Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Протягом п'яти тижнів після цього нема жодного бою. Французи не рухаються. Наче смертельно-поранений звір, що, стікаючи кров'ю, зализує свої рани, вони п'ять тижнів сидять у Москві, нічого не розпочинаючи, і раптом, без будь-якої нової причини, біжать назад: кидаються на Калузький шлях і (після перемоги, бо знову поле бою залишилось за ними під Малоярославцем), не вступаючи в жоден серйозний бій, біжать ще швидше назад у Смоленськ, за Смоленськ, за Вільну, за Березіну і далі.

Увечері 26 серпня і Кутузов і вся російська армія були певні, що Бородінський бій виграно. Кутузов так і писав государеві. Кутузов наказав готуватися до нового бою, щоб добити ворога, не тому, що він хотів кого-небудь обманювати, а тому, що знав, що ворога переможено, так само, як знав це кожний з учасників бою.

Але того ж вечора і другого дня почали надходити одна за одною відомості про нечувані втрати, про втрату половини армії, і виявилось, що новий бій був фізично неможливим.

Не мооюна було давати бою, коли ще не зібрано було відомостей, не прибрано поранених, не поповнено снарядів, не полічено вбитих, не призначено нових'начальників на місця вбитих, не наїлись і не виспались люди. А разом з тим зразу ж після бою, другого ранку, французьке військо (тією навальною силою руху, збільшеного тепер ніби в оберненому відношенні квадратів відстаней) уже насувалось само собою на російське військо. Кутузов хотів атакувати другого дня, і вся армія хотіла цього. Але для того, щоб атакувати, не досить бажання зробити це; треба, щоб була можливість це зробити, а можливості цієї не було. Не можна було не відступити на один перехід, потім так само не можна було не відступити на другий і на третій перехід, і нарешті 1 вересня,— коли армія підійшла до Москви,— незважаючи на всю силу почуття завзятості в рядах війська, сила обставин вимагала, щоб війська ці йшли за Москву. І війська відступили ще на один, останній перехід і віддали Москву ворогові.

Для тих людей, які звикли думати, що плани воєн і битв складають полководці так само, як кожний з нас, сидячи у своєму кабінеті над картою, міркує про те, як і як би він розпорядився у такому-то й такому-то бою, постають питання, чому Кутузов, відступаючи, не зробив так-то й так-то, чому він не зайняв позиції ще до Філей, чому він не відступив зразу на Калузький шлях, залишивши Москву, і т. ін. Люди, які звикли так думати, забувають або не знають тих неминучих умов, що в них завжди відбувається діяльність кожного головнокомандуючого. Діяльність полководця анітрохи не схожа на ту діяльність, яку ми уявляємо собі, сидячи вільно у кабінеті, розглядаючи яку-небудь кампанію на карті з певною кількістю військ, з цього і з того боку, і в певній місцевості, і починаючи наші міркування з якого-не-будь певного моменту. Головнокомандуючий ніколи не буває в тих умовах початку якої-небудь події, в яких ми завжди розглядаємо події. Головнокомандуючий завжди перебуває у середині цілої черги подій, і так, що ніколи, ні в яку хвилину, він не спроможний обдумати все значення події, яка відбувається. Подія непомітно, мить за миттю вирізьблюється у своє значення, і в кожну мить цього послідовного, безперервного вирізьблювання події головнокомандуючий перебуває у центрі дуже складної гри, інтриг, турбот, залежності, влади, проектів, порад, погроз, обманів, повсякчас змушений відповідати на безліч ставлених йому, часто взаємно-суперечних питань.

Нам пресерйозно кажуть воєнні вчені, що Кутузов задовго до Філей повинен був рушити війська на Калузький шлях, що навіть хтось пропонував такий проект. Але перед головнокомандуючим, особливо у важку хвилину, буває не один проект, а завжди десятки одночасно. І всі ці проекти, побудовані на стратегії і

тактиці, суперечать одиц одному. Завдання головнокомандуючого, здавалося б, полягає лише в тому, щоб вибрати один з цих проектів. Але й цього він не може зробити. Події і час не чекають, йому пропонують, наприклад, 28 числа перейти на Калузький шлях, але в цей час приїжджає ад'ютант від Милорадовича і питає, зав'язувати зараз бій з французами чи відступити. Йому треба зараз, цієї хвилини, дати наказ. А наказ відступити збиває нас з повороту на Калузький шлях. І слідом за ад'ютантом інтендант питає, куди везти провіант, а начальник шпиталів,— куди везти поранених; а кур'єр з Петербурга привозить листа від государя, в якому не припускається можливості залишити Москву, а суперник головнокомандуючого, той, хто підкопується під нього (такі завжди"є і не один, а кілька), пропонує новий проект, діаметрально-протилежний планові виходу на Калузький шлях; а сили самого головнокомандуючого вимагають сну і підкріплення; а поважний генерал, якого обійшли нагородою, приходить скаржитися; а населення благає захисту; офіцер, якого надіслано оглянути місцевість, приїжджає і доносить цілком протилежне тому, що казав раніш надісланий офіцер; а лазутчик, полонений і генерал, що робив рекогносцировку — всі описують по-різному стан ворожої армії. Люди, що звикли не розуміти чи забувати ці неминучі умови діяльності кожного головнокомандуючого, показують нам, наприклад, стан військ у Філях і при всьому цьому думають, що головнокомандуючий міг 1 вересня цілком вільно розв'язувати питання про залишення чи захист Москви, тимчасом як при перебуванні російської армії за п'ять верст од Москви питання цього не могло бути. Коли ж вирішилось це питання? І під Дріссою, і під Смоленськом, і найвідчут-ніше 24-го під Шевардіним, і 26-го під Бородіном, і кожного дня, і години і хвилини відступу від Бородіна до Філей.

III

Російські війська, відступивши від Бородіна, стояли під Фі-лями. Єрмолов, який їздив 'оглядати позиції, під'їхав до фельдмаршала.

— Битися на цій позиції нема змоги,— сказав він. Кутузов здивовано подивився на нього і звелів йому повторити сказані слова. Коли він повторив, Кутузов простяг до нього руку.

— Дай-но руку,— промовив він, і, повернувши її так, щоб намацати його пульс, сказав:—Ти нездоровий, голубчику. Подумай, що ти кажеш.

Кутузов на Поклонній горі, за шість верст від Дорогомилов-ської застави, вийшов з екіпажа і сів на лавочці край шляху. Величезний натовп генералів зібрався навколо нього. Граф Ра-стогічин, приїхавши з Москви, приєднався до них. Все це блискуче товариство, розділившись на кілька гуртків, говорило між собою про вигоди і невигоди позиції, про положення військ, про те, які передбачаються плани, про стан Москви, взагалі про воєнні питання. Усі почували, що хоч їх і не було кликано для цього, хоч це не було так названо, але що це була військова рада. Розмови всі точилися навколо загальних питань. Коли хто й повідомляв чи довідувався про особисті новини, то про це говорилося пошепки, і зараз же переходили знову до загальних питань; ні жартів, ні сміху, ні усмішок навіть не було помітно між усіма цими людьми. Всі, очевидно з зусиллям, намагались триматися на висоті становища. І всі групи, розмовляючи між собою, намагались триматися поблизу головнокомандуючого (лавочка якого становила центр у цих гуртках) і говорили так, щоб він міг їх чути. Головнокомандуючий слухав і іноді перепитував те, що говорили навколо нього, але сам не втручався у розмову і не висловлював ніякої думки. Здебільшого, послухавши розмову якого-небудь гуртка, він з виглядом розчарування,— наче зовсім не про те вони говорили, що він бажав знати,— відвертався. Одні говорили про обрану позицію, критикуючи не так позицію, як розумові здібності тих, що її обрали; другі доводили, що помилку було зроблено раніше, що треба було прийняти бій ще позавчора; треті говорили про битву коло Сала-манки, про яку розповідав, щойно приїхавши, француз Кросар у іспанському мундирі. (Француз цей разом з одним з німецьких принців, які служили в російській армії, розглядав облогу Са-рагосси, пропонуючи так само захищати Москву.) У четвертому гуртку граф Растопчин казав про те, що він з московським ополченням ладен загинути під стінами столиці, проте він не може не жалкувати з приводу тієї невідомості, в якій його було залишено, і що, якби він знав це раніше, була б інша справа... П'яті, виявляючи глибину своїх стратегічних міркувань, говорили про той наррям, який повинні будуть узяти війська. Шості говорили цілковиту нісенітницю. Обличчя в Кутузова ставало все більш заклопотаним і сумним. З усіх цих розмов Кутузов бачив одно: захищати Москву не було ніякої фізичної змоги у повному значенні цих слів, тобто до такої міри не було змоги, що якби якийсь божевільний головнокомандуючий наказав дати бій, то виникла б плутанина, і бою все ж не було б; не було б тому, що всі вищі начальники не тільки визнавали цю позицію неможливою, а й у розмовах своїх обмірковували тільки те, що станеться після безсумнівного залишення цієї позиції. Як же могли начальники вести свої війська на поле бою, яке вони вважали неможливим? Нижчі начальники, навіть солдати (які теж міркують) також визнавали позицію неможливою і тому не могли йти в бій з упевненістю в поразці. Хоч Бенігсен наполягав на захисті цієї позиції і інші ще обмірковували її, але питання це вже не мало значення само по собі, а мало значення лише як привід для суперечок та інтриги. Це розумів Кутузов.

Бенігсен, вибравши позицію, гаряче показуючи свій російський патріотизм (якого не міг, не скривляючись, вислуховувати Кутузов), наполягав на захисті Москви. Для Кутузова була ясна, як день, мета Бенігсена: в разі невдачі захисту — звалити вину на Кутузова, який довів війська без бою до Воробйових гір; у разі успіху—собі приписати його; а в разі відмови — очистити себе від злочину залишення Москви. Але це питання інтриги не цікавило тепер старого. Одно страшне питання цікавило кого. І на це питання ні від кого він не чув відповіді. Питання полягало для нього тепер лише ось у чому: "Невже це я допустив до Москви Наполеона, і коли ж це я зробив? Коли це вирішилось? Невже вчора, коли я надіслав Платову наказ відступити, чи позавчора увечері, коли я задрімав і наказав Беніг-сену розпорядитися? Чи ще раніш?., але коли, коли ж вирішилась ця страшна справа? Москву мусимо залишити. Війська мусять відступити, і треба дати цей наказ".