Оскар і Рожева Пані - Шмітт Ерік-Емманюель
Які ж бо класні ці машини, випущені ще до появи першого автомобіля, вони зчиняють такий гуркіт, що створюється враження швидкої їзди, а трясе так, як на ярмарковому святі.
Проблема була в тому, що Бабця-Ружа вчилася водити авто, мабуть, у якогось друга-каскадера, бо не зважала ні на світлофори, ні на тротуари, ані на розв'язки, так що час від часу машина злітала. В салоні було страшенно шумно, Бабця-Ружа часто сигналила, а щодо словникового запасу, то він у неї був багатющим: вона вигукувала різні непристойності, ображаючи ворогів, які опинились у неї на шляху; я ще раз сказав собі, що кеч — таки добра школа життя.
По приїзді я збирався вискочити і сказати: "Ку-ку, Бабцю-Ружо", але поїздка з перепонами до її дому тривала так довго, що я заснув.
Коли я прокинувся, навколо було темно, холодно і тихо, я ж лежав на вогкому килимку. Отут я вперше подумав, що, мабуть, таки утнув дурницю.
Я вибрався з машини, пішов сніг. Проте він був не таким приємним, як "Вальс сніжинок" із балету "Лускунчик". Я цокотів зубами.
Переді мною великий освітлений будинок. Я попрямував до нього. Це було нелегко. Мені довелося так підстрибнути до дзвінка, що я звалився на циновку.
На ній мене й знайшла Бабця-Ружа.
— Але ж… але, — вона не знаходила слів.
А потім схилилася наді мною і прошепотіла:
— Серденько моє.
Отоді я подумав, що зроблене, може, не така вже й дурниця.
Вона віднесла мене у вітальню, де стояла велика різдвяна ялинка, яка кліпала очима. Я здивувався, побачивши, як гарно у Бабці-Ружі. Вона відігріла мене біля вогню, і ми випили по великій чашці какао. Я здогадувався, що вона спершу хоче пересвідчитись, що зі мною все гаразд, а вже потім насварити. На цей раз я не дуже квапився прийти до тями, зрештою, це було неважко, бо я справді був дуже стомленим.
— Оскаре, тебе шукає вся лікарня. Повна бойова тривога. Твої батьки втратили надію. Вони повідомили поліцію.
— Це мене не дивує. Якщо вони настільки дурні, що думають, ніби я їх любитиму, коли буду в кайданах…
— За що ти їм докоряєш?
— Вони мене бояться. Вони не зважуються розмовляти зі мною. І що більше не зважуються, то більше мені здається, що я почвара. Чому я їх так тероризую? Невже я такий потворний? Від мене тхне? Я став ідіотом, не усвідомлюючи цього?
— Вони бояться не тебе, Оскаре. Вони бояться хвороби.
— Хвороба — це частина мене. Вони не повинні поводитись інакше через те, що я хворий. Чи вони можуть любити лише здорового Оскара?
— Вони люблять тебе, Оскаре. Вони казали мені про це.
— Ви розмовляєте з ними?
— Так. Вони заздрять тому, що ми так добре порозумілися. Ні, не заздрять, їм сумно, що їм це не до снаги.
Я знизав плечима, але моя злість трохи поменшала. Бабця-Ружа приготувала ще одну чашку гарячого какао.
— Знаєш, Оскаре, одного дня ти помреш. Але твої батьки також помруть.
Мені було дивно чути те, що вона казала. Я ніколи над цим не замислювався.
— Так. Вони також помруть. Самотніми. Страшенно жалкуючи, що не зуміли порозумітися зі своїм єдиним дитям, Оскаром, якого вони обожнювали.
— Не кажіть так, Бабцю-Ружо, це мене вводить у депресію.
— Подумай про них, Оскаре. Ти зрозумів, що помреш, тому що ти дуже розумний хлопчик. Але не зрозумів, що помреш не лише ти. Всі смертні. Колись прийде черга і твоїх батьків. І моя.
— Так. Однак я все-таки раніше.
— Це правда. Ти раніше. Але невже під приводом того, що ти раніше, ти маєш право на все? Право забути про інших?
— Я зрозумів, Бабцю-Ружо. Подзвоніть їм.
Ось так Боже. Те, що відбувалося потім, описую коротко, бо стомилося зап'ястя. Бабця-Ружа повідомила лікарям, ті попередили батьків, які приїхали до Бабці-Ружі, і ми разом відсвяткували Різдво.
Коли батьки приїхали, я їм сказав:
— Вибачте, я не подумав, що колись ви також помрете.
Не знаю, що там у них розблокувала ця фраза, але після неї вони стали такими як раніше, і ми провели прекрасний різдвяний вечір.
Під час десерту Бабця-Ружа захотіла подивитися трансляцію всеношної, а також матч кечу, який вона записала. Вона сказала, що багато років поспіль завжди залишає для перегляду перед всеношною один бій, аби розім'ятися, це звичка, яка приносить їй задоволення. Цього разу ми всі разом подивилися бій, якого вона припасла. Було так чудово! Мефіста проти Жанни д'Арк! Купальники і високі чоботи! "Бісові дівчата!", — казав розчервонілий тато, схоже, кеч йому подобався. Кількість ударів, яку вони завдали одна одній по мармизі, годі й уявити. Я вже разів сто помер би в такому бою. "Все залежить від тренованості, — пояснила мені Баб-ця-Ружа, — удари по обличчю, що більше ти їх отримуєш, то більше можеш витримувати". Треба завжди надіятися. До речі, виграла Жанна д'Арк, хоча, повір, спершу ніхто такого й подумати не міг: тобі це, напевно, сподобалося.
До речі, з днем народження тебе, Боже. Бабця-Ружа, яка щойно вклала мене у ліжко свого старшого сина, який працює ветеринаром у Конго і лікує слонів, підказала, що моїм, ще й гарним, дарунком на твій день народження стало примирення з батьками. Щиро кажучи, особисто я думаю, що це навряд чи тягне на подарунок. Але якщо Бабця-Ружа, твоя давня подруга, так каже…
До завтра, цілую,
Оскар.
P.S. Забув про своє бажання: нехай мої батьки залишаються завжди такими, як сьогодні ввечері. І я також. Це було чудове Різдво, особливо бій Мефісти проти Жанни д'Арк. Щодо всеношної служби, вибачай, я відключився раніше.
Дорогий Боже,
Мені минуло шістдесят, і я розплачуюсь за всі зловживання, вчинені вчора ввечері. Сьогодні я почувався не дуже добре.
Мені було приємно повернутися до себе, в лікарню. Що більше ми старіємо, то менше любимо подорожувати. Я не захочу звідси їхати, це точно.
Про що я тобі не написав у вчорашньому листі, так це про те, що у Бабці-Ружі на поличці на сходах стояла статуетка Пеггі Блу. Присягаю. Точна гіпсова копія, такі самі ніжні риси обличчя, одяг і шкіра такого самого блакитного кольору. Бабця-Ружа стверджує, що це — Діва Марія, твоя, як я зрозумів, матір, мадонна, яка переходить у спадок протягом багатьох поколінь. Вона погодилася дати її мені. Я поставив її на столик в узголів'ї. Все-одно колись вона повернеться до родини Бабці-Ружі, адже я її вдочерив.
Пеггі Блу вже краще. Вона провідала мене на інвалідному візку. Вона не впізнала себе у статуетці, але ми чудово провели час. Тримаючись за руки, ми послухали "Лускунчика", і це нагадало нам гарні часи.
Не буду більше говорити, бо ручка важчає в руці. Тут усі, навіть лікар Дюссельдорф, нездужають через усю ту кількість шоколаду, гусячої печінки, зацукрованих каштанів і шампанського, що їх батьки подарували персоналу лікарні. Я дуже хотів би, щоби ти завітав до мене.
Цілую, до завтра,
Оскар.
Дорогий Боже,
Сьогодні я прожив від семидесяти до восьмидесята років і багато розмірковував.
По-перше, я використав різдвяний подарунок Бабці-Ружі. Не знаю, чи я тобі про нього розповідав? Це рослина з Сахари, яка проживає своє життя за один день. Тільки-но насінину полито, вона пускає паросток, він виростає у стебло, яке обростає листочками і випускає квітку, та утворює насіння, потім в'яне й засихає, і гоп, увечері все скінчено. Геніальний дарунок, дякую тобі за те, що ти його придумав. Сьогодні о сьомій ранку Бабця-Ружа, мої батьки і я полили насінину (до речі, не пригадую, чи я тобі казав, мої батьки зараз живуть у Бабці-Ружі, бо це значно ближче), і я зміг простежити за її буттям. Я дуже розчулився. Це правда, як квітка, вона непримітна й миршава — нічого спільного з баобабом, проте вона хоробро, як доросла, на наших очах повною мірою, за один день, не зупиняючись, виконала своє завдання рослини.
Разом із Пеггі Блу ми довго читали "Медичний словник". Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які з них могтиме мати згодом. Я ж подивився слова, які цікавили мене: "Життя", "Смерть", "Віра", "Бог". Можеш мені повірити, їх там немає! Зверни увагу, це все-таки доводить те, що ні життя, ні смерть, ні віра, ні ти до хвороб не відноситеся. Що, далебі, добра новина. Втім, у такій серйозній книжці мали би бути відповіді на найсерйозніші запитання, хіба ні?
— Бабцю-Ружо, мені здається, що в "Медичному словнику" є тільки специфічні штучки, проблеми, які можуть трапитися з тією чи тією людиною. Але немає речей, які стосуються нас усіх: Життя, Смерть, Віра, Бог.
— Напевно, слід зазирнути до "Філософського словника", Оскаре. Та навіть якщо ти знайдеш поняття, яких шукаєш, можеш також залишитися розчарованим. На те саме поняття він пропонує кілька зовсім різних відповідей.
— Як таке може бути?
— Найцікавіші запитання залишаються запитаннями. Вони криють у собі таємницю. До кожної відповіді слід додавати "можливо". Тільки нецікаві запитання мають остаточну відповідь.
— Ви хочете сказати, що "Життя" не має рішення?
— Я хочу сказати, що "Життя" має багато рішень, а тому — жодного.
— А я, Бабцю-Ружо, гадаю, що для життя є одне-єдине рішення — жити.
Лікар Дюссельдорф зайшов нас провідати. Він далі мав вигляд побитого пса, від чого його обличчя з густими чорними бровами стало ще виразнішим.
— Чи причісуєте Ви брови, лікарю Дюссельдорф? — запитав я.
Він роззирнувся довкола, дуже здивований, ніби запитував у Бабці-Ружі та моїх батьків, чи він добре розчув. І, врешті-решт, здавленим голосом відповів "так".
— Лікарю Дюссельдорф, не треба робити такий вигляд. Послухайте, буду з Вами відвертим, я ж бо завжди був коректним відносно ліків, а Ви завжди були бездоганним у тому, що стосувалося хвороби. Годі Вам ходити з винуватим виглядом. Не Ваша вина в тому, що Вам доводиться повідомляти людям погані новини, називати хвороби латиною та давати пояснення про невиліковність хвороби. Переведіть подих. Розслабтеся. Ви не Господь Бог. Не Ви ж управляєте природою. Ви можете її лише підправити. Зніміть ногу з педалі, лікарю Дюссельдорф, зменшіть напругу і не перебирайте забагато відповідальності на себе, інакше в цій професії Ви довго не протягнете. Погляньте лишень, як Ви виглядаєте.
Лікар Дюссельдорф слухав мене, розтуливши рота так, ніби заковтував яйце. Потім щиро усміхнувся і поцілував мене.
— Твоя правда, Оскаре, дякую, що ти мені це сказав.
— Нема за що. До Ваших послуг. Заходьте, коли захочете.
Ось так, Господи.
