Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Анатоль не геній, але чесний добрий хлопець, прекрасний син і рідний.

— Ну, ну, гаразд, побачимо.

Як воно завади буває в самотніх жінок, які довго прожили без чоловічого товариства, тільки з'явився Анатоль, усі три жінки в домі князя Миколи Андрійовича однаково відчули, що життя їх було не життям до цього часу. Сила мислення, почування, спостерігання вмить подесятерилася в усіх них, і наче їх життя, що досі точилося в пітьмі, раптом осяялось новим, значущим сяйвом.

Княжна Марія зовсім не думала й не пам'ятала про свое обличчя і зачіску. Красиве, одверте обличчя мужчини, який, можливо, буде її чоловіком, заполонювало всю її увагу. Він здавався їй добрим, хоробрим, рішучим, мужнім і великодушним. Вона була певна цього. Тисячі мрій про майбутнє родинне життя безперестанку виникали в її уяві. Вона відгонила і намагалася приховати. їх.

"Але чи не занадто я холодна з ним? — думала княжна Марія.— Я намагаюся стримувати себе, бо в глибині душі почуваю себе до нього вже занадто близькою; але ж він не знає всього того, що я про нього думаю, і в нього може скластися враження, що він мені неприємний".

І княжна Марія намагалася і не вміла бути люб'язною з новим гостем.

"La pauvre fille! Elle est diablement laide" !,—думав про неї Анатоль.

M-lle Bourienne, в якої приїзд Анатоля теж викликав надзвичайне збудження, думала інакше. Звичайно, вродлива молода дівчина без певного становища в ceiti, без рідних і друзів і навіть без батьківщини не думала присвятити своє життя послугам князеві Миколі Андрійовичу, читанню для нього книжок та дружбі до княжни Марії. M-lle Bourienne давно чекала того російського князя, який відразу зуміє оцінити її вищість від російських поганих, погано одягнених, незграбних княжен, закохається

1 БідолашнаІ 3-біса погана,

в неї і вкраде її; і ось цей російський князь, нарешті, приїхав. У m-lle Bourienne була історія, яку вона чула від тітки, докінчила її сама і любила повторювати в своїй уяві. Це була історія про те, як перед зведеною дівчиною поставала її бідолашна мати, sa pauvre mère, і докоряла їй за те, що вона без шлюбу віддалася мужчині. M-lle Bourienne часто розчулювалась до сліз, в уяві своїй розповідаючи йому, звідникові, цю історію. Тепер цей він, справжній російський князь, з'явився. Він вкраде її, потім з'явиться ma pauvre mère і він одружиться з нею. Так складалася в голові m-lle Bourienne вся її майбутня історія саме в той час, як вона розмовляла з ним про Париж. Не розрахунки керували m-lle Bourienne (вона навіть ні хвилини не обдумувала того, що їй робити), а все це давно вже було готове в ній і тепер лише згрупувалося біля Анатоля, який з'явився і якому вона бажала й намагалася якнайдужче подобатись.

Маленька княгиня, як старий полковий кінь, почувши звук труби, несвідомо і забуваючи про свій стан, готувалася до звичного галопу кокетства, без усякої прихованої думки чи боротьби, а наївно, легковажно й весело.

Незважаючи на те, що Анатоль у жіночому товаристві ставив себе звичайно у становище чоловіка, якому набридло бігання за ним жінок, він почував гоноровите задоволення, спостерігаючи свій вплив на цих трьох жінок. Крім того, гарненька і задьориста Bourienne починала викликати в нього те пристрасне, звіряче почуття, що охоплювало його надзвичайно швидко і спонукало до найгрубіших і найсміливіших вчинків^

Товариство після чаю перейшло до диванної, і княжну попросили пограти на клавікордах. Анатоль сперся ліктями перед нею біля m-lle Bourienne, і очі його, сміючись і радіючи, дивилися на княжну Марію. Княжна Марія з болісним і радісним хвилюванням почувала на собі його погляд. Улюблена соната переносила її у найвищий задушевно-поетичний світ, а погляд, який вона почувала на собі, надавав цьому світові ще більшої поетичності. Тимчасом Анатолів погляд, хоч і був спрямований на неї, стосувався не її, а рухів ніжки m-lle Bourienne, яку він у цей час торкав своєю ногою під фортепіано. Mlle Bourienne дивилася теж на княжну, і в її чудових очах був теж новий для княжни Марії вираз зляканої радості й надії.

"Як вона мене любить!—думала княжна Марія.— Яка я щаслива тепер і яка можу бути щаслива з таким другом і этаким чоловіком! Невже чоловіком?" — думала вона, не сміючи глянути на його обличчя, почуваючи все той самий погляд, спрямований на себе.

Увечері, коли, вставши з-за стола, почали розходитись, Анатоль поцілував княжну в руку. Вона сама не знала, як у неї вистачило сміливості, але вона прямо глянула на чудове об-

1 моя бідолашна мати,

личчя, шо наблизилося до її короткозорих очей. Після княжни він підійшов поцілувати в руку m-lle Воигіеппе (це було непристойно, але він робив усе так впевненої просто), і гп-Не Воигіеппе спалахнула і злякано глянула на княжну.

"Quelle délicatesse — подумала княжна.— Невже Amélie (так звали m-lle Воигіеппе) думає, що я можу ревнувати до неї і не цінити її чисту ніжність і відданість мені?" — Вона підійшла до m-lle Воигіеппе і міцно її поцілувала. Анатоль підійшов поцілувати в руку маленьку княгиню.

— Non, non, non! Quand votre père m'écrira, que vous vous conduisez bien, je vous donnerai ma main à baiser. Pas avant2.

І, піднявши пальчика і усміхаючись, вона вийшла з кімнати.

V

. Усі розійшлися, і, крім Анатоля, який заснув відразу ж як ліг на ліжко, всі довго не спали тієї ночі.

"Невже він мій чоловік, саме цей чужий, вродливий, добрий мужчина; головне — добрий",— думала княжна Марія, і страх, який майже ніколи не находив на неї, охопив її. Вона боялась озирнутися; їй видавалося, що хтось стоїть тут за ширмами, в темному кутку. І цей хтось був він — диявол, і він — цей мужчина з білим лобом, з чорними бровами й рум'яним ротом.

Вона дзвінком покликала покоївку і попросила її лягти в її кімнаті.

M-lle Воигіеппе цього вечора довго ходила по зимовому саду, марно чекаючи когось і то усміхаючись комусь, то до сліз зворушуючись уявлюваними словами pauvre mère, яка докоряла їй за її падіння.

Маленька княгиня бурчала на' покоївку за те, що постіль була нехороша. Не можна було їй лягти ні на бік, ні на груди. Все було важко й незручно. Живіт її заважав їй. Він заважав їй більше, ніж будь-коли, саме сьогодні, бо присутність Анатоля живіше перенесла її в інший час, коли цього не було і все їй було легко й весело. Вона сиділа в кофточці й чепчику на кріслі. Катя, сонна і з заплутаною косою, втретє перебивала й перевертала важку перину, щось примовляючи.

— Я тобі казала, що все горбами та ямами,— провадила маленька княгиня,— я б сама рада була заснути, отже я не винна.— І голос її затремтів, як у дитини, що збирається плакати.

Старий князь теж не спав. Тихон крізь сон чув, як він сердито ходив і фиркав носом. Старому князеві здавалося, що він був ображений за свою дочку. Образа найболючіша, бо вона стосувалася не його, а іншого, дочки, яку він любив більше за себе. Він сказав собі, що він передумає всю цю справу і зна-

1 Яка делікатність,

2 — Ні, ні, ні! Коли батько ваш напише мені, що ви поводитесь добре, тоді я дам вам поцілувати руку. Не раніш.

йде те, що справедливе і що слід зробити, але замість того він лише більше роздратовував себе.

"Перший зустрічний з'явився — і от батька і все забуто, і біжить, угору зачісується і хвостом виляє, і сама на себе не схожа! Рада покинути батька! І знала, що я помічу. Фр... фр... фр... І хіба я не бачу, що цей дурень дивиться лише на Бур'єнку (треба її прогнати)! І як гордості настільки нема, щоб зрозуміти це! Хоч не для себе, коли нема гордості, то для мене принаймні. Треба їй показати, що цей йолоп про неї й не думає, а тільки дивиться на Bourienne. Нема в неї гордості, але я покажу їй це...".

Старий князь знав, що сказавши дочці про її оману, про те, що Анатоль має намір залицятися до Bourienne, він роздратує самолюбність княжни Марії, і його справа (бажання не розставатися з дочкою) буде виграна, і тому заспокоївся на цьому. Він гукнув Тихона й почав роздягатися.

"І чорт їх приніс!—думав він у той час, як Тихон накривав нічною сорочкою його сухе, старече тіло, обросле на грудях сивим волоссям.— Я їх не кликав. Приїхали розладжувати моє життя. І небагато його залишилось".

— К бісу! — промовив він тоді, як голова його була ще вкрита сорочкою.

Тихон знав князеву звичку іноді вголос висловлювати свої думки, а тому без зміни на виду зустрів запитливо-сердитий погляд обличчя, що з'явилося з-під сорочки.

— Полягали? — спитав князь.

Тихон, як і всі хороші лакеї, знав чуттям напрям панових думок. Він угадав, що питали про князя Василя з сином.

— Зволили лягти і вогонь погасили, ваше сіятельство.

— Нема чого, нема чого...— швидко промовив князь і, встромивши ноги в туфлі і руки в халат, пішов до дивана, на якому він спав.

Незважаючи на те, що між Анатолем і m-lle Bourienne нічого не було сказано, вони цілком зрозуміли одне одного щодо першої частини романа, до появи pauvre mère, зрозуміли, що їм треба багато чого сказати одне одному таємно, і тому зранку шукали нагоди побачитися сам-на-сам. У той час, як княжна пройшла в заведену годину до батька, m-lle Bourienne зійшлася з Анатолем у зимовому саду.

Княжна Марія підходила того дня з особливим трепетом до дверей кабінету. їй здавалося, що не тільки всі знають, що сьогодні станеться вирішення її долі', а що знають і те, що вона про це думає. Вона читала цей вираз на Тихоновому обличчі і на обличчі камердинера князя Василя, який з гарячою водою зустрівся їй у коридорі і низько вклонився їй.

Старий князь цього ранку був надзвичайно лагідний і старанний у своєму обходженні з дочкою. Цей вираз старанності добре знала княжна Марія. Це був той вираз, що бував на його обличчі в ті хвилини, коли сухі руки його стискалися в кулаки від досади за те, що княжна Марія не розуміла арифметичної задачі, і'він вставав, відходив від неї і тихим голосом повторював кілька разів одні і ті ж слова.

Він зараз же приступив до справи і почав розмову, кажучи "ви".

— Мені зробили пропозицію щодо вас,— сказав він, неприродно усміхаючись.— Ви, я думаю, догадалися,— говорив він далі,— що князь Василь приїхав сюди і привіз свого вихованця (чомусь князь Микола Андрійович називав Анатоля вихованцем) не для моїх чудових очей.