Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Ці подарунки нагадували йому врочисті хвилини його сімейного життя.
– Ось, – мовив він до пані Воке, беручи в руки блюдо і чашку з накривкою, на якій цілувалися двоє голубків, – оце перший подарунок моєї дружини в річницю нашого шлюбу. Сердешна! Вона витратила на нього всі свої дівочі заощадження. Знаєте, пані, я краще ритиму землю нігтями, ніж розлучуся з оцим. Дякувати Богові, я до кінця життя зможу щоранку пити каву з цієї чашки. Нема чого нарікати, шматком хліба я забезпечений надовго.
– На довершення всього пані Воке вгледіла своїм сорочачим оком кілька облігацій державної скарбниці, які щороку могли давати цьому чудовому Горіо вісім – десять тисяч франків річного прибутку. Відтоді пані Воке, в дівоцтві де Конфлан, якій на той час було сорок вісім років, хоч вона визнавала з них тільки тридцять дев’ять, склала свій план. Хай внутрішні кутики повік у Горіо вивернулися, набрякли й сльозились і йому доводилося раз у раз витирати очі, а проте, на її думку, він був цілком приємний і пристойний. Крім того, його м’ясисті, опуклі литки і довгий товстий ніс свідчили про такі вартості, якими вдова, очевидно, дорожила; це підтверджувало й кругле, як повний місяць, наївно-простувате обличчя батька Горіо. Вона уявляла його здорованем, здатним вкласти всю душу в почуття. Перукар із Політехнічної школи щодня приходив пудрити йому волосся; зачесане під голубині крила, воно спускалося на низький лоб п’ятьма фестонами, красиво обрамляючи обличчя. Трошки неотесаний, Горіо був, одначе, вельми ставний, щедро брав пучками тютюн і нюхав, певний, що табакерка його завжди буде повна макуби. Все це справило таке враження на пані Воке, що того дня, коли пан Горіо оселився в її пансіоні, вона, лягаючи спати, стала, мов та куріпка в салі, смажитися на вогні бажання – розпрощатися із саваном Воке і відродитися дружиною Горіо, одного з найкращих представників купецтва, стати поважною дамою в своєму кварталі, збирати пожертви на бідних, щонеділі виїжджати на прогулянки до Шуазі, Суассі та Жантійї; бувати, коли схочеться, в театрі, в ложі, не чекаючи, як тепер, поки хтось із пансіонерів подарує їй у липні контрамарку, – одне слово, ціле Ельдорадо паризьких міщанських радощів стало її мрією. Нікому не казала вона, що має сорок тисяч франків, заощаджених по одному су. Отже, з боку матеріального вона вважала себе за пристойну партію.
"Щодо всього іншого, то я варта цього молодця", – подумала вона, повертаючись у ліжку з боку на бік, немов для того, щоб пересвідчитись у своїх принадах, відбиток яких товстуха Сільвія бачила щодня на перині.
Починаючи з того дня, удова Воке місяців три вдавалася до послуг перукаря пана Горіо і витратила дещо на туалет, виправдуючи це тим, що треба, мовляв, додати пристойності дому, де оселилися такі поважні особи. Вона намагалася змінити склад своїх пансіонерів, заявляючи, що тепер триматиме тільки людей, з усіх поглядів шляхетних. Коли з’являвся який-небудь приїжджий, вона хвалилася, що пан Горіо, один із найвидатніших і найповажніших негоціантів Парижа, віддав перевагу її пансіону. Вона роздавала всім проспекти "ДІМ ВОКЕ". Там було сказано, що "це один з найстаріших і найповажніших пансіонів Латинського кварталу. З пансіону (з четвертого поверху) відкривається гарний краєвид на долину фабрики Гобеленів і на чудовий сад, уздовж якого тягнеться липова алея". Йшлося й про чисте повітря та про тишу. Цей проспект привів до неї графиню де л’Амберменіль, жінку тридцяти шести років, що чекала закінчення справи про призначення їй пенсії як удові генерала, що загинув на полях бою. Пані Воке почала давати кращі харчі, з півроку опалювала приміщення і так добре виконувала обіцянки свого проспекту, що навіть доклала своїх. Зате графиня називала пані Воке "серденько", обіцяла поселити в неї баронесу де Вомерланд і вдову полковника графа Пікуазо, двох своїх приятельок, які доживали строк у кварталі Маре, в пансіоні, дорожчому, ніж "Дім Воке". Ці дами будуть дуже багаті, коли закінчаться їхні справи у військових канцеляріях.
– Але, – казала вона, – оті канцелярії ніяк не можуть довести справи до кінця.
Після обіду обидві вдови йшли в кімнату пані Воке і правили теревені, попиваючи смородинівку й поїдаючи ласощі, призначені тільки для хазяйки. Пані де л’Амберменіль палко схвалювала наміри своєї господині щодо Горіо; на її думку, це були прекрасні наміри, про які вона здогадалась першого ж дня. Вона вважала, що Горіо – чоловік високого гатунку.
– Ах, люба моя пані, він здоровий, як дуб, – казала їй вдова Воке, – цей чоловік чудово зберігся і ще може дати жінці багато втіхи.
Графиня ласкаво зробила пані Воке кілька зауважень щодо її уборів, які не відповідали домаганням удови.
– Треба, щоб ви були в бойовій готовності, – сказала вона.
По довгих підрахунках обидві вдови пішли в Пале-Рояль і в Дерев’яній галереї купили капелюшок із пір’ям та чепець. Графиня потягла свою приятельку і в крамницю під вивіскою "Маленька Жанетта", де вони вибрали сукню й шарф. Надівши всю цю амуніцію, вдова у всеозброєнні стала схожа на вивіску "Беф а-ля мод". А проте вона була певна, що вельми покращала і, хоч узагалі була скупенька, проте впрохала графиню прийняти в дарунок капелюшок за двадцять франків. Пані Воке, правду сказати, мала намір просити графиню про одну послугу: щоб вона вивідала думку Горіо і показала її у вигідному світлі. Пані де л’Амберменіль люб’язно погодилася на те, взяла в облогу старого вермішельника і нарешті домоглася розмови з ним. Але графиня хотіла сама спокусити Горіо, коли ж він сором’язливо, щоб не сказати з огидою, відхилив її спроби, вона вийшла, обурена його брутальністю.
– Серденько, – сказала графиня своїй приятельці, – ви нічого не доб’єтесь від цього старигана. Він такий недовірливий, аж смішно. Це скнара, дурень, йолоп, який завдасть вам тільки прикрощів.
Між паном Горіо і пані де л’Амберменіль сталося щось таке, після чого вона не захотіла навіть мешкати з ним в одному домі. На другий день графиня зникла, забувши заплатити за півроку й лишивши манаття тільки на п’ять франків. Хоч як запопадливо шукала її пані Воке, але не змогла дістати в Парижі ніяких відомостей про графиню де л’Амберменіль. Вона часто згадувала цю прикру подію, нарікала на свою надмірну довірливість, хоч насправді була обережніша, ніж кішка. Є багато людей, що не довіряють своїм близьким, але звіряються на першого-ліпшого. Дивно, проте це так, і коріння цього морального явища неважко відшукати в людському серці. Існують люди, які вже не можуть запобігти ласки в тих, із ким живуть; виявивши перед ними всю порожнечу своєї душі, вони відчувають, що їх потай засуджують із справедливою суворістю; та водночас такі люди почувають непереможну потребу в лестощах або палко бажають показати в собі чесноти, яких у них нема, тож вони намагаються завоювати любов чи пошану чужих людей, ризикуючи поплатитися за це. Нарешті, є від природи корисливі особи, що не роблять добра своїм друзям або близьким тільки тому, що це їхній обов’язок, а роблячи послуги чужим, вони просто набивають собі ціну. Що ближчі їм люди, то менше вони люблять їх; що далі вони від них, то більше їхнє намагання прислужитися їм. Пані Воке, мабуть, поєднувала в собі риси обох цих вдач, за самою своєю суттю ницих, фальшивих, огидних.
– Коли б я був тут, – казав їй Вотрен, – то з вами не трапилося б такого лиха! Я вмить викрив би шахрайку. Мені вони по знаку!
– Як усі обмежені люди, пані Воке звичайно не виходила з кола самих подій і не дошукувалась їх причини. Власні хиби вона охоче перекладала на інших. Зазнавши такої втрати, вона знайшла винуватця свого лиха – чесного вермішельника; відтоді, як вона сама казала, в неї відкрилися на нього очі. Впевнившись у марності свого кокетування та витрат на привабливість, вона без довгих міркувань знайшла причину невдачі. У сердешного пансіонера вона помітила, за її висловом, якийсь задмух. Пані Воке побачила, що її так ніжно виплекана надія грунтувалася на піску і що вона ніколи "нічого не доб’ється від цього старигана", як рішуче висловилася графиня котра, певно, добре на цьому розумілась. У своїй неприязні пані Воке зайшла, певна річ, значно далі, ніж доти у дружбі. Її ненависть була рівнозначна не колишньому коханню, а ошуканим надіям. Людське серце часом відпочиває, підносячись на вершини любові, але рідко коли спиняється на крутому схилі ненависті. Проте пан Горіо все ж був її пансіонером, – отже, вдова мусила стримувати вибухи свого враженого самолюбства, тамувати жадобу помсти, мов той чернець, скривджений своїм настоятелем. Дріб’язкові натури задовольняють свої почуття, добрі чи лихі, нескінченними дріб’язковими вчинками. Вдова застосувала всю свою жіночу хитрість, вигадуючи потаємні утиски для своєї жертви. Почала з того, що скасувала всі надбавки, що сама ж увела в харчування.
– Досить корнішонів, досить анчоусів: так можна без сорочки залишитись! – сказала вона Сільвії одного ранку, коли вирішила повернутися до колишньої програми.
Пан Горіо був людина скромна; ощадливість, властива людям, які самі досягли достатку, стала в нього звичкою. Суп, варене м’ясо й овочі – такі були й назавжди лишилися його улюблені страви. Отже, пані Воке було дуже важко мучити свого пансіонера і йти всупереч його уподобанням. Утративши надію чим-небудь дозолити цьому старому, вона почала його принижувати; пансіонери, зрештою, теж пройнялись її неприязню до Горіо і заради втіхи помагали їй мститися на ньому.
Під кінець першого року вдова сповнилася такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та чудові, як у куртизанки, коштовності, жив у її пансіоні і платив таку скромну порівняно з його статками суму? Протягом більшої частини року Горіо раз чи двічі на тиждень обідав не в пансіоні, потім став обідати десь в іншому місці тільки двічі на місяць. Ці прогулянки пана Горіо якнайкраще відповідали інтересам пані Воке, а тому вона була дуже невдоволена, що з часом її пансіонер почав обідати тільки вдома. Таку переміну вона приписувала як поступовому зменшенню його капіталу, так і бажанню дошкулити хазяйці.
