Пані Боварі - Флобер Гюстав
Її дитячі веселощі краяли батькові серце, а йому ж іще доводилось вислухувати нестерпні втішання аптекаря.
Невдовзі знову почалися грошові неприємності — пан Лере знов підцьковував свого приятеля Венсара. Шарль заліз у страшні борги: він ні за що в світі не згоджувався продати хоч що-небудь із Емминих речей. Це надзвичайно дратувало матір. Але він розгнівався на неї ще дужче; він зовсім не той став. Вона поїхала.
Тоді всі почали гріти руки. Мадемуазель Ламперер правила плату за шість місяців, хоч Емма (незважаючи на розписку, яку показувала чоловікові) не взяла в неї жодного уроку — так між ними було домовлено; бібліотекар вимагав абонементної плати за три роки; тітка Ролле — грошей за те, що віднесла двадцять листів. А коли Шарль спитав, які листи, у неї стало делікатності відповісти:
— А хто зна які? У неї були якісь свої справи.
Виплачуючи кожен борг, Шарль думав, що це вже останній. Але де й бралися все нові й нові.
Він звернувся до пацієнтів, щоб вони заплатили за колишні візити. Йому показали листи, що їх посилала дружина. Довелося просити пробачення.
Фелісіте носила тепер панині сукні — не всі, правда, деякі Шарль залишив собі; він замикався в гардеробній і розглядав їх. Служниця була майже одного зросту з Еммою, і часто Шарль, побачивши її ззаду, піддавався ілюзії і вигукував:
— О! Не йди, не йди!
Але на зелену неділю Фелісіте утекла з Йонвіля з Теодором, причому вкрала всі сукні, які ще залишались.
Якраз у цей час вдова Дюпюї мала честь сповістити пана Боварі про "одруження сина свого, нотаріуса міста Івето, пана Леона Дюпюї, з мадемуазель Леокадією Лебеф із Бондвіля". Шарль відповів вітальним листом, у якому, між іншим, була така фраза:
"Яка щаслива була б моя бідна дружина!"
Одного дня, тиняючись знічев'я по дому, він піднявся на горище і там наступив пантофлею на зібганий шматок тонкого паперу. Він розгорнув його й прочитав: "Мужайтесь, Еммо! Мужайтесь! Я не хочу бути нещастям вашого життя". То був лист від Родольфа, — він упав був за ящики і застряв там, а тепер вітер із слухового вікна пригнав його до дверей. Нерухомий, заціпенілий, Шарль закляк на тому самому місці, де колись бажала собі смерті Емма, розпачлива, ще блідіша за нього. Нарешті внизу другої сторінки він добачив маленьку літеру Р. Хто ж то такий? Він пригадав, як колись учащав до них Родольф, як він раптом зник, як зніяковіло дивився він пізніше на нього при двох чи трьох випадкових зустрічах. Але шанобливий тон листа ввів Шарля в оману.
"Може, в них була платонічна любов", — подумав він.
Шарль взагалі не належав до тих людей, які дошукуються суті подій; він відступав перед доказами, і його невиразні ревнощі губились у безмежній тузі.
"Всі мусили обожнювати її, — думав він. — Усі мужчини, безперечно, жадали її". І від цього вона почала здаватись йому ще прекраснішою; тепер він відчував до неї необориму, шалену жагу, вона роз'ятрювала його жалі і не мала меж, бо була невтоленна.
Для того, щоб їй подобатись — ніби вона ще була жива! — він перейняв її смаки, її погляди. Він купив лаковані черевики, став носити білі краватки. Тепер він напахчував парфумами вуса і підписував, як Емма, векселі. Вона розбещувала його з могили.
Довелося потроху розпродати все срібло, а потім усі меблі з вітальні. Усі кімнати оголились; але спочивальня залишалась недоторканною. Шарль заходив туди після обіду. Ставив коло каміна круглого столика і підсував її крісло, сам сідав навпроти. Горіла свічка в золоченому канделябрі. Біля нього гралася Берта, розфарбовувала малюнки.
Бідолашному вдівцеві жаль було дивитись на дитину — вона була погано вдягнена, черевички без шнурків, у блузці порвані аж до пояса пройми, — служниця зовсім не дбала про неї. Але дівчинка була така тиха, така лагідна, її голівонька так граціозно схилялася, ронячи на рожеві щічки біляві пасма пухнастого волосся, що він відчував безмірну насолоду, втіху, змішану з гіркотою — так терпке вино відгонить смолою. Він лагодив їй іграшки, вирізував паяців із картону, зашивав розпорені животи її ляльок. І раптом погляд його падав ненароком на несесер, на стрічку, що валялася долі, на шпильку, що застряла в щілині стола, і він поринав у мрії і ставав таким смутним, що й дівчинка починала журитись.
Тепер до них ніхто не заходив. Жюстен утік у Руан і найнявся там до бакалійника, а аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оме враховував різницю в їх суспільному становищі і зовсім не був зацікавлений у підтриманні колишніх дружніх стосунків.
Сліпий, якого він так і не вилікував своєю маззю, знову блукав попід горою, де росте Гійомський ліс, і так багато розповідав переїжджим про невдалу спробу аптекаря, що тепер Оме, ідучи до міста, ховався від нього за занавісками "Ластівки". Він зненавидів каліку. Щоб підтримати свою репутацію, він бажав за всяку ціну здихатись його і повів проти нього цілу приховану кампанію, в якій до кінця виказав усю глибину свого розуму і всю підступність своєї пихи. Протягом півроку в "Руанському маяку" можна було часто натрапити на такі дописи:
"Всі подорожні, що їдуть у родючі долини Пікардії, помічали, звичайно, на пагорбі, вкритому Гійомським лісом, нещасного каліку з жахливими виразками на обличчі. Він чіпляється до вас, надокучає вам і стягує з переїжджих справжній податок. Невже ми й досі ще не вийшли з жахливих часів середньовіччя, коли волоцюгам вільно було поширювати в публічних місцях занесені з хрестових походів проказу й золотуху?"
Або такі:
"Незважаючи на закони проти бродяжництва, околиці наших найбільших міст і досі кишать ватагами жебраків. Деякі з них блукають поодинці, — і вони, можливо, ще небезпечніші за інших. Куди ж дивляться наші едили[86]?"
Іноді Оме вигадував пригоди:
"Учора біля пагорба, де Гійомський ліс, налякані коні…" Далі йшла розповідь про нещасний випадок, спричинений сліпим.
Він домігся того, що бідолаху заарештували. Але потім його випустили. Сліпий знову взявся за своє, та й Оме затявся; розгорілася боротьба, з якої Оме вийшов переможцем. Його ворога засудили на довічне ув'язнення в богадільні.
Цей успіх окрилив аптекаря. Відтоді аби де переїхали собаку, аби де згоріла клуня, аби де побили жінку, — Оме негайно сповіщав про все публіку, керований, як завжди, любов'ю до прогресу і ненавистю до попівщини. Він проводив паралель між початковими школами і орденом братів-ігнорантів[87] — і порівняння було не на користь останнього; з приводу кожних ста франків, пожертвуваних на церкву, він нагадував про Варфоломіївську ніч; він викривав усякі зловживання; він "метав отруйні стріли" (йому дуже подобався цей вислів). Оме вів підкопи; він ставав небезпечним.
Але цього було йому мало — він задихався в тісних рамках журналістики. Ні, треба написати книгу, справжній твір! І він скомпонував "Загальну статистику Йонвільського кантону з додатком кліматологічних спостережень", а статистика привела його до філософії. Він захопився вивченням великих проблем: соціальне питання, поширення моралі серед бідних класів, рибне господарство, каучук, залізниці тощо. Дійшло до того, що він почав соромитись своєї буржуазності. Він козиряв артистичними манерами, почав курити. Для своєї вітальні він придбав дві "шикарні" статуетки в стилі Помпадур.
Але він не забував і своєї аптеки. Навпаки, він пильно стежив за всіма винаходами фармацевтики. Повз його увагу не пройшло зростання виробництва шоколаду. Він перший запровадив у департаменті Нижньої Сени "шока" і "реваленцію". Він був гарячим ентузіастом гідроелектричних поясів Пульвермахера; він сам носив такі пояси, і коли увечері знімав свого фланелевого жилета, пані Оме аж умлівала, дивлячись на золоту спіраль, що сповивала його; у неї зростала любов і пошана до цього чоловіка, що був споряджений, як скіф, і пишний, як маг.
Йому спадали на думку чудові проекти пам'ятника на Емминій могилі. Спочатку він запропонував уламок колони з драпуванням, потім піраміду, потім храм Вести — таку собі ротонду… або й купу руїн. Ні в одному з тих проектів Оме не забував про плакучу вербу, яку він вважав єдино можливим символом журби.
Він з'їздив разом із Шарлем до Руана подивитися в майстерні пам'ятники. З ними пішов один художник, приятель Бріду, на прізвище Вофріляр, який дуже любив каламбурити. Вивчивши до сотні ескізів, замовивши кошторис і з'їздивши до Руана ще раз, Шарль кінець кінцем спинився на мавзолеї, на якому з обох боків мали бути зображені "генії з опущеним факелом".
Щодо епітафії, то Оме не знав нічого прекраснішого, ніж "Sta, viator!.."[88] Але на цьому він зав'яз. Довго напружував свою уяву, повторюючи безліч разів: "Sta, viator…" Нарешті вигадав: "Amabilem conjugem calcas!"[89] — і це було прийнято.
Дивна річ! Боварі не переставав думати про Емму, а проте забував її. Він впадав у розпач, відчуваючи, що образ її ніби тікав кудись, хоч як він силкувався чіплятися за нього пам'яттю. Але й досі вона снилася йому щоночі. І завжди однаково: він підходив до неї, але, як тільки хотів обійняти, вона розсипалася прахом у нього в руках.
Якось він цілий тиждень поспіль ходив по вечорах до церкви. Отець Бурнізьєн навіть заглянув до нього кілька разів, але потім перестав заходити. Між іншим, цей старий, як говорив Оме, ставав дедалі більш нетерпимим і фанатичним; він метав громи і блискавки проти духу сучасності і, читаючи двічі на місяць проповідь, ніколи не забував розповісти про жахливе сконання Вольтера: всім-бо відомо, що цей безбожник, умираючи, пожирав власні екскременти.
Хоч як ощадно намагався жити Боварі, йому все не вдавалось розрахуватись із старими боргами. Лере відмовився переписати жоден вексель. Знову нависла загроза опису майна. Тоді він вдався до матері. Вона дозволила йому заставити її майно, але при цьому написала чимало прикрих слів про Емму; в нагороду за свою самопожертву вона просила в нього шаль, яку не встигла вкрасти Фелісіте. Шарль відмовив. Вони посварились.
Перший крок до примирення зробила мати: вона запропонувала взяти до себе дівчинку — їй веселіше буде з дитиною. Шарль погодився. Але в хвилину розлуки йому стало шкода відпускати дочку. Тоді настав цілковитий, остаточний розрив.
Поступово втрачаючи всі прихильності, він щодалі більше горнувся душею до дитини.
