Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Дати цей страшний наказ, здавалося йому, те саме, що відмовитися від командування армією. А мало того, що він любив владу, звик до неї (шана, що нею користався князь Прозоровський, при якому він перебував у Туреччині, дражнила його), він був певний, що йому судилося врятувати Росію, і саме тому, проти государевої волі і з волі народу, його було обрано головнокомандуючим. Він був певний, що лише він у цих важких умовах міг триматися на чолі армії, що лише він один на весь світ спроможний був без жаху знати за свого ворога непереможного Наполеона; і його жах охоплював від думки про той наказ, що його він мусив дати. Але треба було вирішувати щось, треба було припинити ці розмови навколо нього, які починали набирати занадто вільного характеру.

Він підкликав до себе старших генералів.

— Ma tête, fut-elle bonne ou mauvaise, n'a qu'à s'aider d'elle même1,— сказав він, підводячись з лавочки, і поїхав у Філі, де стояли його екіпажі.

IV

У просторій, кращій хаті селянина Андрія Савостьянова о другій годині зібралася рада. Чоловіки, жінки й діти великої селянської родини товпилися у курній хаті через сіни. Лише Андрійова внучка, Малаша, шестилітня дівчинка, якій ясновельможний, приголубивши її, дав за чаєм грудочку цукру, залишалась на печі у великій хаті. Малаша боязко й радісно дивилася з печі на обличчя, мундири та хрести генералів, що один за одним входили до хати і розсідалися в кутку під образами на широких лавах. Сам дідусь, як Малаша в думці називала Кутузова, сидів од них окремо, у темному кутку за піччю. Він сидів, глибоко

і — Добра чи погана моя голова, а покластися більше нема на кого,

опустившись у складане крісло, і безперестану покректував і розправляв комір сюртука, який, хоч і розстебнутий, усе наче був тісний йому. Ті, що входили, один за одним підходили до фельдмаршала; деяким він потискав руку, деяким кивав головою. Ад'ютант Кайсаров хотів був відслонити занавіску на вікні навпроти Кутузова, але Кутузов сердито замахав до нього рукою, і Кайсаров зрозумів, що ясновельможний не хоче, щоб бачили його обличчя.

Навколо селянського ялинового стола, на якому лежали карти, плани, олівці, папери, зібралось так багато людей, що денщики принесли ще ослона й поставили біля стола. На ослоні цьому сіли Єрмолов, Кайсаров і Толь, які прийшли пізніше. Під самими образами, на покуті, сидів з Георгієм на шиї, з блідим хворобливим обличчям і зі своїм високим лобом, що зливався з голою головою, Барклай де-Толлі. Вже другий день його мучила лихоманка, і саме в цей час його морозило й ламало. Поруч з ним сидів Уваров і неголосно (як і всі говорили) про щось, швидко жестикулюючи, повідомляв Барклая. Маленький, кругленький Дохтуров, звівши брови і склавши руки на животі, уважно прислухався. З другого боку сидів, підперши рукою г^вою широку зі сміливими рисами і з блискучими очима голову, граф Остерман-Толстой; здавалось, він .заглибився в свої думки. Раєвський з виразом нетерпіння, звичним жестом наперед кучерявлячи своє чорне волосся на скронях, позирав то на Кутузова, то на вхідні двері. Тверде, вродливе і добре обличчя Коновні-цина світилося ніжною і хитрою усмішкою. Він зустрів погляд Малаші й очима робив їй знаки, що викликали в дівчинки усмішку.

Усі чекали Бенігсена, який закінчував свій смачний обід під приводом нового огляду позиції, його чекали від четвертої до шостої години, і весь цей час не починали наради, а тихими голосами розмовляли про сторонні справи.

Лише коли до хати увійшов Бенігсен, Кутузов висунувся зі свого кутка і підсунувся до столу, але настільки, що обличчя його не було освітлене поданими на стіл свічками.

Бенігсен відкрив раду питанням: "Чи залишити без бою священну і древню столицю Росії, чи захищати її?" Настала тривала загальна мовчанка. Обличчя у всіх насупились, і в тиші чутно було сердите кректання і покашлювання Кутузова. Всі очі дивились на нього. Малаша теж дивилась на дідуся. Вона ближче за всіх була до нього й бачила, як обличчя його скривилося: він раче збирався плакати. Але це тривало недовго.

— Священну древню столицю Росії! — раптом заговорив він, сердитим голосом повторюючи слова Бенігсена і цим підкреслюючи фальшиву ноту цих слів.— Дозвольте вам • сказати, ваше сіятельство, що питання це не має смислу для росіянина. (Він перехилився вперед своїм важким тілом.) Таке питання не можна ставити і таке питання не має смислу. Питання, для якого я просив зібратися цих панів, це питання воєнне. Питання таке: "Порятунок Росії в армії. Чи вигідніше рискувати армією і Москвою, прийнявши бій, чи віддати Москву без бою? Ось на яке питання я бажаю знати вашу думку". (Він відкинувся назад на спинку крісла.)

Почались дебати. Бенігсен не вважав ще гри програною. Припускаючи думку Барклая та інших про те, що нема змоги прийняти оборонний бій під Філями, він, пройнявшись російським патріотизмом і любов'ю до Москви, пропонував перевести війська вночі з правого на лівий фланг і вдарити другого дня на праве крило французів. Думки розділилися, були виступи і за і проти цього плану. Єрмолов, Дохтуров і Раевський погодились з думкою Бенігсена. Чи то керовані почуттям потреби жертви перед залишенням столиці, чи іншими, особистими міркуваннями, але ці генерали нібито не розуміли того, що ця рада не може змінити неминучого розвитку подій і що Москву вже тепер залишено. Інші генерали розуміли це і, залишаючи осторонь питання про Москву, говорили про той напрям, який у своєму відступі мало обрати військо. Малаша, яка, не зводячи очей, дивилась на те, що робилось перед нею, інакше розуміла значення цієї ради. їй здавалося, що справа була лише в особистій боротьбі між "дідусем" і "довгополим", як вона називала Бенігсена. Вона бачила, що вони сердились, коли говорили один з одним, і в душі своїй була на боці дідуся. Посеред розмови вона помітила швидкий лукавий погляд, якого дідусь кинув на Бенігсена, і зразу ж по цьому на свою радість помітила, що дідусь, сказавши щось довгополому, осадив його: Бенігсен раптом почервонів і сердито пройшовся по хаті. У словах, що так вплинули на Бенігсена, Кутузов спокійним і тихим голосом висловив думку про вигоду і невигоду пропозиції Бенігсена: щоб перевести вночі війська з правого на лівий фланг для атаки правого крила французів.

— Я, панове,— сказав Кутузов,— не можу схвалити плану графа. Пересування військ на близькій відстані від ворога завжди бувають небезпечні, і воєнна історія підтверджує це міркування. Так, наприклад... (Кутузов начебто задумався, добираючи приклад і ясним, наївним поглядом дивлячись на Бенігсена.) Та ось хоч би Фрідландський бій, який, я гадаю, граф добре пам'ятає, був... не зовсім вдалий лише тому, що війська наші перестроювались на занадто близькій відстані від ворога.— Настала хвилинна мовчанка, яка здалася всім дуже довгою.

Дебати знову відновилися, але часто траплялись перерви і почувалось, що говорити більше нема про що.

Під час однієї з таких перерв Кутузов тяжко зітхнув, ніби збираючись говорити. Всі оглянулись на нього.

— Eh bien, messieurs! Je voi que c'est moi qui payerai les pots cassés1,— сказав він. І, повільно підвівшись, він підійшов до столу.— Панове, я чув ваші думки. Дехто буде незгодний зі мною. Але я (він зупинився) владою, яку вручили мені мій государ і батьківщина, я — наказую відступ.

Зразу після цього генерали почали розходитися з тією ж урочистою і мовчазною обережністю, з якою розходяться після похорону.

Дехто з генералів неголосно, зовсім у іншому діапазоні, ніж той, у якому вони говорили на раді, передали дещо головнокомандуючому.

Малаша, яку вже давно чекали вечеряти, поволі злізла задки з податей, чіпляючись босими ноженятами за виступи печі, і, заплутавшись поміж ноги генералів, шмигнула у двері.

Відпустивши генералів, Кутузов довго сидів, спершись ліктями на стіл, і думав усе про те ж страшне питання: "Коли ж, коли ж нарешті вирішилось те, що залишено Москву? Коли було зроблено те, що вирішило питання, і хто винен у цьому?"

— Цього, цього я не чекав,— сказав він ад'ютантові Шней-деру, який увійшов до нього вже пізно вночі.— Цього я не чекав. Цього я не думав!

— Вам треба відпочити, ваша світлість,— сказав Шнейдер.

— Та ні ж! Будуть же вони конятину жерти, як турки,— не відповідаючи прокричав Кутузов і вдарив пухлим кулаком об стіл,— будуть і вони, тільки б...

V

На протилежність Кутузову, в той самий час, у події ще важливішій, ніж відступ армії без бою, у залишенні Москви і спаленні її, Растопчин, якого ми бачили керівником цієї події, діяв зовсім інакше.

Подія ця — залишення Москви і спалення її — була так само неминучою, як і відступ військ без бою за Москву після Бородінської битви.

Кожний росіянин, не на підставі висновків, а на підставі того почуття, яке лежить в нас і лежало в наших батьках, міг би передбачити, те, що сталось.

Починаючи від Смоленська, по всіх містах і селах російської землі, без участі графа Растопчина і його афіш, відбувалося теж саме, що сталося в Москві. Народ безтурботно чекав ворога, не бунтував, не хвилювався, нікого не шматував, а спокійно чекав на свою долю, почуваючи в собі силу в найтяжчу хвилину знайти, що треба зробити. І тільки-но ворог підходив, найбагатші елементи населення тікали, залишаючи своє майно; найбідніші залишались і підпалювали та винищували те, що залишалось.

1 — Отже, панове, виходить, мені платити за перебиті горшки,

Свідомість того, що так буде і завжди так буде, лежала і лежить у душі росіянина. І свідомість ця і, більш того, передчуття, що Москву буде взято, лежали в російському московському громадянстві 12-го року. Ті, що почали виїжджати з Москви ще в липні і на початку серпня, показали, що вони чекали цього. Ті, що виїжджали з тим, що вони могли захопити, залишаючи будинки і половину майна, діяли так з того прихованого (latent) патріотизму, який виявляється не фразами, не вбиванням дітей для порятунку вітчизни і т. ін. неприродними вчинками, а який виявляється непомітно, просто, органічно і тому дає завжди най-сильніші результати.

"Соромно тікати від небезпеки; тільки боягузи тікають з Москви",— казали їм. Растопчин у своїх афішках повчав їх, що виїжджати з Москви ганебно.