Мертві ненаситні - Захер-Мазох Леопольд фон
Обплутаний її вогненними косами, я наче плив у океані киплячої лави, котра врешті й поглинула мене, закрутивши у вирі нелюдської насолоди. З її відьомськими цілунками мені враз відкрилася уся містика пристрасті, жаги і сторопіння, насолоди й муки, зітхань, сміху й плачу, аж доки знову вир любові не кинув мене обличчям додолу.
— Ти вмер? — спитала вона за якусь хвилю.
Коли ж я не ворухнувся, легенько штурхнула мене своєю маленькою босою ніжкою в обличчя, а тоді простягнулася, переможно сміючись, на моїй спині, як приборкувачка левів простягається на спині свого вихованця, котрого вона навчила бути покірним та слухняним.
Я не ворушився, не ворохну вся навіть тоді, як вона піднялася і пройшлася кімнатою. Коли ж урешті розплющив очі, побачив місяць, котрий тихо увійшов до кімнати, цілував її ноги, а потім, поволі підвівшись, обвив її своїми білими руками, вона ж кокетливо підставила йому вуста для поцілунку.
Лють і ревність охопили мене.
— Що робить тут цей блідий розпусник! — вигукнув я. — Ти моя!
— О ні, це ти мій! — засміялася вона І впала на подушки, її волосся зметнулося, немов полум'я, і я, знову охоплений безумством кохання, припав устами до її колін, до гойдливих грудей, і врешті схилив свою голову на її плече.
— Що це? — спитав я за мить. — Я не чую стуку твого серця.
— У мене немає серця, — відказала вона холодно й сердито і здригнулася усім тілом, наче від пориву вітру. — Зате у тебе, — продовжувала насмішкувато, — воно шалено б'ється в грудях і ти... як шаленець, любиш мене!
— Як шаленець, — повторив я механічно.
Довгий час ми спочивали, притулившись плечем до плеча, прислухаючись до вітру, до шерхоту білих сніжинок, до шкряботіння миші під підлогою, до шарудіння шашелю у дереві.
Повного місяця уже давно не було видно, тільки зорі зблискували інколи крізь білу паволоку сніжинок. Саме почав розвіюватися морок ночі під першими кроками світання, коли я вдруге, наче мертвий, впав на підлогу. Красуня поволі підвела мене і зробила собі з мене ослінчик, її втомлений хрипкий голос звучав у покої тихим бренькотом арфи.
— Ти дав мені життя своїм життям, душу від своєї душі, кров від своєї крови, збудив солодкий подих у моїх грудях, а тепер втоли мою ніжність.
— Ти ж уб'єш мене, — зітхнув я. Вона похитала головою.
— Смерть холодна, — відказала. — А життя — то тепло. Кохання вбиває, але й пробуджує до нового життя.
Вона заплела волосся в косу і, дразнячись, почала хльоскати мене нею. її ніжка, якою вона спершу опиралася на мою долоню, покоїлася тепер на моїй потилиці. Я лежав долілиць на підлозі, а вона ніжно волила ногою по моїй спині. Мене від тих доторків пронизувало, наче струмом. І знову її охопила непогамовна буйність, вона перевернула мене горілиць, притиснула коліном груди і зв'язала золотистою косою руки.
— Тепер ти належиш мені, і ніхто не порятує тебе від мого кохання, — прошепотіла вона, переривисто дихаючи, у її очах палав дикий вогонь, її уста впилися в мої розпеченими обценьками, поцілунок за поцілунком до повної знемоги, аж поки перший золотий промінь ранку не впав до наших ніг.
— Тепер я хочу відпочити, — сказала вона. — Іди і не з'являйся тут до вечора.
Я вийшов з покоїв. Свого коня знайшов на подвір'ї, ворота стояли розчинені навстіж, старого ніде не було видно. Я скочив у сідло і рвонув геть. Та знову повернувся, коли запала ніч. І так щоночі.
— Ох, ця жінка, мов зачарований сад. Хто потрапить у нього, знайде там свою згубу!
За кілька днів після цієї дивовижної розповіді Манвед зник. Ніхто не міг з певністю сказати, що з ним трапилося.
Пан Бардососький був переконаний, що диявол забрав його з собою до пекла, а Анеля призналася мені, що мармурова жінка з'являлася їй уві сні, але була зодягнена в кринолін й з пишним шиньйоном на голові. Облесливо усміхаючись, вона сказала їй чистою французькою мовою: "Він мертвий. Я висмоктала з нього усю душу, і тепер знову можу якийсь час розважатися на цій прекрасній землі".
Його слуга запевняв, що пан кашляв кров'ю і на пораду окружного лікаря подався до "Неталії".
Анеля виплакала усі очі й знайшла собі іншого нареченого. Одного дня, коли вона, немов Ніоба, страждала сама у своїй маленькій спальні з квітастими фіранками, несподівано увійшов пан Маврицій Конопка, і цього разу, як не дивно, вона анітрохи не злякалася. Панич пролепетів щось таке, що мало б виглядати як сватання і мало чим відрізнялося від ліричного вірша, а за чотири тижні вони уже стояли перед вівтарем.
Весілля вдалося на славу, я сам на ньому танцював.
За багато років у Парижі я несподівано побачив в Опері свого друга Манведа. Давали виставу "Роберт-чорт". Я покинув театр саме тоді, коли Бертрам та Аліса ще боролися за свої душі. Тим часом якийсь лакей у блакитній уніформі підкликав до під'їзду театру карету, запряжену двома гарячими огирями, які копитами викрешували іскри. Я зупинився і побачив, як повз мене пройшла статечна пара.
Це був Манвед, він вів під руку даму.
Мій колишній друг був зодягнений в усе чорне, блідий, мов* мрець, з глибокими тінями попід очима, які зловішо палахкотіли, волосся закривало чоло. Дама мала маєстатичну поставу, я розгледів тільки її благородний прекрасний профіль, а ще побачив, що вона дуже бліда, навколо її наче виточеної з мармуру шийки вилися черленозолоті кучері. Вона горнулася в дорогу шаль, та все одно, здавалося, мерзла.
Манведів погляд ковзнув по мені, наче по придорожньому стовпові або ж по глухій стіні. Він не впізнав мене.
Тут надійшов один знайомий паризький художник, котрий знав усе прекрасне жіноцтво.
— Хто вона?— запитав я тихо.
— Якась польська княгиня Тартаковська,— відповів той.
За кордоном усіх наших дам величають княгинями, особливо якщо вони багаті та красиві. Тож я тепер уже й не знаю, чи й справді Манвед тоді схибнувся розумом, чи він просто обвів усіх навколо пальця, а може, й було в тій історії зерно правди!
З німецької переклала Наталя Іваничук
