Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк
та... та рушниці; я саме їх мав на думці.
— Он як! — кинув лікар.
Він усе ж поставив ногу на борт і поколихав човен, тоді похитав головою і сказав, що ліпше подивиться, чи немає десь поблизу більшого човна. Проте всі інші човни були замкнені й на ланцюгах; ну, то він сів у мій човен і наказав мені чекати, коли він повернеться, або пошукати собі іншого човна, а ще краще — піти додому та приготувати рідних до такої несподіванки. Я сказав, що не хочу, а тоді пояснив йому, як відшукати нашого плота, й він відразу ж відчалив.
І раптом впала мені в голову думка. А що, думаю, як лікареві не пощастить вилікувати Томові ногу відразу, як то кажуть, не встигне вівця й тричі хвостиком махнути? А що, як йому потрібно буде днів три-чотири на таке діло? Що тоді нам робити? Сидіти тут і чекати, поки він усе роздзвонить? Ні, сер, я знаю, що мені робити. Зачекаю на лікаря, і, коли він повернеться й скаже, що йому треба буде поїхати до нас іще раз, я з ним подамся на пліт, хоч би для цього довелось мені шубовснути у воду; а там ми його зв՚яжемо, залишимо на плоті й попливемо разом за водою; а коли він вилікує Тома, заплатимо йому, скільки треба, а то й віддамо все, що в нас є, й тоді висадимо його десь на берег.
Я забрався між штабелі колод, щоб хоч трохи поспати, а коли прокинувся, сонце вже підбилося височенько й стояло в мене над головою. Я схопився й побіг до лікаревої господи, але мені сказали там, що його немає ще з ночі. Еге, думаю, мабуть, Томові непереливки, коли так, треба негайно ж переправитися на острів. Біжу я від лікаря — і тільки-но звернув за ріг, як наскочив на дядька Сайласа, мало не торохнувши його головою в живіт!
— Як, це ти, Томе?! Де ж це ти весь час пропадав, паскудний хлопчиську? — вигукнув він.
— Я ніде не пропадав,— кажу,— просто ми хотіли перейняти втеклого негра — я та Сід.
— Де ж це вас носило, га? — не вгавав дядько.— Тітка ваша дуже непокоїться.
— Даремно вона непокоїться, нічого з нами не сталося. Ми побігли слідом за людьми та собаками, але вони випередили нас, і ми їх упустили з очей; а тоді нам здалося, що їхні голоси розлягаються десь понад водою, ну то ми роздобули човна й перемахнули через річку, але не знайшли там нічого підозрілого; ми повеслували проти води попід берегом, поки геть потомилися, тоді пристали до берега, прив՚язали човна й полягали спати — тільки годину тому продерли очі та й знову перемахнули через річку на цей бік, щоб узнати, чи немає часом яких новин, Сід пішов на розвідку до поштової контори, а я оце никаю, щоб роздобути нам чогось попоїсти, а тоді відразу ж по вернемося додому.
Пішли ми разом із дядьком Сайласом на пошту "по Сіда", але, як я й знав наперед, його там не було; старий отримав якогось листа; ми почекали ще трошки, але Сід так і не з՚явився; тоді старий сказав, що годі, мовляв, на нього чекати, їдьмо, каже, додому. Сід, коли йому набридне швендяти, нехай вертається пішки або човном, а ми поїдемо конем. Я ніяк не міг допроситися, щоб старий дозволив мені лишитись та почекати на Сіда; каже, все те ні до чого, треба, каже, поспішати додому, щоб тітка Селлі заспокоїлася, побачивши, що з нами нічого не сталося.
Коли ми вернулися додому, тітка Селлі так зраділа, що й сміялася, і плакала, і стискала мене в обіймах, і пошмагала мене трошки, але не боляче; нахвалялася вона й Сіда так само почастувати, коли він повернеться.
А люду в нас натовпилося повна хата: всіх фермерів з дружинами запрошено було на обід, і я ще зроду не чув такого ґвалту. Стара місіс Гочкіс торохтіла більше за всіх; калатала язиком, не вгаваючи. Вона розповідала:
— Ну, сестро Фелпс, обдивилась я ту халупку й переконалася, що негр ваш несповна розуму. Я й кажу сестрі Демрел — чи ж не казала я, сестро Демрел? — що він недоумкуватий. Так і сказала, цими самими словами. Ви всі мене чули: він недоумкуватий, кажу, це по всьому знати, кажу. Та гляньте лишень на те жорно — ой, і не говоріть мені, щоб ото людина при добрім розумі та почала отаке казна-що на жорні видряпувати. Що воно за знак, кажу. Тут у такого-то серце розірвалось, чи хтось там протягом тридцяти семи років у в՚язниці нидів тощо, а то ще про позашлюбного сина якогось там Людовіка... та ще бозна-чого надряпано! Та він же зовсім з глузду з՚їхав, кажу! Я це з самого початку сказала, і потім казала, і зараз кажу, і завжди казатиму: цей негр навіжений, чистий Навуходоносор, кажу...
— А ви помітили, сестро Гочкіс, оту драбину з ганчір՚я? — урвала їй мову стара місіс Демрел.— Хай бог милує, та й навіщо вона була йому потрібна...
— Оце ж самісіньке я щойно казала сестрі Аттербек, вона може вам підтвердити. Вона каже: зверніть лишень увагу на мотузяну драбину. Ні, тобто я кажу: гляньте на мотузяну драбину. Навіщо вона йому була потрібна, кажу. Вона каже, сестро Гочкіс, вона каже...
— Цікаво знати, як же вони затягли туди те жорно? І хто вирив таку величезну діру? І хто...
— Це ж бо мої власні слова, брате Пенроде! Я допіру сказала... передайте мені тарілку з мелясою, прошу... я допіру сказала сестрі Данлеп, оце зараз сказала! І яким же то чином затягли вони до халупи те жорно, кажу. І без допомоги, уявляєте, без жодної допомоги! Ось загадка, каже. Та що ви мені кажете, кажу. Звісно, що була допомога, кажу, та ще й не один допомагав, кажу. Цьому негрові чоловік з дванадцятеро допомагало, кажу. Коли б то від мене залежало, я б з усіх негрів тут шкуру злупила, з кожного злупила б, а таки довідалася б, хто те вчинив, кажу; та ще й до того, кажу...
— Дванадцятеро, кажете ви! Та тут би й сорок не впоралося. Ви гляньте лишень на пилки, що їх з ножів змайстровано, та ще всякого багато... та як ретельно все зроблено! Та щоб перепиляти такою пилкою ніжку, довелося, мабуть, шістьом цілий тиждень працювати. А негритянське опудало в ліжку, га? З соломи зроблено... А бачили ви...
— Атож, ваша правда, брате Гайтауере! Я допіру сказала те ж самісіньке братові Фелпсу. Він сам мене запитав: яка ваша думка, сестро Гочкіс, запитав. Щодо чого, брате Фелпсе, кажу. Та щодо цієї ніжки, як же то її перепиляно, каже. Яка моя думка, кажу. Не може ж того бути щоб вона сама відпилялася, кажу, хтось же її відпиляв, кажу. Така моя думка,— хочте погоджуйтеся, хочте — ні,— кажу, а я своє правитиму, така-бо моя думка, кажу, так я вважаю, а коли хтось інакше вважає, кажу, хай собі вважає, кажу, та й квит! Я кажу до сестри Данлеп, тож я кажу їй...
— А щоб мене до вечора посередині хати побачили, якщо тутечки останні чотири тижні не шастали щоночі цілою ватагою негри, які допомагали цьому втікачеві працювати; а ні, то хіба ж зміг би він сам з усім отим упоратися, сестро Фелпс. Гляньте-но на цю сорочку — таж кожнісінький дюйм на ній покрито африканським тайнописом, і все чисто накопирсано кров՚ю! Тут, мабуть, ціла зграя орудувала, та ще й скільки ж то часу! Я б і два долари не пошкодував, аби мені оте писання прочитали; а тим неграм, отим писакам, я завдав би доброго гарту...
— Запевняю вас, брате Марплзе, він мав силу-силенну помічників! Якби ви пожили отут із нами останнім часом, то не мали б у тому жодного сумніву. Вони ж усе чисто в нас тягли, все цупили, що тільки до рук потрапляло. А ми ж увесь час стежили та чатували! Сорочку, наприклад, вони просто з мотузки в дворі вкрали! А щодо простирадла, що вони його на мотузяну драбину подерли, важко навіть сказати, скільки разів з-перед очей його тягли. А борошно, свічки, свічники, ложки, грілка, і ще, і ще — мені воно вже зараз із пам՚яті випало. А моя нова ситцева сукня! Таж ми з Сайласом та Сід із Томом і вдень і вночі пильнували, я вам уже казала, і ніхто з нас ні тіні їхньої, ні духу їхнього, ні шамотіння, хоч найменшого звуку якого — нічогісінько не чув. І раптом, оце вже останньої хвилини — вислизнули нам з-під самісінького носа, і не тільки нас у дурні пошили, а ще й цілу ватагу розбишак з індіанської території, і спокійненько втекли собі з отим самим негром,— а за ними аж шістнадцятеро чоловік гналися, на п՚яти їм наступали, та ще й двадцять дві собаки! Зроду-звіку такого не чувала я! Духи, на що вже безтілесні істоти, та й ті більше галасу з цією втечею зчинили б. І все ж я гадаю, що то таки й справді були духи, адже ж ви знаєте наших собак — кращих за них немає на цілу околицю! Ну, то можете собі уявити, що вони ніяк не могли їхній слід узяти! Поясніть мені це, якщо можете! Чи хто з вас розуміє, що воно таке?
— Атож, це справді нечувано...
— Боженьку мій милостивий, я ніколи...
— Хай бог милує, я б нізащо...
— Хатні злодії, як і...
— Крий боже, мені було б страшно жити в такій...
— Було б страшно жити! Я сама боялася — ні покластися спати не могла, ні підвестися, ні лягти, ні сісти, сестро Ріджвей. Вони ж бо могли покрасти чисто... та шкода й казати!.. Тож можете собі уявити, якого страху набралась я минулої ночі, як стало до півночі схилятися. Бог свідок, я вже почала боятися, що вони нам когось із родини нашої викрадуть! Такий страх мене взяв, що я вже й сама себе не тямила... Звісно, зараз, серед білого дня, моя поведінка здається навіть і мені самій дивною, а тоді раптом подумала: як же воно там обом моїм небожам ведеться? Адже ж сплять вони, сердешні, нагорі самі-самісінькі в окремій кімнаті. І так я занепокоїлася, що вибралася тихенько сходами вгору й замкнула їх на ключ! Так-таки й замкнула. Та, мабуть, кожен, на моєму місці бувши, замкнув би. Бо, знаєте, чого б ти з переляку не зробив! І ото забирає вас отой страх — та що далі, то все дужче,— і в голові паморочиться, й починаєш несосвітенні дурниці виробляти! Мимоволі таке щось до голови лізе, приміром: а що, коли б я була хлопчиком, та сиділа б отам нагорі сама душею, а двері не замкнені, а ще й...
Вона замовкла, наче вражена думкою, що раптом зродилася в її голові, потім повільно повернулася в мій бік, і, коли очі її запитливо зиркнули на мене, я підвівся та й пішов прогулятися. Я сказав сам до себе, що зможу краще пояснити їй, яким чином зникли ми під ранок із замкненої кімнати, якщо вийду звідтіля та обміркую цю справу як слід. Так я й зробив. Але не насмілився зайти десь далеко — боявся, що тітка кинеться мене шукати.
Надвечір, коли гості вже подалися додому, прийшов я до неї та й кажу, що нібито галас та стрілянина збудили мене й Сіда; нам дуже кортіло подивитися, що там коїться, а двері були зачинені, тож ми й спустилися по громовідводу на землю, обидва трохи забилися і ніколи більше не будемо цього робити.
