Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Уздовж стін поблискувало безліч кухонного начиння з червоної міді і латуні: казани, каструлі великі й маленькі, посуд для варіння риби, в якому можна було б і чорта зварити, різні форми для пирогів — схожих на вежі замків, бані соборів, маленькі храми, шоломи й сарацинські тюрбани, словом, уся наступальна і оборонна зброя, яка тільки може бути в арсеналі бога Шлунка.
Здорові, рожеві й товстощокі, мов намальовані на картинах фламандських художників, челядниці щомиті приходили з буфетної, несучи на голові або на боці кошики, повні всяких їстівних припасів.
— Дай мені мускатного горіха! — казав хтось із кухарів.
— Трошечки кориці! — кричав другий.
— Сюди — всіх чотирьох прянощів! Підсип солі! Гвоздики! Лаврового листу! Шматок сала, будь ласка, зовсім тоненький! Роздуй вогонь ось у цій печі, бо не горить! А в отій зроби менший, бо сильно палає,— усе згорить, як забуті на сковороді каштани! Відвар крутий, додай соку! Розбав підливу, а то загусла! Збий білки, бо щось не піняться, гарненько поколоти їх, хай знають, неслухняні! Посип окіст товченими сухарями! Зніми гуску з рожна, вона вже готова! Оту курку ще поверни разів п'ять-шість! Мерщій, мерщій знімай яловичину, треба, щоб вона була трохи недосмажена, з кров'ю! Телятини і курчат не чіпай:
Неспечені телятина І курчатка милі — Хто їсть ласо таке м'ясо, Того жде могила.
Запам'ятай це, шибенику. Не кожен може бути кухарем. Це божий дар. Віднеси суп дамі в шостий номер. А хто замовляв перепелицю в сухарях? Поверни швиденько шпигованого зайця!
Отак у веселому гаморі ділова мова перепліталася з крутими слівцями, більш виправданими, аніж були ті грубі заморожені слова, що їх чув Панург під час таяння полярних льодів 5, бо тут кожне зауваження стосувалося певної страви, присмаки чи якихось ласощів.
Ірод, Блазіус і Скапен, які любили попоїсти, ненажерливі, мов кіт богомолки, аж облизувалися, слухаючи ці промовисті, апетитні й жирні слова, і твердили, що ставлять їх набагато вище за теревені Ісократа, Демосфена, Есхіла, Гортензія, Ціцерона 6 та інших базік, пустопорожні слова яких схожі на пісне м'ясо, де нема анічогісінько поживного.
— Мені страшенно хочеться поцілувати в обидві щоки цього товстуна-кухаря, гладкого й пузатого, як монах,— озвався Блазіус,— він чудово порядкує всіма каструлями. Полководець у бою — і той не зрівняється з ним!
В ту мить, коли слуга сказав акторам, що їхні кімнат вже готові, якийсь мандрівець увійшов на кухню і підступив до вогню; то був чолові років тридцяти, високий, худорлявий, сильний, з неприємним, хоч і правильним лицем.
Відблиск полум'я ясним обідком обвів його профіль, а все обличчя тонуло в тіні. Світло тільки торкалося його, вирізняючи досить випуклу надбрівну дугу, яка прикривала колюче й пильне око, орлиний ніс, загнутий над густими вусами, наче дзьоб, тоненьку нижню губу, що різко переходила в підборіддя, важке і коротке, немовби природі не вистачило матеріалу, аби докінчити його. З-під накрохмаленого полотняного коміра виступала худа шия, на гортані випирав хрящ, той, що про нього бабусі кажуть, ніби це частинка згубного яблука, яка застряла в горлі Адама і якої й досі не проковтнув дехто з його СРІНІВ. Костюм, прибульця складався з жовтувато-сірого суконного камзола, надітого по куртку з буйволової шкіри, коричневих штанів і ВИСОКИХ фетрових чобіт, що збиралися випде колін у спіральні складки. Численні плями від грязі, одні сухі, другі ще свіжі, свідчили про далеку дорогу, яку проїхав незнайомець, а кров, запечена на коліщатках острог, промовляла за те, що вершник поганяв свого стомленогб коня, не шкодуючи його боків. Довга рапіра з майстерно зробленою залізною чашкою, що важила, мабуть, більше як фунт, висіла на широкому ремінному поясі, затягнутому навколо тонкого стану і застебнутому па мідну пряжку. Темний плащ і капелюх, які мандрівець зняв і кинув на лаву, доповнювали його кумедний наряд. Важко було точно сказати, до якої породи належить цей чоловік. То не був ні купець, ні міщанин, ані солдат. Найімовірніше, він міг бути з тих дрібних чи обіднілих дворян, які йдуть на службу до знатних вельмож і служать їм вірою та правдою.
Сігоньяк, якого, на відміну від Ірода й Блазіуса, не захоплювала кухня і споглядання багатих припасів, зацікавлено дивився на цього високого дивака,— баронові видалося знайомим лице прибульця, хоч він і не міг згадати, де й коли бачив його. Даремно Сігоньяк напружував свою пам'ять — відповіді знайти не міг. Проте невиразне відчуття, що він не вперше бачить цього загадкового чолов'ягу, не минало; а той, помітивши, що його допитливо розглядають, трохи занепокоєний цим, одвернувся і, нахилившись ближче до вогню, почав гріти руки.
Не згадавши нічого певного і розуміючи, що дальше пильне спостереження може викликати непотрібні чвари, барон, як тільки актори вийшли, рушив і собі за ними; всі розійшлися по своїх кімнатах, потім, трохи опорядившись, зібралися в нижній залі — туди подали вечерю, і вони, зморені голодом та спрагою, засіли коло столу.. Блазіус, прицмокуючи, сказав, що вино тут чудове, і все наливав собі, не забуваючи й товаришів, бо він був не з тих егоїстичних п'яничок, які поклоняються Бахусу самотою,— майже однаково любив і сам пити, й інших поїти. Тиран та Скапен підтримували його; Леандр побоювався, що від надмірної випивки зіпсується білий колір його обличчя й ніс розцвіте всякими прищами, а ця прикраса не вельми до лиця акторові, який виконує ролі коханця. Що ж до барона, то в своєму замку він, хочеш не хочеш, так довго постував, що звик до істинно кастільської тверезості й дуже неохоче відступав од неї. До того ж із голови йому не виходив чоловік, який був на кухні,— він видавався підозрілим, хоча барон і не міг сказати чому, бо ж нема нічого незвичайного в тому, що в відомому заїзді появляється новий подорожній.
За столом було весело: розігріті вином і смачною їжею, раді, що нарешті вони в Парижі, цьому краї казкового щастя для всіх, хто його шукає, окутані теплом, таким приємним після довгих годин, проведених у холодній халабуді, актори поринули в нестямні мрії. В думці вони змагалися з "Бургундським отелем" і театром "Маре"7. їм аплодували, їх захоплено стрічали, запрошували до королівського двору, вони замовляли п'єси найкращим драматургам, називали поетів писаками, ходили в гості до великих вельмож і незабаром зажили на широку ногу. Леандр мріяв про блискучі перемоги, погоджуючись не чіпати хіба що королеву. Він хоч і не пив, а захмелів од власної пихи. Після пригоди з маркізою де Брюйєр він був певен, що має нездоланну чарівність, і його самолюбство вже не знало межі. Серафіна постановила, що буде вірною шевальє де Відаленку тільки до того дня, коли їй трапиться хтось більш знатний і багатий. Зербіна не складала далеких планів — скоро сюди мав приїхати її маркіз, і вона ждала його. Пані Леонарда в своєму віці вже не цікавилась усім цим, вона могла бути щонайбільше посланницею Іріди8, тож і не забивала собі голову пустопорожніми мріями, а старалася не пропустити якогось ласого шматочка. Блазіус із кумедною квапливістю підкладав їй на тарілку та підливав у чарку, і стара охоче приймала його жартівливі послуги.
Ізабелла давно вже не їла, сиділа, неуважно м'яла між пальцями м'якушку хліба, ліпила голубку і сповненим чистої любові та янгольської ніжності поглядом дивилася через стіл на свого коханого Сігоньяка. Щоки її, ще недавно блід-куваті після втомливої подорожі, в теплому приміщенні ледь порожевіли. Вона була така гарна, така чарівна, що коли б побачив її зараз молодий герцог де Валомбрез, його любоз дійшла б до шаленства.
Сігоньяк теж дивився" на Ізабеллу з поштивим захопленням; душевна краса милої дівчини зворушувала його так само, як і її врода, й він шкодував, що з надмірної делікатності вона відмовилася стати його дружиною.
Повечерявши, жінки пішли собі, Леандр з бароном теж, а три завзяті пияки лишились допивати початі пляшки і нібито перестаралися — так вважав лакей, який прислужував їм, хоча срібна монета з щедрої руки втішила його.
— Замкніться добре в своєму сховищі,— порадив Сігоньяк, проводжаючи Ізабеллу до дверей її кімнати.— Тут стільки всякого люду, що обережність не зашкодить.
— Нічого не бійтесь, любий бароне,— відповіла молода актриса,— в моїх дверях замок на три оберти, хоч тюрму замикай. А ще там є засув, такий завдовжки, як моя рука; на вікні грати, а більш ніде нема ніякого отвору, який темним оком заглядав би до мене. У подорожніх часто бувають цінні речі, які можуть принадити грабіжників, отож їхні кімнати замикаються так, щоб ніхто не проник. Навіть принцеса 3 чарівної казки не має ліпшого захисту від усяких небезпек, хоч вона сидить у вежі під охороною драконів.
— Інколи всі чари бувають марні,— заперечив Сігоньяк,— і ворог проникає куди йому треба, незважаючи пі на які талісмани, магічні знаки і містичні заклинання.
— Це тому,— відповіла, всміхаючись, Ізабелла,— що сама принцеса підохочує ворога чи то з любові, чи з цікавості, нудьгуючи у своєму ув'язненні, навіть якщо воно й на добро їй; зо мною це зовсім не так. І коли вже не боюся я, від природи лякливіша за лань,, що тремтить, зачувши звук мисливського рога і гавкіт собак, то ви, хоробрий, мов Александр Македонський і Юлій Цезар, можете не хвилюватися. Спіть собі спокійно.— І вона подала на прощання Сігоньякові руку, тендітну, ніжну й білу, мов у герцогині,— пудра, огіркова мазь і рукавички допомогли їй зберегти цей колір.
Ізабелла пішла, і Сігоньяк почув, як у замку повернувся ключ, клацнула заскочка і заспокійливо скрипнув засув; однак, уже ставши на поріг своєї кімнати, він раптом помітив, як по стіні, освітленій ліхтарем, що горів у коридорі, мелькнула тінь чоловіка — той пройшов зовсім нечутно, хоча так близько, що мало не зачепив його. Барон враз обернувся. То був подорожній, якого він бачив на кухні,— певно, йшов у відведену йому кімнату. Все пояснювалось дуже просто, але Сігоньяк, вдаючи, буцімто ніяк не потрапріть одразу вставити ключ у замок, провів поглядом таємничого незнайомця, аж доки той не зник за поворотом коридора — повадки цього чоловіка чимось тривожили його. Здалеку грюкнули, зачиняючись, двері — звук той гучно пролунав серед тиші, яка вже западала в заїзді,— і Сігоньяк зрозумів, що незнайомець зайшов до своєї кімнати.
Спати не хотілося, й барон заходився писати листа доб рому П'єрові — колись він обіцяв, що зробить це одразу ж по приїзді в Париж.
