Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Помалу він освоюється, пізнає життя, мужніє, його кругозір ширшає, і зрештою юнак починає розбиратися в нашаруваннях людських верств, з яких складається суспільство. Спочатку він тільки милується екіпажами, що сонячного дня їдуть валкою по Єлісейських Полях, а згодом і сам починає мріяти про екіпаж.
Ежен, не усвідомлюючи цього, вже пройшов таку школу ще до того, як поїхав додому на канікули з дипломом бакалавра літератури та права. Всі його дитячі ілюзії, всі провінційні погляди зникли; його уявлення змінилося, а честолюбство безмежно розрослося, і, перебуваючи в рідному домі, в своїй сім’ї, він уже на все дивився іншими очима. Його батько й мати, два брати, дві сестри й тітка, що жила на пенсію, мешкали в невеличкому родовому маєтку Растіньяків. Маєток давав близько трьох тисяч франків на рік, але прибуток цей був непевний, як буває взагалі у виноградарських господарствах. І все ж треба було якось виділяти з нього щороку тисячу двісті франків для Ежена. Він бачив злидні, що їх великодушно ховали від нього; юнак мимоволі порівнював своїх сестер, які в дитинстві здавалися йому такими гарними, з парижанками, що тепер втілювали його мрію про красу; він усвідомлював незабезпечене майбутнє численної родини, що покладала на нього всі надії; помічав дріб’язкову ощадливість, з якою тут зберігали під замком кожну крихту; пив вино з виноградних вичавків, виготовлене для домашнього вжитку; одне слово, безліч усяких дрібниць, про які тут не варто й згадувати, подесятерили його бажання піднестися в житті, збудили в ньому жадобу успіху. Як це властиво великодушним людям, йому хотілося досягти всього самому. Але в нього була натура справжнього південця; здійснюючи свої наміри, він завжди вагався, як вагається юнак, опинившись у чистому морі, не знаючи, куди спрямувати свої зусилля, під яким кутом тримати вітрила. Якщо спочатку Ежен хотів з головою поринути в працю, то потім вирішив здобути потрібні зв’язки; він помітив, який великий вплив на громадське життя мають жінки, і надумав пуститись у вищий світ, щоб там завоювати собі прихильниць: хіба ж їх бракуватиме палкому й дотепному юнакові, обдарованому ще й елегантністю та тією своєрідною нервовою вродою, яка завжди приваблює жінок? У такі думки поринав він, блукаючи в полі, де колись весело гуляв із своїми сестрами, які тепер помітили в ньому велику зміну. Його тітка пані де Марсійяк бувала колись при дворі й завела знайомства серед вищої аристократії. Честолюбному юнакові раптом спало на думку, що в тих спокусливих спогадах, якими так часто ділилася з ним його тітка, таїться запорука перемог у вищому світі і що вони важать не менше, ніж його навчання в Юридичній школі; він почав розпитувати тітку про родинні зв’язки, які можна було б відновити. Потрусивши віти генеалогічного дерева, стара дама дійшла висновку, що з усіх осіб, які могли стати в пригоді її племінникові і які належать до егоїстичної породи багатих родичів, найменш норовистою буде віконтеса де Босеан. Вона написала цій молодій жінці листа в старовинному стилі і сказала, передаючи його Еженові, що, коли він матиме в неї успіх, то віконтеса допоможе йому віднайти інших родичів. Повернувшись у Париж, Растіньяк через кілька днів послав тітчиного листа пані де Босеан. У відповідь віконтеса запросила його на бал, призначений на другий день.
Таке було становище в пансіоні на кінець листопада 1819 року. Ежен повернувся з балу в пані де Босеан о другій годині ночі. Щоб надолужити прогаяний час, він, іще танцюючи, мужньо пообіцяв сам собі працювати до ранку. Чари і розкіш вищого світу сповнювали його оманливою енергією, і Ежен збирався уперше провести безсонну ніч серед тиші свого кварталу. Того дня він не обідав у пані Воке. Отже, пансіонери могли думати, що він повернеться з балу тільки на світанку, як уже кілька разів повертався після свят у Прадо чи після балів в Одеоні, забруднивши шовкові панчохи й стоптавши бальні черевики. Перш ніж замкнути ворота, Крістоф відчинив їх і визирнув на вулицю. Саме в цю мить надійшов Растіньяк; у супроводі Крістофа, який дуже грюкав, він непомітно піднявся сходами в свою кімнату; потім роздягся, взув пантофлі, надів старого сюртука, розпалив торф у грубці і хутенько наладився до праці; тупаючи своїми грубими черевиками, Крістоф заглушив його метушню.
– Перш ніж поринути у юридичні книги, Ежен на кілька хвилин замислився. Він щойно познайомився з віконтесою де Босеан – одною з королев паризького вищого світу, чий дім мав славу найприємнішого у Сен-Жерменському передмісті. Та й завдяки своєму імені й багатству віконтеса належала до аристократичної верхівки. З пошани до його тітки де Марсійяк бідного студента добре прийняли в цьому домі; він і сам ще не оцінив усієї ваги віконтесиної прихильності. Бути прийнятим у цих сяючих золотом салонах – це те саме, що одержати грамоту на вище дворянство. З’являючись у найдобірнішому товаристві, він діставав право бувати скрізь. Засліплений блискучим зібранням, ледь обмінявшись кількома словами з віконтесою, Ежен серед паризьких богинь, що юрмилися на рауті, звернув увагу на одну з тих жінок, у яких із першого погляду закохуються юнаки. Графиня Анастазі де Ресто, висока й ставна, уславилася в Парижі своїм чудовим станом. Уявіть собі великі чорні очі, чарівні руки, стрункі ніжки, рухи, сповнені вогню, – жінку, яку маркіз де Ронкероль порівнював з чистокровною лошицею. Нервова витонченість їй не шкодила; її форми були повні й округлі, але не надмірно; "чистокровна лошиця", "породиста жінка" – такі вислови вже замінили собою "небесних ангелів", "оссіанівські обличчя", всю стародавню любовну міфологію, відкинуту дендізмом. Але для Растіньяка пані Анастазі де Ресто була просто жаданою жінкою. Серед кавалерів, записаних на її віялі, він забезпечив собі два танці і під час першої кадрилі умудрився сказати їй кілька слів.
– Де я зможу вас бачити? – спитав він раптом із тією любовною жагою, яка так подобається жінкам.
– Де? В Булонському лісі, у Буфонів, у мене вдома – скрізь, – відповіла вона.
І одважний південець поспішив зблизитися з чарівною графинею, наскільки може зблизитися юнак з жінкою під час кадрилі й вальсу. Він назвався кузеном пані де Босеан, і ця жінка, що здавалася йому вельможною дамою, запросила його до себе й назвала свої приймальні дні. На прощання вона так йому усміхнулась, що Ежен вирішив неодмінно відвідати її. Йому пощастило зустріти тут людину, яка не сміялася з його простодушності – цього смертельного гріха в очах славнозвісних гульвіс тих часів, отих Моленкурів, Ронкеролів, Максимів де Траїв, де Марсе, д’Ажуда-Пінту, Ванденесів – блискучих франтів, котрі звикли бувати в колі найелегантніших жінок: леді Брендон, герцогині де Ланже, графині де Кергарует, пані де Серізі, герцогині де Карільяно, графині Ферро, пані де Ланті, маркізи д’Еглемон, пані Фірміані, маркізи де Лістомер і маркізи д’Еспар, герцогині де Мофріньєз і дам із родини де Гранльє. Отже, наївний студент, на щастя, натрапив на маркіза де Монріво, коханця герцогині де Ланже, добродушного, як дитина, генерала; той сказав йому, що графиня де Ресто живе на Гельдерській вулиці.
– Бути молодим, жадати світського життя, мріяти про жінку – і раптом побачити, що перед тобою відчинилися двері двох домів! Одною ногою ступити в Сен-Жерменське передмістя, в дім віконтеси де Босеан, другою – на Шоссе д’Антен у дім графині де Ресто! Охопити поглядом анфіладу паризьких салонів і вважати себе за досить гарного юнака для того, щоб знайти там підтримку й допомогу в жіночому серці! Почувати в собі досить честолюбства, щоб сміливо стрибнути на натягнуту линву, по якій треба ходити з певністю акробата котрий ніколи не падає, і знайти надійний балансир в особі чарівної жінки! Хто б, заполонений такими думками й такою жінкою, прекрасний образ якої поставав перед ним у відблисках вогню в грубі, між кодексом законів і злиднями, – хто б на місті Ежена не полинув мрією в майбутнє, хто не побачив би в ньому успіху? Збурені думки так певно давали векселі під майбутні втіхи, що Еженові здавалося, ніби він уже наодинці з пані де Ресто, аж тут раптом якесь зітхання, схоже на стогін, порушило нічну тишу і пролунало в серці юнака, як передсмертне хрипіння. Ежен тихенько відчинив двері і, вийшовши в коридор, помітив смугу світла під дверима батька Горіо. Побоюючись, що його сусід захворів, він приклав око до замкової шпарини, заглянув у кімнату і побачив, що старий зайнятий якимсь дуже підозрілим ділом. Вважаючи, що цим він зробить послугу суспільству, Ежен став уважніше придивлятися до нічних витівок так званого вермішельника. Батько Горіо прив’язав до поперечки перекинутого догори ніжками стола золочену чашку та блюдо і, обмотавши якоюсь мотузкою ці розкішно оздоблені речі, сплющував їх з такою силою, що вони скручувалися у трубку, і, видно, хотів перетворити їх на злиток.
"Бісова личина! Оце-то старий! – подумав Растіньяк, дивлячись, як жилаві руки Горіо м’яли мотузкою золочене срібло, наче тісто. – Хто він – злодій чи переховувач краденого, що прикидається таким собі немічним дурником, живе як злидар, щоб тільки безпечніше займатися своїми темними ділами?" – запитав сам себе Ежен, випроставшись на хвилинку.
Потім студент знову припав оком до шпарки. Розкрутивши мотузку, батько Горіо взяв балабуху срібла, поклав її на стіл, підстеливши ковдру, і почав качати, щоб надати їй форми валика; все це робилося вельми легко.
"Та він дужий, як польський король Август!" – подумав Ежен.
Коли шурвалок став майже круглий, батько Горіо сумно подивився на свою працю, і сльози зросили йому очі; старий погасив недогарок, при світлі якого сплющував срібло, і Ежен почув, як він, тяжко зітхаючи, ліг у ліжко.
"Божевільний", – подумав студент.
– Бідолашна дитина! – голосно промовив батько Горіо.
– Почувши ці слова, Растіньяк вирішив, що краще не розголошувати цієї події і отак зопалу не осуджувати свого сусіда. Юнак збирався повернутися до себе в кімнату, коли раптом уловив якийсь невиразний шурхіт, – так наче хтось ішов по сходах у повстяних пантофлях. Ежен прислухався і справді розрізнив дихання двох людей. Він не чув ні рипіння дверей, ні кроків, проте враз побачив бліде світло на третьому поверсі в кімнаті пана Вотрена.
"Он скільки таємниць у сімейному пансіоні", – подумав Ежен.
Прислухаючись, він зійшов униз на кілька сходинок; до його слуху долинуло дзенькання золота.
