Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

Коло восьмої години один загін поліцаїв знайшов і оточив покинутий інкасаційний візок, а другий на очах у натовпу цікавих відмикав, з допомогою слюсаря, двері агентства ДК.

Читачеві вже відомо, що там мали побачити. Слідство почалось негайно. На щастя, всі службовці агентства були живі, хоч і напівзадушені. З кляпами в ротах вони валялися непритомні і, безперечно, не дожили б у такому стані до ранку.

Довго приводили їх до пам’яті. Але їхні показання були дуже недостатні: п’ятеро бородатих людей, одягнених у довгі плащі і дорожні пальто-ульстери, напали на них, збили з ніг. Більше вони нічого не знали.

Сумніватися в цьому не доводилось. П’ять пальт одразу ж були знайдені, вони лежали на видноті, так, ніби злочинці навмисне бажали залишити після себе якийсь слід. Проте ці речові докази, якнайуважніше оглянуті кращими детективами, нічого не дали слідству. Зроблені із звичайного, поширеного матеріалу, вони не мали ніяких марок або ярликів магазина чи кравця.

Усіх цих даних було замало, та слідчому так і не пощастило з’ясувати ще що-небудь. Скільки він не розпитував свідків, їхні показання повторювались, не даючи нічого нового.

Останнім важливим свідком був швейцар будинку. На дверях агентства були спущені залізні штори, отже злочинці мусили вийти через загальний вестибюль і швейцар повинен був їх бачити.

Проте і він не зміг додати нічого істотного. Будинок був великий, через вестибюль проходило завжди багато людей. І в цей день він не помітив нічого підозрілого. Якшо грабіжники й пройшли перед його очима, він, очевидно, прийняв їх за службовців агентства.

Спонукуваний слідчим, він довго пригадував і нарешті назвав імена чотирьох пожильців, які пройшли вестибюлем приблизно в той час, коли стався злочин. Цих людей негайно допитали; все це були бездоганно чесні особи, які в цей час ходили обідати.

Швейцар розповів також, що десь о пів на восьму, незадовго до прибуття поліції, приходив з великим мішком рознощик вугілля, на якого він звернув увагу тільки тому, що саме в цю пору вугілля ніколи не розносять. Цей хлопчина так наполегливо допитувався про якогось пожильця з п’ятого поверху, що швейцар нарешті пропустив його і показав, де чорні сходи.

Вугляр пішов, але хвилин за п’ятнадцять повернувся, так само з мішком. Швейцар спитав його, в чім справа, ї він пояснив, що переплутав адресу. Відповідав він захекавшись, як людина, яка тільки-но піднімалася на п’ятий поверх з важкою ношею, а вийшовши на вулицю, поклав свій мішок на ручний візок, що стояв край тротуару, і неквапливо подався геть.

— А вам відомо, — спитав слідчий, — від якого поставщика був цей рознощик?

Цього швейцар не знав.

Слідчий опитав пожильця з п’ятого поверху. Той підтвердив, що якийсь чоловік дзвонив з чорного ходу приблизно о пів на восьму, кажучи, що привіз замовлене вугілля. Служниця запевнила його, що він помилився, і чоловік пішов. В цьому пункті між свідченнями було певне розходження: служниця з п’ятого поверху заявила, що чоловік цей приходив без мішка.

— Він його залишив унизу, — пояснив слідчий.

Проте це пояснення довелося відкинути, коли в підвальному коридорі знайшли купу антрациту завбільшки з мішок. Очевидно, таємничий вугляр висипав його там. В такому разі, що ж він виніс? Швейцар рішуче твердив, що рознощик виходив з таким же повним і важким мішком, як і входив, це з усього було видно.

— Не будемо зараз цим займатись, розберемося завтра, — вирішив слідчий, відмовляючись розгадати цю загадку.

Його увага була прикута до обставини, яку вій вважав значно важливішою і від якої не хотів ухилятись.

І справді, весь персонал агентства був у наявності, за винятком однієї, наизначнішої особи: директор його, містер Льюїс Роберт Бакстон зник.

Службовці не змогли дати з цього приводу ніяких пояснень. Вони пригадували тільки, що близько п’ятої години якийсь відвідувач попросив провести його до директора, потім покликав касира Стора, і одразу після цього почався наскок. А містера Бакстона ніхто з них більше не бачив. Висновок напрошувався сам собою: не підлягало сумніву, що агентство пограбували п’ятеро переодягнених і загримованих бандитів, і не менш безсумнівним було те, що бандити мали спільника на місці, і спільником цим був не хто інший, як сам директор.

Ось чому, не чекаючи докладнішого розслідування справи, було негайно підписано ордер на арешт Льюїса Роберта Бакстона, директора агентства ДК Центрального банку, звинувачуваного у крадіжці й співучасті в убивстві; про його прикмети сповіщено по телеграфу у всіх напрямках, тим більше, що вони були добре відомі, чого не можна сказати про його спільників.

Злочинець ще не встиг вибратися за межі Англії, поліція, безумовно, дуже скоро затримає його всередині країни чи в якомусь порті. Тішачись такою приємною перспективою, слідчий і детективи розійшлися по своїх домівках і міцно спали до ранку.

А тим часом, о другій годині ночі п’ятеро засмаглих людей, одні чисто поголені, інші з великими вусами, зійшли в Саутгемптоні з лондонського експреса, тримаючись гуртом. Одержавши з поїзда свій багаж, серед якого була велика і дуже важка скриня, вони найняли карету в порт. Біля причалу вже чекав пароплав місткістю не менше двох тисяч тонн; з його труб здіймалася ціла хмара диму.

О четвертій годині, з ранішнім відливом, коли ще спав весь Саутгемптон, де нічого не було відомо про злочин в агентстві ДК, пароплав вийшов з порту, проминув мол і вирушив у відкрите море.

Ніхто і не пробував його затримати. Кому могло б здатися підозрілим це судно, навантажене дуже різноманітними, але цілком легальними товарами, з портом призначення Котоноу, в Дагомеї?

І пароплав спокійно рушив у путь з усім своїм вантажем, з п’ятьма пасажирами, їхнім багажем і великою скринею, яку один з пасажирів, вищий на зріст, звелів поставити у себе в каюті. А поліція, перервавши розслідування, спочивала — кожен має право на відпочинок.

Відновлене на другий день слідство тривало ще довго, але, як відомо, не привело ні до чого. Дні минали, а п’ятеро злочинців мов крізь землю провалились. Льюїса Роберта Бакстона так і не розшукали. Не вдалося навіть з’ясувати, від якого поставщика приходив той рознощик вугілля, що на короткий час привернув увагу поліції. Вичерпавши всі зусилля, справу припинили.

Наша дальша розповідь повністю розкриває цю таємницю. Читачеві залишається сказати, чи можна було чекати чогось більш несподіваного й дивного.

II. ЕКСПЕДИЦІЯ

Конакрі, столиця Французької Гвінеї і резиденція губернатора, — дуже приємне місто. Воно розташоване на острові Томбо, відділеному від материка вузьким каналом, через який перекинуто міст. Це кліматично найбільш здоровий пункт на всьому узбережжі. А тому і представники білої раси там дуже численні, особливо французи і англійці. Але в ті часи, коли відбувались описувані тут події, Конакрі ще не досягло такого розквіту; це було просто велике містечко.

27 листопада в містечку цьому було свято. Оповіщене об’явами від імені самого губернатора, все населення зібралося біля моря, готове привітно зустріти поважних мандрівників, які мали прибути на пасажирському пароплаві "Туат".

Особи, приїзд яких так схвилював місто Конакрі, становили персонал позапарламентської комісії, уповноваженої центральною владою обстежити місцевість у Судані, відому під назвою "Петля Нігера". По правді кажучи, голова ради і міністр колоній не з доброї волі виділили цю комісію і декретували її поїздку. Вони пішли на це під тиском дискусії, яка за кілька місяців до того розгорілася в палаті депутатів, загрожуючи перерости в обструкцію. Палата розділилася на дві рівні числом партії, на чолі яких стали два непримиренні противники.

Одного з них звали Барсак, другого — Бодрієр.

Перший був товстун з невеличким черевцем і нишною чорною бородою віялом. Веселий і симпатичний, родом з Півдня, із Прованса, з гучним голосом, Барсак відзначався якщо не красномовністю, то, у всякому разі, балакучістю. Бодрієр був депутатом від одного з північних департаментів. Худий, вайлуватий, з сухим обличчям, з рідкими опущеними вусами, які підкреслювали його тонкі губи, він був догматиком і взагалі людиною сумної вдачі. Наскільки його колега був товариський, настільки ж він жив відлюдником, затаївшись у собі і замкнувши душу за сімома замками, наче скнара свої скарби.

Обоє були депутатами вже віддавна, і обоє спеціалізувалися в колоніальному питанні, в якому встигли стати авторитетами. Проте — це міркування напрошується мимоволі — гідним подиву лишався той факт, що сумлінні дослідження приводили їх до висновків завжди суперечливих. Досить було Барсаку виступити в будь-якому питанні, як можна було ставити десять проти одного, шо Бодрієр зараз же візьме слово, щоб довести протилежне, і, таким чином, докази кожного з них зводилися нанівець, а палата, як правило, голосувала відповідно до настанов міністерства.

Але на цей раз ні Барсак, ні Бодрієр не хотіли поступитися ні на крок, і суперечка обіцяла стати нескінченною. Приводом до неї послужив внесений Барсаком законопроект про надання п’яти депутатських місць Сенегамбії, Верхній Гвінеї і частині французького Судану, розташованій на захід від ріки Нігера, та про надання усім негритянським племенам права обирати і бути обраними. Як завжди, Бодрієр одразу ж рішуче виступив проти проекту Барсака, непримиренні противники атакували один одного, і докази посипалися, наче град куль.

Перший, посилаючись на свідчення великої кількості військових та мандрівників і торговців, твердив, що негри вже досягли високого ступеня цивілізації. Він додавав, що недосить скасувати рабство; підкореним народностям треба забезпечити ті ж права, які мають завойовники, — і його виступи на цю тему незмінно закінчувались під грім оплесків безсмертними словами: "Свобода, рівність, братерство".

Другий, навпаки, заявляв, що негри ще скніють у ганебному варварстві і що не може бути й мови про надання їм права голосу, навіть дорадчого — це все одно, запевняв він, що радитися з хворою дитиною, які їй давати ліки. І він додавав, що у всякому разі момент несприятливий для такого небезпечного експерименту, що, навпаки, слід би збільшити окупаційні війська, оскільки тривожні ознаки віщують можливість близького заворушення в тих краях.