиди й хатинка з лілей
по голубниках, де тулиться місяць під гребінь даху.

Один,
і один,
і один.

Було троє мумій:
разом з мухами зим,
з каламарями, що їх оскверняє пес і зневажає реп'ях,
з вітерцем, що морозить серця усіх матерів,
по білих уламках Юпітера, де п'яниці закушують смертю.

Троє,
двоє,
один.

Я бачив, як вони зникали із плачем і співом:
у курячім яйці,
у глибинах ночі, що явила свій тютюновий кістяк,
у моїм болі, повнім облич і гострих місячних кісток,
у моїй радості від зубчастих коліс та батогів,
у моїх грудях, потривожених голубами,
у моїй смерті пустельній з єдиним заблуканим перехожим.

Я вбив п'ятий місяць у небі:
Оплески й віяла пили воду з фонтанів.
Тепле молоко останніх породіль
ворушило троянди з невтишеним білим болем.

Енріке,
Еміліо,
Лоренцо.

Діана непохитна,
та інколи у неї хмарні груди.
Білий камінь може тріпотіти в оленячій крові,
а олень може мріяти про кінські очі.

Коли під щебет маргариток
зникли чисті форми,
я зрозумів, що мене вбито.
Вони йшли по кав'ярнях, цвинтарях і церквах,
порозбивали шафи та барила,
розтрощили три кістяки, аби вирвати золоті зуби.
Але вже не знайшли мене.
Не знайшли мене?
Ні, не знайшли мене.
Лише стало ясно, що втік шостий місяць потоком угору,
і що море згадало — за мить! —
Імена всіх своїх потопельців.

ТВОЄ ДИТИНСТВО У МЕНТОНІ
Дитинні дні твої — джерельна казка.
Хорхе Ґільєн
Дитинні дні твої — джерельна казка.
І поїзд. Жінка виповнила небо.
В готелях самота твоя таїться,
і чиста твоя маска — з іншим знаком.
Дитинство моря і твоє мовчання,
в якому тріскалися мудрі шиби.
Застигле незнання твоє, в якому
мій торс обмежено вогненним кругом.
Тобі вказав я, сине Аполлона,
кохання взір, ридання солов'їне,
але, поживо руйнувань, тяжів ти до
марень, і хистких, і нетривалих.
Вчорашнє світло, супротивна думка,
означення й прикмети випадкові.
ПІсковатий твій стан зважає тільки
на ті сліди, що вгору не провадять.
Та я шукати мушу по кутках
Твою ж, тобі не знану, душу дальню,
із болем спиненого Аполлона,
з яким із тебе машкару зірвав я.
Там, леве, там, небесне навіженство,
тебе зоставлю — гризти мої щоки, там,
синій коню всіх моїх нестям,
хвилинна стрілко й галактичний пульсе,
шукатиму каміння скорпіонів,
дівочу одіж матері твоєї,
і опівнічний плач, і дерту хустку,
що місяць зняв у мертвого зі скроні.
Дитинні дні твої — джерельна казка.
Знайду тебе, маленька, без коріння душе
чужинна вен моїх порожніх!
Всякчас — любов; любов — ніколи в світі!
Так, я люблю! Любов! Лишіть мене.
Хай рот мій не заб'ють ті, що шукають
Сатурнове колосся під снігами
чи холостять тварин високо в небі,
в лікарнях та в анатомічних хащах.
Любов, любов, любов. Дитинство моря.
Твоя ж душа тобі не знана, дальня.
Любов, любов, любов. Політ косулі
над безконечним лоном білини.
Також твоє, любов, твоє дитинство.
І поїзд. Жінка виповнила небо.
Ні ти, ні я, не вітер і не листя.
Дитинні дні твої — джерельна казка.

ДИТИНСТВО І СМЕРТЬ
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,
я ковтав гнилі помаранчі, давні папери, порожні голубники,
І знайшов своє тіло, погризене пацюками,
на дні водоймища, разом з волоссям безумців.
Мій матроський костюмчик
ще не просякнув китовим жиром,
але був повен вразливої вічності фотографій.
Потонулий, о так, потонулий, спи, хлопче, спи,
переможений у колежі й серед вальсу пораненої троянди,
подивований хмурим світанком, від якого на тілі росте пушок,
подивований чоловіком, що з'явився в тобі і жував тютюн у тебе з лівого боку.
Я чую пересохлу річку, де безліч консервних бляшанок,
де співають нечисті води, куди кидають закривавлені сорочки,
ріку, в якій здохлі коти прикидаються анемонами й пелюстками,
аби обдурити місяць, що ласкаво на них оперся.
Тут, сам на сам із моїм потопельцем,
тут, сам на сам з вітерцем від холодних мохів та жерстяних листів,
тут, сам-один, я бачу, що для мене зачинено браму.
Для мене зачинено браму. І граються кілька мерців,
по мішенях стріляючи; інші мерці тимчасом
шукають у куховарнях лушпиння динь.
Один загадковий, самотній синявий мрець
шукає мене на сходах, до водоймища лізе руками.
Зорі натоптують попіл до замкових щілин соборів,
а люди лишаються раптом із найменшим своїм вбранням.
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,
я ковтав вичавлені помаранчі, і закапелки, і пожовклі газети,
а дитинство було пацюком, що тікав крізь похмурий сад
до будинку з роялями, на який люто сунув місяць.

ІІ

НЕГРИ ЗВИЧАЙ І РАЙ НЕГРІВ
Вони ненавидять пташину тінь
понад припливом білої щоки
і поєдинок світла з вітром
у салоні холодного снігу.

Вони ненавидять стрілу без тіла
i непомильну хустку розставань,
і стрілку високого тиску, й троянду
посеред злакової червені усмішки.

Вони люблять пустельну блакить,
невиразні бичачі спомини,
оманливий місяць обох полюсів,
дугастий танець хвиль на узбережжі.

Вони, що знають все про стовбури й сліди,
пронизують глину сяйливістю нервів,
і хтиво ковзають водою та пісками,
смакуючи гіркаву свіжість своєї тисячолітньої слини.

І це — серед хрумтливої блакиті,
блакиті без червів та без поснулих слідів,
де навічно лишаються яйця страусів,
де блукають незаймані танцівниці-зливи.

Серед блакиті, що історії не має,
серед блакиті нічної, що дня не боїться,
серед блакиті, там, де голий вітер роздирає
сомнабулічних верблюдів порожніх хмар.

Це там, де торси сплять під ненажерністю трави.
Там проростають корали крізь розпач чорнила,
і ті, що сплять, стирають свої профілі під завитками слимаків,
і лишається порожнеча танцю понад останнім прахом.

ОДА КОРОЛЮ ГАРЛЕМА
Ложкою він
виймав крокодилам очі
та бив по гузнах мавп.
Ложкою.

Одвічний вогонь спав у кременях,
і скарабеї, п'яні від ганусу,
забували про мохи сільських округ.

Цей зарослий щетиною старець
ішов туди, де плакали негри,
і скрипіла королівська ложка,
і прибували танкери з несвіжою водою.

Троянди втікали по лезах
найостанніших сплесків вітру,
і на купах шафрану діти,
зчервонілі від дикої люті,
вбивали малесеньких білок.

Треба пройти мости
і добутись до чорного гомону,
аби запах легень
нам ударив у скроні
покровом гарячого ананасу.

Треба вбити білявого продавця горілки,
убити друзів яблука й піску,
треба вдарити стиснутими кулаками
малих гебрейок, що тремтять і бульбашками сходять, —
щоб король Гарлема співав зі своєю юрбою,
щоб крокодили спали, вклавшись довгими рядами
під азбестом місяця,
І щоб ніхто не брав під сумнів незглибимої краси
мітел, терток і мідних каструль куховарень.

О Гарлем! О Гарлем! О Гарлем!
Немає розпачу, що дорівнявся б твоїм червоним невільникам,
твоїй тремтливій крові серед повного затемнення,
твоїй гранатовій люті, глухонімій у пітьмі,
твоєму великому королю, полоненому в одязі швейцара!

*
У ночі була розколина і тихі саламандри зі слонокості.
Американські дівчата несли в утробах дітей і гроші,
а хлопці, наче на хресті, потягуючись, зомлівали.

Це вони.
Це вони п'ють срібляне віскі біля вулканів
і ковтають шматочки серця по замерзлих ведмежих горах.

Тієї ночі король Гарлема
твердющою ложкою
виймав крокодилам очі
і бив по гузнах мавп.
Ридали безпорадні негри
між парасольок і золотих сонць,
мулати натягали линви, щоб сягнути до білого торсу,
і вітер потьмарював дзеркала,
і рвав жили танцівникам.

Негри, негри, негри, негри,

Крові не доступитись до вашої ночі, простертої горілиць.
Червені тут нема. Кров під шкірою шаленіє,
найживіша на лезі ножа й посеред краєвидів,
під клішнями й дроком небесного місяця Рака.

Кров на тисячах доріг шукає попіл,
прах тубероз і притрушених борошном мертвих,
і небосхили, укляклі на спаді, аж там, де рої планет
обертаються по узбережжях із покинутими речами.

Кров обережно вдивляється краєчком ока —
кров із дроку й пахучих підземних нектарів.
Кров окисляє безжурний пасат над слідами
і розчиняє метелика в шибах віконних.

Це кров, що надійде, що вже надходить
дахами, крівлями, з усіх сторін,
щоб спопеляти хлорофіл білявих жінок,
щоб ридати під ліжками, перед безсонням купелей
і розбиватись об світання тютюну та жовтих мілин.

Треба тікати,
кинутись за поворот і замкнутись на останньому поверсі,
бо серцевина лісу проникне в тріщини стін
і залишить у вашому тілі відбиток затемнень,
вдавану тугу вицвілої рукавички й хімічної троянди.

*
І це — в наймудрішій тиші,
коли служники, й кухарі, і ті, що язиками вилизують
рани мільйонерів,
шукають короля на вулицях чи в селітряних закапелках.

Деревний вітер з півдня, що схилився у чорній твані,
плює на розбиті барки й заганяє голки собі в плечі,
вітер з півдня, що носить
ікла, соняхи, читанки
й вольтові елементи з утонулими осами.

Забуття лягло трьома краплинами чорнила на монокль;
любов — єдиним невидним обличчям на грань камінну.
Осердя й вінчики громадили на хмарах
пустелю стебел без єдиної троянди.

*
Зліва, справа, з півночі, із півдня
височіє незворушний мур
для крота, колючки водяної.
Не шукайте, негри, його шпари,
бо знайдете машкару безмежну,
а шукайте сонце глибочіні,
ставши громоносним ананасом;
сонце, що лісами пропливає,
впевнене, що не зустріне німфу;
сонце, що ламає й крушить числа,
та кордонів сну не переходить;
сонце татуйоване, що плине
річкою й реве серед кайманів.

Негри, негри, негри, негри.

Ще ніколи зебра, ні змія, ні мул,
умираючи, не блідли.
Дроворуб не знає хвилі скону
гомінливих стовбурів, що стяв їх.
У рослинній тіні свого короля
ждіть, коли будяк, цикута і кропива
потривожать найостанніші з покрівель.

А тоді, тоді, тоді, негри,
ви будете нестямно цілувати колеса велосипедів,
ставити по два мікроскопи в білячих печерах
І танцювати без вагань у час, як квітки з колючками
вбивають нашого Мойсея на краю тростин небесних.

О перевдягнений Гарлем!
О Гарлем, якому загрожують натовпи безголових костюмів!
Долинає до мене твій гомін,
долинає до мене твій гомін крізь стовбури й ліфти,
крізь заліза листи,
де пливуть твої зубчасті авта,
крізь мертвих коней і найлегші злочини,
крізь великого твого зневіреного короля,
який сягає моря бородою.

ПОКИНУТА ЦЕРКВА
Балада про велику війну
У мене був син, його звали Хуан.
У мене був син.
Він зник під склепіннями в п'ятницю всіх померлих.
Я бачив, як він грався на останніх сходинах відправи
і кидав бляшане цеберко священику в серце.
Я стукав у труни.