Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Місяця півтора?

— Тридцять сім років — і вийшов з-під землі аж у Китаї. Он як буває! Я хотів би, щоб наша фортеця стояла на гранітній скелі!

— Але ж Джім не знає нікого в Китаї.

— Ну то й що? В того в՚язня теж не було там ніяких знайомих. Завжди ти вбік тягнеш, Геку. Не забувай головного!

— Ну, добре, мені однаково, де він вилізе, аби вибрався на волю; думаю, що й Джімові те однаково. І ще одне: Джім надто старий, щоб можна було до нього ножем докопатися. Він і сконає тим часом.

— Не сконає. Невже ти гадаєш, що підкоп у звичайній землі — це те ж саме, що й у кам՚янистому грунті, й копати його доведеться аж тридцять сім років?

— А скільки ж, Томе?

— Ну, ми не можемо тягнути так довго, як воно годиться за приписами, бо ж дядькові Сайласу кожної миті можуть надіслати відповідь з-під Нового Орлеана. Він довідається, що Джім зовсім не звідтіля. Тоді він також щось напише,— може, оголошення про Джіма, чи ще там що... Отже, ми не можемо ризикувати й копати стільки, скільки належить. За правилами треба було б, думаю, копати щонайменше років зо два, та, на жаль, нам доведеться відступитися від тих правил. Невідомо, що далі буде, а тому я радив би зробити так: копати якомога швидше, а потім уявити собі, ніби ми довбали тридцять сім років. Тоді можна буде відразу ж викрасти Джіма і, тільки-но зчиниться ґвалт, влаштувати втечу. Гадаю, що так буде найкраще.

— Ну, в цьому є якийсь глузд,— зрадів я.— Уявити можна що завгодно. Це діло не хитре, і якщо тільки це на заваді, то я можу уявити, що ми цілих сто п՚ятдесят років копали. Та воно й неважко — тільки звикнути до того. Я зараз же дістану два ножі.

— Діставай три,— сказав він,— з одного нам треба буде пилку змайструвати.

— Томе, якщо це не образливо і не протизаконно,— запропонував я,— то попід дашком, за коптильнею, лежить іржава пилка.

Він кинув на мене сумний, розчарований погляд і відповів:

— Тобі, Геку, нічого не втовкмачиш, марна праця! Біжи хутчій та добувай ножі — три, чуєш?

І я побіг.

Розділ XXXVI

Тієї ночі, тільки-но в домі поснули, ми спустилися громовідводом у двір, зачинилися в комірчині, дістали з торби гнилючки й узялися до роботи. Найперше розчистили уздовж підвалини місце, футів на чотири чи п՚ять. Том сказав, що це має бути саме за Джімовим ліжком, тож ми підкопаємося під ліжко, а коли скінчимо роботу, ніхто й не довідається, що там є діра, бо Джімова ковдра звисає мало не до самої землі, й для того, щоб помітити підкоп треба нахилитися, трохи підійняти ковдру, і аж тоді побачиш. Ну, та й заходилися ж ми копати і довбали ножами до самісінької півночі; потомилися, як собаки, ще й руки собі понамулювали, а наслідків не бачили ніяких. Нарешті я не втерпів:

— Слухай, Томе Сойєре, тут не на тридцять сім років роботи, а на всі тридцять вісім.

Він нічого не відповів, лише зітхнув і скоро також кинув роботу. Сидів, щось міркував, і таки довгенько міркував, а тоді й каже:

— Все це даремно, Геку, шкода праці. Якби ж то ми були справжні в՚язні, то могли б копати далі, бо мали б досить часу й не треба було б нікуди поспішати; та й копати довелося б лише кілька хвилин на день, поки заступають варту, так що й руки б ми не намулювали, а підкоп щорік потрошку посувався б, і все робилося б, як того вимагають приписи. Проте тепер ми не можемо длубатися, не кваплячись,— нам же треба поспішати! А якщо ми ще одну ніч покопаємо, доведеться на тиждень роботу кинути, поки руки не загояться, а раніше годі й думати за ножа братися.

— Що ж нам робити, Томе?

— Я тобі зараз скажу. Може, то й неправильно, й не-доброзвичайно, може, й негаразд, і я б на те ніколи й не пішов, але іншого засобу нема: будемо копати підземний хід кайлами, а уявимо собі, що то ножі.

— Оце діло! — зрадів я.— Ну й голова в тебе, Томе Сойєре! Ти все мудріший стаєш і мудріший. Кайло — це ж таки штука, а що там негаразд та неморально, як ти кажеш, то на те чхати. Коли мені спаде на думку викрасти негра, поцупити кавуна чи книжку з недільної школи, я не буду ламати голову, як це треба робити,— я дбатиму тільки про те, щоб досягти своєї мети. Коли мені потрібний негр, кавун чи якась книжка з недільної школи, і кайло найкращий для того засіб, то я кайлом же і відкопаю того негра, чи пак кавуна, чи книжку з недільної школи; а твої знамениті авторитети хай собі обстоюють свою думку, я за них і здохлого пацюка не дам.

— Що ж, у такій справі, як наша,— каже він,— можна і уявити щось, і кайло пустити в діло; а коли б не це, я б на те нізащо не пристав та не стовбичив би тут і не дивився б, як зневажають споконвічні приписи — бо закон є закон, що можна, те можна, а чого не можна, того не можна, і не дозволено топтати добрі звичаї тому, хто їх знає. Це ти можеш відкопувати Джіма кайлом, не вдаючи нічого, бо ти ж у цьому нічого не тямиш; а я не можу, бо добре знаю, як воно здавна ведеться. Дай мені ножа.

Він мав свого власного ножика, проте я подав йому свого. Він жбурнув його на землю та й каже:

— Дай мені ножа!

Я розгубився, не знаючи, що робити,— потім зрозумів. Я понишпорив трохи в купі старого мотлоху, відшукав там кайло й подав йому, а він узяв його та й ну довбати і не каже мені й слова.

Він завжди був такий настирливий. Уперто тримається отих приписів.

Тоді узяв і я заступа, й почали ми довбати, копати та відгрібати — трудилися, мабуть, із півгодини, страшенно потомилися, зате дещо зробили, діра була вже чимала. Піднявся я до нашої кімнати й визирнув у вікно; бачу: Том зі всіх сил намагається видертися громовідводом угору, та нічого в нього не виходить — всі долоні були в пухирях.

Нарешті він сказав:

— Погане діло! Ніяк не вилізу! Як ти думаєш, Геку, що мені робити? Чи не порадиш чого?

— Еге ж,— кажу.— Боюся тільки, що це буде проти приписів. Берися вгору сходами, а уявляй собі, що це громовідвід.

Так він і зробив.

Наступного дня Том поцупив у господарів олов՚яну ложку та мідного свічника, щоб змайструвати з них Джімові кілька пер, та ще шість лойових свічок; а я все шастав коло негритянських халуп, чекаючи слушної нагоди, та й потяг нарешті три олов՚яні тарілки. Але Том сказав, що цього замало; я відповів йому, що все одно тих тарілок, які Джім повикидає, ніхто не побачить, бо попадають вони у блекоту, що поросла під віконцем, а ми ті тарілки тоді попідбираємо й віднесемо Джімові назад — і хай він знову на них пише. Врешті Том угамувався й сказав:

— Зараз мусимо поміркувати, як передати Джімові ті речі.

— Через підкоп,— запропонував я,— коли ми його завершимо.

Він тільки глянув на мене з презирством та буркнув щось на зразок: "Ще не чув такого безглуздя",— та й почав щось метикувати. За якусь хвилину він сказав, що придумав два чи три способи, та зараз іще не можна зупинитися на якомусь із них. Мовляв, спершу треба поговорити з Джімом.

Цього вечора, відразу ж по десятій годині, ми спустилися громовідводом, захопивши з собою одну свічку; тихенько підійшли до халупки, постояли під віконцем у Джіма й почули, що він хропе; ми вкинули у вікно свічку, але він не прокинувся. Тоді ми зайшли у комірчину і взялися до роботи, орудуючи кайлом та заступом, і за дві з половиною години закінчили підкоп. Тоді пролізли під Джімове ліжко, трохи понишпорили, знайшли свічку й засвітили її. Ми постояли над Джімом,— він спав спокійним та здоровим сном і, видно, почував себе добре,— а тоді почали тихо будити його. Він побачив нас і так зрадів, що трохи не заплакав; і "небожатами" нас називав, і "лебедиками", голубив, як умів; хотів був, щоб ми відразу ж дістали десь зубило, зняли ланцюга з його ноги та дали б драла разом із ним, не гаючи часу. Але Том довів йому, що така втеча суперечить всім давнім приписам, і, сівши до нього, розповів, які в нас плани та що ми ладні змінити їх за одну мить, якщо підніметься веремія; та що боятися йому нічого, бо ми його обов՚язково звільнимо. Тоді Джім заспокоївся, ми сиділи з ним та балакали про се й про те, пригадуючи давні часи. Далі Том почав розпитувати Джіма, і, коли той сказав йому, що дядько Сайлас двічі на день навідується до нього, щоб разом із ним помолитися богу, а тітка Селлі забігає довідатися, чи добре йому тут, чи він не голодний тощо — ох, і добрячі ж які людоньки! — Том сказав:

— Тепер я вже знаю, як це все влаштувати. Ми передаватимемо тобі дещо через них.

Я йому тут же таки заперечив:

— І не думай. У тебе що, зовсім нема олії в голові?

Однак він не звернув на мої слова анінайменшої уваги і провадив далі. Оце завжди так: як він уже що надумав, то краще його не чіпай!

Отже, він сказав Джімові, що пиріг із мотузяною драбиною та інші більші речі ми передамо через Ната — негра, що носить йому їжу,— а Джім мусить бути дуже обережний та ні з чого не дивуватися, а тим більше не краяти того пирога при Натові; всякий дріб՚язок ми кидатимемо дядькові в кишеню, й Джімові треба буде все те непомітно витягати; а ще можна буде дещо прив՚язувати до зав՚язок тітчиного фартуха чи класти в її кишеню, якщо пощастить; та ще він сказав Джімові, що то будуть за речі та навіщо вони потрібні. Крім того, Том учив його, як писати щоденника на сорочці власною кров՚ю та ще всякого багато. Взагалі все йому розповів. Джім, здавалося, не добирав у тому всьому ніякого глузду, проте він припустив, що оскільки ми білі, то, певно, тямимо на цих речах більше за нього; загалом він був задоволений і обіцяв виконувати все, як наказав Том.

Джім мав багато тютюну та люльок з кукурудзяних качанів; тож ми гарно перебули ту ніч усі вкупі; потім ми вилізли назад через наш підкоп та й пішли додому спати; от тільки руки ми собі геть-чисто обідрали. Том був у доброму настрої; він дуже радів, казав, що ніколи ще не брав участі в такій веселій та повчальній грі; і коли б він тільки знав, як це зробити, то продовжив би цю гру на ціле своє життя, а потім заповідав би нашим дітям звільнити Джіма; безперечно, й сам Джім поступово звикне до такого існування, і йому все більше й більше буде тут подобатися. Том казав, що ту справу можна було б розтягти років на вісімдесят і встановити новий рекорд. І ще казав, що всі, хто брав у цьому участь, прославилися б, і ми прославимось!

Зранку ми пішли до дровітні й порубали мідного свічника на маленькі шматочки; Том заховав їх разом із олов՚яною ложкою в кишеню.