Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

З'їв картопляного салату. Захотів послухати музику й увімкнув радіо, знайшов на УКХ класику і приглушив звук. "Я так сьогодні втомилася, — казала Куміко, — що зовсім не хочеться. Пробач". — "Гаразд, не має значення", — відповідав я. Після того, як скінчилася струнна серенада Чайковського, зазвучала невеличка п'єса для фортепіано — щось знайоме із забутою назвою. Коли її звуки замовкли, дикторка оголосила, що передавали "Віщого птаха" — сьому п'єсу із "Лісових сцен" Шумана. Я уявив собі, як Куміко ворушить стегнами під коханцем, задирає ноги, вгризається нігтями в його спину, залишаючи плями від слини на простирадлі. Дикторка пояснила, що Шуман змалював фантастичний образ лісу, де живе чарівний птах, що передбачає майбутнє.

"Власне, що я знав про Куміко?" — подумав я. Повільно зім'явши в руці порожню пивну банку, я кинув її у відро для сміття. Невже Куміко, яку я начебто розумів і з якою спав як з дружиною впродовж кількох років, насправді була тільки зовнішньою оболонкою? Так само, як майже увесь світ, в якому ми живемо, належить медузам? Якщо так, то, власне, що таке шість років, прожитих з нею разом? Який їх сенс?

Коли я черговий раз перечитував лист Куміко, украй несподівано пролунав телефонний дзвінок. Цей звук буквально зірвав мене з дивана. Власне, кому заманулося дзвонити після другої години ночі? Невже Куміко? Ні, вона в жодному разі сюди не дзвонитиме. Може, Мей Касахара? Побачила, як я йду із саду навколо порожнього дому, і зателефонувала. Або Крита Кано вирішила пояснити, куди вона пропала. А втім, це могла б бути і та загадкова жінка з телефону. Може, збирається щось передати. Правду сказала Мей: навколо мене забагато жінок. Я витер піт з обличчя рушником, що опинився під рукою, і повільно підняв слухавку.

— Алло? — сказав я.

— Алло! — почулася відповідь. Голос був не Мей Касахари. І не Крити Кано, й не загадкової жінки з телефону. Це була Мальта Кано. — Алло! — проказала вона. — Окада-сан? Це Мальта Кано. Ви мене пам'ятаєте?

— Звичайно! Добре пам'ятаю, — відповів я, намагаючись угамувати серцебиття. Ну хіба я міг її забути?

— Вибачте, що телефоную вам так пізно. Бо маю до вас невідкладну справу. Ви, звичайно, сердитеся, що вас турбую. Я знаю, але все-таки вирішила подзвонити. Ще раз вибачте.

Я попросив її цим не перейматися, сказавши, що все одно не сплю і вона мене нітрохи не потривожила.

12

Що я виявив, коли голився

Що я виявив, коли прокинувся

— Я подзвонила вам так пізно, бо вирішила, що треба якомога швидше зв'язатися з вами, — вела далі Мальта Кано. Слухаючи її, я мав враження, що вона вибирає кожне слово й ставить його на своє місце в суворому логічному порядку. — Якщо ви не проти, я хотіла б дещо у вас розпитати.

Я присів на диван із слухавкою у руці.

— Будь ласка. Питайте що завгодно.

— Окада-сан, протягом останніх двох днів ви часом нікуди не виїжджали? Я кілька разів телефонувала, але вас не заставала дома.

— Так, мене не було, — відповів я. — На якийсь час відлучився з дому. Бо захотів побути на самоті, заспокоїтись і над дечим подумати. Багато чого треба обдумати.

— Звичайно, я вас добре розумію. Якщо хочеться щось як слід обдумати, то бажано змінити місце перебування. Однак, Окада-сан… вибачте за недоречне втручання… ви, здається, від'їжджали кудись дуже далеко, чи не так?

— Ну, я не сказав би, що дуже далеко… — ухильно відповів я й, переклавши слухавку з лівої руки у праву, вів далі: — Як би вам сказати? Просто місце трохи ізольоване. Але про нього я зараз не можу докладно розповідати. Обставини так склалися… Я щойно повернувся і дуже втомився, а тому не готовий довго пояснювати.

— Звичайно! У кожного свої обставини. Вам не треба зараз нічого пояснювати. Звучання вашого голосу виразно підказує мені, що ви втомилися. Не турбуйтесь, будь ласка. Мені не слід вам докучати розпитами в таку пору. Поговоримо пізніше, в більш підходящий час. Вибачте за настирливість, але я хвилювалася, чи не сталося з вами чогось поганого цими днями.

Я збирався тихо підтакнути, але натомість видав звук, схожий на вдих морської тварини, що захлинулася водою. "Чогось поганого?" — подумав я. А що, власне, в тому, що зі мною відбувається, можна вважати поганим, а що — непоганим? Що правильно, а що — неправильно?

— Спасибі вам за турботу, але зараз у мене все гаразд, — сказав я, поправивши голос. — Не вважаю, що сталося щось добре, але чогось особливо поганого також не було.

— Чудово.

— Просто втомився, от і все, — додав я.

Мальта Кано тихо кашлянула.

— До речі, Окада-сан, ви не помітили у собі за ці дні яких-небудь значних фізичних змін?

— Фізичних змін? У собі?

— Так. Змін у вашому тілі.

Я підвів голову й глянув на своє зображення у вікні, що виходило в сад. Нічого, що можна назвати "фізичною зміною", не виявив. Коли під душем старанно відмивався, також нічого не помітив.

— А які ви, наприклад, зміни маєте на увазі?

— Я сама не знаю, але це мала б бути явна зміна, яка відразу впадала б у вічі будь-кому.

Я поклав ліву долоню на стіл, розчепіривши пальці, й уважно придивився до неї. Долоня — така, як завжди. На ній нічого не змінилося. Позолотою не вкрилася, перетинки між пальцями не виросли. Не гарна і не потворна.

— Ви сказали: "явна зміна, яка відразу впала б будь-кому у вічі". Так що, може, крильця на спині повинні вирости, чи що?

— Можливо, й так, — спокійно відповіла Мальта Кано. — Але, звичайно, це лише одна з можливостей.

— Звичайно, — відповів я.

— Так ви що-небудь помітили?

— Ні. Принаймні наразі. Якби виросли крильця за спиною — мимоволі помітив би.

— Можливо, — погодилася вона. — І все-таки, Окада-сан, будьте обережними. Знати свій стан не так-то просто. Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі. Емпірично вірити в те, що відображення правдиве.

— Буду обережним.

— До речі, ще одне, останнє, запитання, Окада-сан. Я недавно втратила зв'язок з Критою. Так само, як з вами. Можливо, це випадковий збіг, але загалом дивний. Тож я подумала: ви часом не знаєте про неї що-небудь?

— Про Криту Кано? — здивувався я.

— Так, — сказала вона. — Може, здогадуєтеся, де вона?

Я сказав, що не маю уявлення. Не знаю, на якій підставі, але мені здалося, що на якийсь час краще приховати від Мальти Кано, що я недавно розмовляв з Критою і вона відразу після того кудись зникла.

— Крита хвилювалася, що не може додзвонитися до вас, а тому пішла до вас учора ввечері, щоб з'ясувати, у чому справа. Уже стільки часу минуло, а її все немає. У мене якесь погане передчуття: а що, як з нею щось сталося?

— Розумію. Якщо вона з'явиться, я відразу попрошу її вам подзвонити.

Після короткої мовчанки Мальта Кано вела далі:

— Чесно кажучи, я переживаю за Криту. Як ви знаєте, наша з нею робота — не зовсім звична. Однак сестра ще не так добре обізнана в цій сфері, як я. Не хочу сказати, що вона не має до цього дару. Вона його має. Однак вона до нього ще як слід не звикла.

— Розумію.

Мальта Кано знову замовкла. Цього разу надовше. Здавалось, вона розгубилася.

— Алло! Ви чуєте? — спитав я.

— Так, Окада-сан, — відгукнулася Мальта Кано.

— Як побачу Криту-сан, обов'язково передам, щоб зв'язалася з вами, — повторив я.

— Дякую, — сказала Мальта Кано й, попросивши вибачення за пізній дзвінок, поклала слухавку. Зробивши те саме, я знову поглянув на своє відображення у віконній шибці. І раптом подумав: можливо, я говорив з нею востаннє і вона назавжди зникне з мого життя. Чого це я так подумав? Адже для цього не було жодних підстав. Я просто зненацька так передчув.

Після того я раптом згадав про драбину, яку залишив висіти в колодязі. Треба її прибрати негайно, бо як хтось побачить, можуть виникнути неприємності. До того ж несподівано Крита Кано зникла. Востаннє я бачив її саме біля колодязя.

Запхавши ліхтарик у кишеню й узувшись, я вийшов у сад і знову переліз через огорожу. Пройшов доріжкою до порожнього дому. У домі Мей Касахари, як і раніше, не світилося. Стрілки годинника показували майже третю. Зайшовши у сад порожнього дому, я попрямував до колодязя. Як і перед тим, драбина, прив'язана до дерева, звисала в колодязь. Кришка була наполовину відхилена.

Я чомусь ненароком зазирнув у колодязь і неголосно, майже пошепки, гукнув: "Гей, Крита-сан!" Відповіді не було. Я вийняв ліхтарик і посвітив униз. Самого дна промінь не сягнув, зате долинув чийсь ледве чутний голос, схожий на стогін. Я ще раз покликав Криту Кано.

— Усе гаразд. Я тут, — озвалася вона.

— Що ти там робиш? — спитав я тихо.

— Питаєте, що роблю?.. Те саме, що й ви тут робили, Окада-сан, — відповіла вона збентеженим тоном. — Думаю. Адже тут чудове місце для роздумів.

— Це правда, — погодився я. — Та мені щойно дзвонила твоя сестра. Страшно хвилюється, що ти зникла. Уже пізня ніч, а тебе все нема дома й невідомо, коли будеш. Просила сказати, щоб ти відразу дала про себе знати, якщо я тебе зустріну.

— Зрозуміло. Дякую за турботу.

— Гей, Крита-сан, може, усе-таки вилізеш звідти? Хочу з тобою поговорити.

Вона не відповіла.

Я вимкнув ліхтарик і запхав його в кишеню.

— А що, якби ви, Окада-сан, сюди спустилися? Посиділи б удвох, поговорили.

"О, справді було б непогано спуститися на дно колодязя і поговорити з Критою", — подумав, але від самої згадки про затхлу пітьму в ньому відчув тягар у животі.

— Е ні, вибач, мені туди більше не хочеться. І ти там довго не затримуйся. А то хто-небудь знову витягне драбину. Та й повітря там застояне.

— Знаю. Та я все одно хочу ще трохи тут побути. Не турбуйтеся про мене.

Ну що я міг зробити, якщо вона не хотіла вилізати?

— Коли, я говорив з твоєю сестрою по телефону, я не сказав, що недавно тебе тут зустрів. Я правильно зробив? Бо мені здалося, що про це краще промовчати.

— Правильно. Будь ласка, не кажіть сестрі, що я тут, — сказала Крита Кано й, зробивши коротку паузу, додала: — Не хочу її тривожити, але ж іноді хочеться подумати. Як закінчу — відразу вилізу. Залиште мене, будь ласка, трохи на самоті. Я вам не завдам жодного клопоту.

Я вирішив залишити її і піти додому. Що буде, побачу вранці. Навіть якщо вночі прийде Мей Касахара й витягне драбину, я все-таки якось зможу врятувати Криту Кано. Повернувшись додому, я роздягнувся і звалився на ліжко.