Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль
Від усіх інших людей він відрізнявся трьома рисами: колосальною неуважністю, невтримною, але нещасливою, пристрастю до вудіння риби і лютою огидою до жінок.
Він одержав після смерті батьків чималий спадок і міг розпоряджатися собою, як хотів. Довідавшись про лихо, яке спіткало його діда, він негайно приїхав із Франції і оселився по сусідству з замком Гленор, в якому, зрештою, проводив майже весь час.
Сидячи на березі річки, він закидав у неї свої вудки з незрозумілим завзяттям. Навіщо, справді, було вкладати, в цю справу стільки запалу, коли він думав завжди про щось інше, і всі риби на світі могли клювати, а він навіть не помічав поплавця? Більше того, коли який-небудь пічкур або верховодка виявляли ще більшу упертість, ніж він — неуважність, і самі себе підсікали, чутливий Аженор поспішав без найменшого вагання кинути рибчину у воду.
Хороший був чоловік, як ми вже казали.
А який затятий холостяк! Усім і кожному він торочив про зневагу до жінок, приписуючи їм усі можливі вади і пороки. Коли ж йому радили одружитись, він цілком серйозно заявляв:
— Я б тільки тоді повірив у любов жінки, коли б вона з розпачу померла над моєю могилою.
У своїй неприхильності до жінок він робив виняток для однієї — це була Джейн Бакстон, остання дитина лорда, тітка Аженора, але тітка майже на двадцять років молодша ніж він, тітка, яку він знав зовсім маленькою, яку вчив ходити і яку став опікувати, коли нещасливий лорд відійшов від життя. Аженор плекав до неї справді батьківське почуття, глибоке й ніжне, вона йому платила тим же. Власне, він був наставником, але наставником, який робив усе, чого хотіла вихованка. Вони були нерозлучні, разом прогулювалися в лісах, пішки й верхи, плавали човном, полювали і займалися всілякими видами спорку, що давало підставу літньому племінникові казати про свою молоденьку тітку, виховану по-хлоп’ячому: "Ось побачите, вона в мене кінець кінцем стане мужчиною!"
Джейн Бакстон була третьою з тих, хто піклувався про старого лорда, і вона дбала про нього самовіддано, як мати. Принести хоч крихітку щастя зраненому батьковому серцю — ця мрія її не покидала. Усі її думки, всі вчинки були підпорядковані цій меті.
Вона бачила, що батько оплакує своє знеславлене ім’я ще більше, ніж сумний кінець сина, який дістав по заслузі. Що ж до неї, то вона, навпаки, не плакала.
Не те, щоб їй байдуже було до втрати любимого брата, до заплямованої честі сім’ї. Та разом з горем, сильніший за горе, в її серці буяв протест. Як! Льюїс і батько так легко повірили в Джорджеву неславу! Не перевіривши, прийняли як доведене звинувачення з офіційних донесень із-за морів! Та проти цих свідчень говорило все минуле Джорджа, все його героїчне і чесне життя. Час минав, і все палкішою ставала переконаність Джейн, що її брат невинний. І от, через кілька років після його загибелі, настав день, коли вона вперше зважилась порушити мовчання, яким за німою угодою всі в замку оточили трагедію в Кубо.
— Дядечку... — почала вона, звертаючись до Аженора де-Сен-Берена.
У них так повелося, що вона його звала дядьком, а він її племінницею. Так було завжди — за одним винятком. Якщо ненароком умовний дядько давав своїй умовній племінниці привід до незадоволення або зважувався суперечити її волі, навіть одній з її примх, — вона одразу ж згадувала про свій законний титул і заявляла племінникові, що старших родичів треба шанувати. Побачивши, що справа обертається на зле, принишклий племінник поспішав ублаготворити шановну тітоньку. Через ці зміни титулу їхні діалоги звучали часом дуже кумедно.
— Дядечку... — почала Джейн.
— Що, голубонько? — спитав Аженор, заглиблений у читання величезного тома, присвяченого вудінню риби.
— Я хочу з вами поговорити про Джорджа.
Здивований Аженор опустив книгу.
— Про Джорджа? — перепитав він збентежено. — Якого Джорджа?
— Про мого брата Джорджа, — спокійно пояснила Джейн.
Аженор зблід.
— Але ж ти знаєш, — відказав він тремтячим голосом, — що ця тема заборонена, і це ім’я тут не слід вимовляти;
Рухом голови Джейн показала, що не приймає цього заперечення.
— Байдуже, — не вгавала вона. — Кажіть мені про Джорджа, дядечку.
— Що ж тобі казати?
— Все. Про всю історію.
— Ніколи в світі!
Джейн нахмурила брови.
— Племінничку!.. — кинула вона з погрозою.
Цього було досить.
— Ну от!.. Ну от!.. — пробурмотів Аженор і почав розповідати сумну історію від початку до кінця, нічого не пропускаючи.
Джейн слухала мовчки і, коли він скінчив, не спитала більше нічого. Аженор подумав, що на цьому кінець, і зітхнув з полегшенням.
Він помилявся. Через кілька днів Джейн повернулась до того ж.
— Дядечку... — почала вона знов.
— Що, голубонько? — відгукнувся він.
— А що, коли Джордж все ж невинний?
Аженор подумав, що не дочув.
— Невинний? — перепитав він. — На жаль, бідна моя дитинко, в цьому нема найменшого сумніву. Зрада і смерть нещасного Джорджа — це історичні факти, підтверджені численними доказами. — І він почав наводити дані з газетних статей, ніким не спростованих офіціальних донесень і, нарешті, послався на відсутність Джорджа, що було найпевнішим доказом його смерті.
— Смерті, хай так, — погодилась Джейн, — але зради?..
— Перше є наслідком другого, — відповів Аженор, збентежений такою впертістю.
А вона з цього дня все частіше поверталась до прикрої теми, і нарешті домоглася того, що він уже не насмілювався суперечити їй; мало того, його власна упевненість у вині загиблого капітана похитнулась.
В наступні роки палка віра Джейн все міцніла, але вона розуміла, що мати прибічника в особі Аженора, це ще мало. Проголосити братову невинність, не маючи доказів?.. А докази — де їх візьмеш?
Після нескінченних роздумів вона вирішила, що знайшла вірний шлях. І одного дня сказала Аженорові:
— Ми з вами переконані в тому, що Джордж невинний. Але цього, розуміється, недосить. Треба це довести, правда, дядечку? Інакше, скільки б ми не кричали про це скрізь і всюди, нам однаково ніхто не повірить.
— Безперечно, бідна моя дитинко.
— Коли навіть батько прийняв на віру ці чутки, які походять хтозна-звідки, і на наших очах умирає з горя й сорому, коли він не закричав, почувши обвинувачення проти свого сина: "Брехня! Джордж не здатний до такого злочину!" — як можемо ми переконати сторонніх людей, не навівши беззаперечних доказів того, що брат невинний?
— Це ясно як день, — погодився Аженор, чухаючи підборіддя. — Але от... ці докази... де їх узяти?
— Безперечно, не тут... — Джейн помовчала і додала" стиха: — Можливо, десь в іншому місці.
— В іншому? Де саме, голубонько моя?
— Там, де це сталося. У Кубо.
— У Кубо?
— Так, у Кубо. Там могила Джорджа — адже розповідають, що він там помер, а коли це так, то можна буде дізнатись, якою смертю він помер. Крім того, треба розшукати живих свідків. Джордж командував численним загоном; не може ж бути, щоб усі ці люди зникли. Їх треба допитати, і через них ми будемо знати правду.
Джейн говорила, і обличчя її яснішало, а голос тремтів від ледве стримуваного запалу.
— Це правда, дитинко! — вигукнув Аженор, не помічаючи, що попався на гачок. А вона продовжувала із запалом.
— Ну що ж, як це правда, то їдьмо!
— Куди? — спитав приголомшений Аженор.
— Та в Кубо ж, дядечку!
— В Кубо? Якого ж чорта ти хочеш туди послати?
Джейн оповила руками його шию.
— Вас, любий мій дядечку, — шепнула вона ніжно.
— Мене!? — Аженор вирвався. Він розгнівився не на жарт. — Ти збожеволіла! — заявив він, збираючись податися геть.
— Не зовсім! — відповіла Джейн, перепиняючи йому солях. — А чому б вам і справді не поїхати в Кубо? Хіба ви не любите подорожувати?
— Ненавиджу! Встигнути на поїзд у призначений час — це понад мої сили.
— А рибу ловити ви теж ненавидите?
— Рибу?.. Не розумію, при чому...
— А що ви скажете про смажену рибу, виловлену в Нігері? Це справді було б оригінально! У Нігері пічкури величезні, завбільшки з акулу, а верховодки схожі на тунців! І вас це не приваблює?
— Як тобі сказати... У всякому разі...
— Ви б собі ловили рибку і одночасно провели б розслідування, опитали б тубільців...
— А мова? — перебив Аженор насмішкувато. — Навряд чи ці типи знають англійську мову.
— Саме тому, — з невинним виглядом промовила Джейн, — краще звертатися до них мовою бамбара.
— Бамбара?.. Ніби я знаю цю мову!
— То вивчіть її.
— В моєму віці?
— Я її вивчила, а я ж ваша тітка!
— Ти?.. Ти говориш мовою бамбара?
— Розуміється. Послухайте лишень: "Джі локхо а бе "а".
— Що це за тарабарщина?
— Це означає: "Я хочу пити". Або ще: "І ду, ноно і міта".
— Ну, знаєш... ноно... міта...
— Це значить: "Увійди, ти питимеш молоко".
— І це все треба вивчити?
— Так, і не гаючись, бо день від’їзду не за горами.
— Як день від їзду? Я не поїду!.. От іще!.. І не збираюсь теревені розводити з твоїми дикунами.
Джейн нібито відмовилась від думки його переконати.
— Ну, тоді я поїду сама, — промовила вона сумно.
— Сама! — пробелькотів зовсім спантеличений Аженор. — Так ти збираєшся їхати...
— В Кубо? Неодмінно.
— За тисячу п’ятсот миль від узбережжя!
— Тисячу вісімсот, дядечку.
— Наражатись на страшну небезпеку! І сама — одна!
— Доведеться, якщо ви не хочете зі мною їхати, — відповіла Джейн сухо.
— Та це ж божевілля! Це нервовий розлад! Біла гарячка! — вигукнув Аженор і утік, грюкнувши дверима.
Але на другий день, коли він захотів побачити Джейн, йому відповіли, що вона не приймає; те ж саме повторилося і в наступні дні. Аженор не витримав і через чотири дні капітулював. За цей короткий строк він устиг, як це бувало й раніше, поступово пройнятися її думкою. На другий день подорож уже не здавалась йому божевіллям, на третій він вважав її справою здійсненною, а на четвертий— надзвичайно простою.
Джейн була великодушною: вона навіть не дорікала йому.
— Передусім вивчіть місцеву говірку, — промовила вона, цілуючи його в обидві щоки.
Відтоді Аженор не розлучався з граматикою мови бамбара.
Перш ніж вирушати, Джейн треба було ще одержати батькову згоду. Виявилось, що це легше, ніж можна було чекати. Не встигла вона сказати, що збирається в подорож, як він, не дослухавши куди й навіщо, жестом дав зрозуміти, що згоден, і знову завмер, похмурий, журливий, — хтозна, чи й чув він її. Видно було, що його вже ніщо не цікавить.
І Джейн з Аженором почали збиратись у відчайдушний рейс за три-чотири тисячі кілометрів, до якого Джейн готувалась уже кілька років, уважно вивчаючи географічну літературу, присвячену описові краю і його населення.