Пані Боварі - Флобер Гюстав

Потім він вирішив, що вона ще жива. А може, й померла… Тоді він нап'яв на себе блузу, схопив шапку, причепив до черевика острогу і поскакав чимдуж до Йонвіля; всю дорогу він важко дихав, терзаючись тривогою і страхом. Один раз йому навіть довелося злізти з коня. Він нічого не бачив навкруги, йому причувалися якісь голоси, він боявся, що збожеволіє.

Зайнялося на світ. Він побачив трьох чорних курок, що спали на дереві, і аж здригнувся від цієї зловісної прикмети. Тут він дав Пресвятій Діві зарік пожертвувати на церкву три ризи і пройти босоніж від кладовища Берто аж до Вассонвільської каплиці.

Він доїхав до Маромми і ще на скаку почав голосно гукати трактирних слуг, потім виважив двері плечем, схопив мішок вівса, вилив у ясла пляшку солодкого сидру, знову скочив на свою конячину й погнав її так, що в неї з-під копит аж іскри сипались.

Він заспокоював себе думкою, що Емму, напевне, врятують. Лікарі вже якось дадуть собі раду, на те вони й лікарі! Він пригадував усякі випадки чудесних зцілень, про які йому будь-коли доводилось чувати.

Потім Емма стала уявлятись йому мертвою. Ось лежить вона навзнак — тут, перед ним, на самому шляху. Він смикав за повід, і видиво зникало.

В Кенкампуа, щоб трохи додати собі духу, він випив аж три чашки кави.

Він уже подумав, що, може, той, хто писав, переплутав прізвище. Став шукати в кишені листа, намацав його, але побоявся подивитись.

А то йому спало на думку, що це, може, просто жарт: хтось зозла вигадав це під п'яну руч; адже, якби Емма померла, це було б скрізь відомо. Але ні, природа навкруги мала звичайний вигляд: голубіло небо, шуміли дерева, пройшла отара овець. Ось показався вже і Йонвіль. Старий влетів у містечко, пригнувшись на сідлі і щосили шмагаючи коня, аж кров капала з підпруги.

Отямившись, Руо увесь в сльозах кинувся в обійми Боварі.

— Моя дочка! Емма! Дитина моя! Що сталося?..

А той відповів ридаючи:

— Не знаю… Не знаю… Це гнів господній…

Аптекар розвів їх.

— Всі ці жахливі подробиці ні до чого. Я потім сам розповім усе панові Руо. Дивіться, люди вже йдуть. Більше гідності, ну ж бо! Більше філософського спокою!

Бідолаха Боварі теж силкувався здаватися мужнім і проказав кілька разів:

— Так, так… Більше мужності!

— Ну що ж, — закричав старий. — Буду кріпитися, грім би його побив! Я проведу її до кінця.

Ударили в дзвони. Все було готове. Пора рушати.

Сидячи в церкві один біля одного, тесть і зять дивилися, як повз них, гугнявлячи, ходили взад і вперед троє причетників. Надсадним басом ревів серпент. Тоненьким голоском співав отець Бурнізьєн у повному облаченні; він уклонявся перед дарохранильницею, здіймав руки догори, простирав їх. Лестібудуа ходив по церкві зі своїм чорним жезлом; коло аналою стояла труна, оточена чотирма рядами свічок. Шарлю все хотілося встати й погасити їх.

Проте він силкувався викликати в собі побожний настрій, віддатись надії на прийдешнє життя, де він знову побачиться з нею. Він уявляв, що вона поїхала кудись у далеку дорогу, давно вже поїхала. Але зразу ж він згадував, що вона лежить ось тут, що всьому кінець, що її винесуть і закопають у землю, і його охоплювала дика, похмура, одчайдушна лють. Часом йому здавалось, що він уже нічого не відчуває, і він утішався цими відпливами туги, докоряючи собі разом з тим, що він такий нікчема.

Почувся короткий стукіт, наче хтось розмірено цокав по кахлях підлоги обкованою палкою. Стукіт той долинав із глибини церкви і раптом обірвався в бічному приділі. Чоловік у грубій темно-рудій куртці через силу став навколішки. То був Іполит, конюх із "Золотого лева"; він причепив ради такої оказії нову ногу.

Один із причетників почав обходити всю церкву, збираючи пожертви; важкі монети брязкали одна по одній на срібне блюдо.

— Та швидше вже! Сил моїх більше немає! — крикнув Боварі, з гнівом кидаючи йому п'ятифранковика.

Причетник подякував йому низьким поклоном.

Знову співали, ставали навколішки, підводились, — без кінця і краю… Шарлю прийшло на пам'ять, як вони одного разу пішли з Еммою до обідні і сиділи з другого боку, праворуч під стіною. Знову задзвонили дзвони. Навкруги шумно засовали лавками. Носії підсунули під труну три поперечки, і народ висипав із церкви.

Тоді у дверях аптеки з'явився Жюстен. І зразу ж, увесь блідий, похитуючись, пішов назад у приміщення.

Обивателі дивилися з вікон на похорон. Попереду всіх, напружено випроставшись, ішов Шарль. Він намагався бадьоритися, і кивав головою людям, що, виходячи з дверей і провулків, приєднувались до процесії.

Шість носіїв — по три з кожного боку — ішли помалу і вже трохи засапалися. Священик, причетники і двоє хлопчиків-хористів виспівували "De profundis"[85], і їхні голоси лунали над полями, наростаючи і спадаючи, як хвилі. Часом процесія ховалась за поворотом дороги, але високе срібне розп'яття весь час майоріло між деревами.

Жінки йшли в чорних накидках з опущеними відлогами; в руках вони несли запалені свічки, і Шарлю ставало млосно від цих нескінченних молитов і вогнів, від нудкого запаху воску й сутан. Повівав свіжий вітерець, врунилися жито й рапс, обабіч дороги на колючих живоплотах блищали краплини роси. Усе навколо повнилось різними веселими звуками: торохтів віддалік польовою колією віз, кукурікав півень, тупотіло копитами лоша, вибрикуючи під яблунею. У ясному небі де-не-де рожевіли прозорі хмарки, над очеретяними покрівлями курився вихлястий синюватий димок, Шарль впізнавав оселі. Йому згадувались інші ранки, подібні до сьогоднішнього, коли він, відвідавши хворих, виходив із цих дворів і вертався до Емми.

Час від часу чорне сукно з білими зірками трохи підіймалося од вітру й відслоняло труну. Втомлені носії притишували ходу, і труна посувалась ривками, ніби човен, що гойдався на хвилях.

Ось уже й прийшли.

Чоловіки провели покійницю до самого кінця спуску, де на моріжку була викопана могила.

Всі з'юрмилися кругом; священик проказував молитви, а червона глина по краях без шурхоту осипалася потроху в яму.

Приладнали чотири вірьовки і стали опускати труну. Шарль дивився, як вона опускається глибше й глибше.

Нарешті почувся глухий стук; вірьовки зі скрипом піднялися нагору. Тоді Бурнізьєн взяв лопату, яку подав йому Лестібудуа; кроплячи могилу правою рукою, він лівою захопив на лопату чималу грудку землі і з силою кинув її в яму; дрібні камінці, ударившись об віко труни, видобули з нього той жахливий звук, що видається нам відлунком вічності.

Священик передав кропило сусідові — то був якраз пан Оме. Аптекар повагом махнув кропилом і передав його Шарлю; той загруз по коліна в пухкій землі, кидав її жменями в могилу й кричав: "Прощай!" Посилаючи рукою цілунки, він тягнувся до ями, щоб і його засипали разом з нею.

Його відвели, і незабаром він заспокоївся, — може, він, як і всі інші, підсвідомо радів, що, нарешті, все скінчилося.

Старий Руо, вернувшися додому, спокійно закурив люльку; Оме в душі засуджував його за цей непристойний вчинок. Він відзначив також, що пан Біне не прийшов зовсім на похорон, що мер "ушився" зразу ж після панахиди, а Теодор, служник нотаріуса, з'явився в синьому фраку — "наче не міг знайти чорного, раз так уже заведено, чорт би його взяв!". Переходячи від одного гурту йонвільців до другого, він з усіма ділився своїми спостереженнями. Всі оплакували смерть Емми, особливо Лере, який не посоромився прийти на похорон.

— Бідна дамочка! Яке нещастя чоловікові!

А аптекар підхоплював:

— Знаєте, якби не я, то він би хтозна-що собі заподіяв!

— Така люб'язна пані! Подумати тільки, ще в суботу вона заходила до мене в крамницю!

— Шкода, що я не мав часу, — сказав Оме, — а то б я підготував хоч невеличку промову, щоб ушанувати її прах.

Повернувшись додому, Шарль роздягнувся, а старий Руо знову перебрався в свою синю блузу. Вона була новісінька, але по дорозі старий багато разів витирав очі рукавами; вони полиняли й засинили йому обличчя, а на припорошеній матерії знати було патьоки від сліз.

З ними була пані Боварі-мати. Всі троє мовчали. Нарешті старий зітхнув:

— Пам'ятаєш, синку, як я приїхав до тебе в Тост, коли в тебе померла перша жінка. Я тоді потішав тебе, де й слова ті брались, а ось тепер… — Важке зітхання високо підняло його груди. Він казав далі: — А тепер, бачиш, все увірвалось… Поховав я жінку… Поховав і сина… Поховав і дочку сьогодні!

Він хотів зараз же повернутись у Берто — тут йому спання не буде. Він навіть відмовився подивитись на внучку.

— Ні, ні, тільки важче на душі стане… А ти вже її міцно поцілуй! Прощавай! Хороший ти чоловік! А ще, — додав він, ляснувши себе по нозі, — про це я ніколи не забуду. Не бійся, гиндичку посилатиму справно!

Але, виїхавши на узвишшя, він обернувся, як колись по дорозі в Сен-Віктор, розстаючися з дочкою. Вікна будинків палали від скісного проміння сонця, що червоно сідало за лугом. Старий приклав руку дашком і побачив на обрії садову огорожу, за якою тут і там між білим камінням чорними букетами вимальовувались дерева. Потім потрюхикав помаленьку: конячка в нього шкандибала.

А Шарль із матір'ю, незважаючи на втому, сиділи й гомоніли до пізнього вечора. Вони говорили про минуле й майбутнє. Тепер вона переїде в Йонвіль, вестиме господарство, і вони ніколи не розлучаться. Мати була запобіглива й ласкава; вона раділа в душі, що до неї знов, після довгорічної перерви, повертається синова любов. Пробила північ. Містечко було тихе, як завжди, а Шарль не міг заснути і все думав про Емму.

Родольф, який знічев'я цілий день блукав у лісі, спокійно спав у своєму замку; спав у себе в Руані й Леон.

Але, крім Шарля, ще хтось не спав цієї ночі.

Над могилою, під ялинами, стояв навколішки хлопець і плакав; груди йому розривались від ридань, він задихався в пітьмі під тягарем безмірного жалю, ніжного, як місяць, і незглибимого, як ніч. Раптом скрипнула хвіртка. То був Лестібудуа; він прийшов забрати покинуту вранці лопату. Хлопець швидко переліз через мур, та Лестібудуа впізнав Жюстена; тепер він знав, хто краде в нього картоплю.

XI

Другого дня Шарль послав по дівчинку. Вона спитала, де мама. Їй відповіли, що мама поїхала, що вона вернеться й привезе їй цяцьок. Берта ще кілька разів згадувала про неї, а потім потроху забула.