Мертві ненаситні - Захер-Мазох Леопольд фон
МЕРТВІ НЕНАСИТНІ
У нас дуже легко знайомляться. У селян двері без замків, а часто-густо немає й самих дверей; ворота панських маєтків також відчинені всім і кожному. Коли надвечір завітає до вас якийсь гість, не побачите ви ні спохмурнілих, ані зляканих облич, не те, що у затишній Німеччині. Нікому із членів родини не спаде на думку потай від гостя прослизнути на кухню і там повечеряти. А у свята, коли звідусіль з'їжджаються родичі та друзі, ріжуть биків, телят, свиней, курей, гусок та качок, і вино ллється ріками, як у гомерівські часи.
Отож і я прийшов до родини Бардосоських, як приходить один шляхтич у гості до іншого, без дотримання якихось там умовностей, і невдовзі став навідуватися до них щовечора. їхній маєток стояв на невеликому пагорбі, а одразу ж за ним здіймалися зелені верхи Прикарпаття. Родина Бардосоських була дуже милою, та найкращим у цій ситуації виявилося те, що обидві доньки господаря уже мали кавалерів, молодша навіть була з усіма формальностями заручена, тож з ними можна було невимушено розмовляти і навіть (цього у польок не уникнути) позалицятися, не боячись, що тебе відразу потрактують як претендента на руку і серце.
Пан Бардососький був справжнім сільським магнатом, скромним, побожним та гостинним, завжди у веселому гуморі, однак не без тихої гідности, що не потребує жодного зовнішнього способу для свого вияву. Його дружина, маленька, пишнотіла, усе ще гарненька брюнетка, опанувала ним так досконало, як королева Марія-Казимира великим Собеським. Та бували й такі ситуації, коли старий не любив жартувати. Тоді достатньо йому було крутнути свого довгого вуса або рішуче випахкати з люльки сизу хмаринку диму, шо скоро перетворювалася на поважних розмірів хмару і огортала його, наче батька богів, Зевса, і уже ніхто не важився йому суперечити. Мені ніколи не доводилося бачити його без цієї довгої турецької люльки, зробленої із червоної глини, з бурштиновим мундштуком, яка ніби промовляє кожному чужинцеві: ти вже більше не в Європі, мій друже, тут саме та країна ранішнього сонця, з якої походить уся твоя мудрість, з живлющих джерел якої черпали усі твої мислителі й поети. Бардососький воював 1837 року під проводом Хло-піцького, а у 1848 був поранений під Шецбурґом. 1863 року він втратив свого єдиного сина, який загинув від удару списом. Про цього хлопця ніколи не заходила мова, але його портрет, прикрашений зів'ялим вінком та запорошеною скорботною стрічкою, висів над ліжком старого між двох перехрещених шабель.
Що стосувалося панночок, то старшу, Кордулю, можна було б назвати цікавою: висока, гарної постави, з розкішним темним волоссям, рівними зубами, сірими очима, в яких гостро світився розум, та обличчям, на якому навіть кирпатий носик та пухкі уста говорили про твердість характеру. Молодша ж, Анеля, була однією з тих неймовірно білошкірих, рожевощоких красунечок, які вічно здаються втомленими, чиї блакитні очі марять навіть наяву і чий глибокий вдих звучить, наче зітхання. Саме вона носила на руці обручальний перстень.
Познайомився я й з двома юнаками, які завоювали серця цих, таких не схожих між собою, сестер. Кавалером старшої був пан Гусецький, він займав посаду судового ад'юнкта у сусідньому містечку. Молодик без угаву демонстрував свою поважність та рвійність до наук, — що так властиво нашому молодшому поколінню, — був одягнений на французький манір і постійно обсмикував свої білосніжні манжети.
Наречений прекрасної Анелі був власником сусіднього маєтку й називався Манвед Вероський, вродливий юнак з міцними зубами, що зблискували з-під коротких чорних вусиків, коротким кучерявим темним волоссям, мрійними очима, завжди у широких штанях, заправлених у високі чоботи, та в сурдуті на шнурування, з ніг до голови у чорному. Він курив сигари, полюбляв переводити розмову на літературу й міг декламувати напам'ять сотні віршів з "Пана Тадеуша" або з "Конрада Валленрода" А. Міцкевича. Найбільше йому була до вподоби історія про Домейка і Довейка, він яскраво вмів передати сварку обох за ведмежу шкіру, навіть старий пан не втримувався від посмішки, по-дитячому зворушливо ховаючи її у своїх сивих вусах.
Був ще й третій юнак, котрий завжди спізнювався, і ця погана звичка стала для нього фатумом, бо до панни Анелі він також спізнився і вдовольнявся тепер тим, що не зводив з неї очей. Досить їй було зробити якийсь рух, він зривався з місця і підносив усе підряд. Хоч і вроїв собі, ніби здатний вгадувати її бажання, не раз траплялося так, що він приносив ослінчик під ноги замість ножиць, або вів вигуляти песика, хоча її вологий погляд просив хустинки. Називався він Маврицій Конопка, орендував неподалік землі, обробляючи їх машинами, та й взагалі, усе робив, як пише книжка. На превеликий подив селян з'являвся у полі не інакше, як у фраку, білій камізельці, лайкових рукавичках, подертих панчохах та бальних мештах. А через те, шо приходив, коли ціле товариство уже зібралося, й він докладав усіх зусиль, аби нечутно, ніби привид, увійти досередини, його, звичайно, помічали тільки тоді, як він опинявся посеред кімнати. Пан Конопка вважав непристойним повідомити про свою присутність голосним вітанням чи покашлюванням, тому його поява була завжди такою несподіваною, шо всі аж здригалися, за винятком старого пана, котрий щонайбільше міг вийняти з рота люльку, а це вже багато про що говорило.
Маврицій мав незвичайно вродливе молочного кольору обличчя, яким віддають перевагу зрілі й досвідчені красуні, але яке зовсім не годиться на ідеал дівочих мрій. Через те й випала йому така важка доля вечір за вечором — а зимові вечори в Галичині довгі— грати в карти з паном Бардосось-ким та поважним ад'юнктом, тоді як ми, усі решта, розважали балачками дівчат.
Наречений Анелі з самого початку здобув мою симпатію своїм неперевершеним талантом оповідача. Повністю заполонивши увагу слухачів, він проте не переступав межі скромности, шо так високо цінувало у полякові дамське товариство. Ми швидко здружилися, відвідували один одного і часто разом ходили на полювання. Коли втомлені й зголоднілі поверталися з впольованим зайцем до його маєтку, одразу ж на столі з'являвся гарячий чай, а бравий Валентій приходив, щоб зняти наші заболочені чоботи. Тоді не допомагали жодні відмовки, я мусив одягати Манведові сап'янові пантофлі та один з його розкішних халатів, він сам набивав для мене довгу люльку, тож мені не залишалося нічого іншого, як провести ніч під його гостинним дахом.
Не раз він заходився з усілякими витівками, стягав з ліжок лляні простирадла, загортався в них і бродив по будинку, наче привид, зітхаючи та стогнучи, витягав з-під ковдри за ноги Валентія, котрий щир молиться, і спаленим корком малював сонним покоївкам вуса.
Неподалік від маєтку Манведа, на широкому пологому плато, самотньо стояв напівзруйнованний замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди.
Якось одного меланхолійного зимового вечора, коли сніг білими примарними пальцями стиха бився у вікно, вітер виводив у каміні сумовиті мелодії, а десь далеко завивав вовк, Анеля завела мову про замок.
— Чи ви вже чули,— почала вона, — що в руїнах хтось живе?
— Кому там жити у спустошених розбитих мурах, окрім воронів та сов, — дуже резолютно відказав пан Гусецький, як і пасує освіченому, знайомому з науками молодому чоловікові.
— І все ж, якщо вірити селянам, там хтось таки мешкає,
— наполягала пані Бардососька.
— Це правда, нагорі бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна,— продовжувала Анеля.— Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Наші селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, уночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки...
— Вах,— буркнув ад'юнкт, — еолова арфа, хто ж того не знає...
— Хтозна, край цей населений духами, — мовив Манвед.
— У селянських хатах порядкує дід,1 (1. Домовик) потайки допомагає доїти корів, замітає світлиці, миє посуд, чистять коней, а показується в образі крихітного чоловічка з довгою сивою бородою тільки тоді, коли має померти господар дому; на берегах ставків та річок у темних хащах гойдасться на вітах дерев русалка, співає й сплітає зі свого волосся золоті сіті, якими вона ловить засліплених ЇЇ чарами парубків, та ще золоту петлю, якою душить бідолашних; у зарослих зеленими чагарниками гірських урочищах живуть хоробрі й закохані мавки, високо на полонинах вони будують із золотих парканів чарівні загороди, кладуть над рвучкими потоками мости із перлів і танцюють на усіяних квітами лісових галявинах, викрадають уподобаних собі юнаків, зачаровують їх своїми пахучими заквітчаними кучерями, ніжними тілами, але у їхніх вродливих личках та блискучих очах не живе душа. Як зграї вовків мандрують мавки й русалки, яких в народі ще називають богиньками, лісами та горами — жахливе поріддя. Вони викрадають людських дітей, а в колисках залишають своїх потворних перевертнів, залоскочують до смерти старих чоловіків, а молодих після шлюбної ночі безжалісно душать. Серед людей живуть також відьми-ворожки, яким підвладні таємні сили природи, вони можуть позбавити зірок світла, а людей — здоров'я. Коли їхнє тіло спить, душа птахою вилітає з нього, часом осідлуе чорного коцура і мчить до Києва, де високо над святим містом відьми збираються на свій шабаш. Зорі, що падають на землю, летавиці, прибирають тут, у нас, людського образу і стають вампірами, а ще є люди, які мають погане око, і душі дітей ночами блукають довкруги, благаючи охрестити їх...
То чому ж би тут не водитися всякій нечисті й не існувати прекрасній жінці з холодного мармуру, чиє біле тіло опівночі наповнюється теплом життя?
— Ну і фантазер! — вигукнув пан Гусецький. — Хотілось би самому побачити, що там насправді діється з тим замком.
— Я можу повідати вам правду, любі панове, — промовив старий пан, коли панна Кордуля внесла чай, а маленькі рожеві ручки Алелі взяли на піаніно кілька акордів якоїсь сумної народної мелодії. Він почав розповідь, огорнувшись сизою хмарою диму.
— Правда полягає в тому,— повів він,— що у великій залі замку й справді стоїть чудова мармурова статуя жінки, небаченої краси жінки.
