Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Місіс Фелпс кинулася до нього й спитала:

— Ну що, приїхав?

— Ні,— відказав чоловік.

— Хай бог милує! — скрикнула вона.— Що ж могло з ним трапитись?

— Ума не прикладу,— мовив старий.— Мені й самому щось на душі неспокійно.

— Неспокійно! — не вгавала вона.— Ти мене лякаєш! Він мусив приїхати, ти з ним, мабуть, дорогою розминувся. Інакше бути не може, мені так серце підказує.

— Годі, Селлі, сама знаєш, що не міг я з ним розминутися.

— О господи, що тепер сестриця скаже! Він напевне приїхав! Ти, видно, його проґавив... Він...

— Не допікай мені, Селлі, я й так переживаю. Не знаю, що й думати. Аж у голові запаморочилось, так злякався. Надії на те, що він приїхав, нема ніякої: проґавити його я не міг. Селлі, це жах, просто жах! Певно, щось із пароплавом трапилось!

— Диви, Сайласе! Глянь туди, он туди на дорогу: до нас, здається, хтось іде.

Він кинувся до вікна, що було в головах ліжка, і саме на це й очікувала місіс Фелпс. Вона метнулася до мене й легенько підштовхнула, щоб я вийшов зі схованки. Повернувся старий од вікна, а вона стоїть, усміхається, розчервоніла, як заграва пожежі, і я поруч неї — зніяковів, аж піт мене пройняв. Старий вилупив на мене очі та й питає:

— А це ж хто?

— А ти як думаєш?

— Не уявляю. Ну, кажи — хто?

— Це — Том Сойєр.

Оце так-так — з несподіванки я мало крізь землю не провалився! Проте щось змінювати чи відмагатися було пізно. Старий ухопив мене за руку і довго тис її, а дружина навколо нас і пританцьовувала, і раділа, і плакала; а потім обоє вони закидали мене запитаннями про Сіда й про Мері — про всіх родичів.

Вони щиро раділи, але та радість була ніщо в порівнянні з моєю; я наче вдруге народився — такий радий був довідатись, хто я такий. Зо дві години вони мені спокою не давали, у мене вже ледве щелепи рухалися. Такого їм про свою сім՚ю — цебто про сім՚ю Сойєрів — набалакав, що й на п՚ять родин Сойєрів вистачило б. Пояснив їм, як це сталося, що на нашому пароплаві зчинився вибух у гирлі річки Білої і в парового казана верх одірвало, і як ми через те на три дні затрималися. Вигадки мої котилися, як по маслу, тим більше, що хазяї не дуже тямились на тих казанах; вони одне зрозуміли: що ми на три дні забарилися через аварію; якби я сказав, що парою розірвало не казана, а головку болта, вони однаково повірили б.

З одного боку, плавав я, наче вареник у маслі, а з другого — як кислиця в багні. Річ у тім, що я почувався дуже приємно, удаючи Тома Сойєра, поки на річці надсадно не запихкав пароплав. Тут мені раптом стрельнуло в голову, а що, як Том Сойєр приїхав із цим рейсом? А раптом він зараз увійде до кімнати та й назве мене на ім՚я, перше ніж я встигну йому моргнути?

Треба вжити якихось заходів, зівати не можна; я мусив вийти назустріч та перестріти його. Ну, я й сказав господарям, нібито треба мені до міста з՚їздити та свої речі забрати. Старий похопився був їхати зі мною, але я відмовився від того, пояснивши, що правити кіньми і сам умію, я прохав його не турбуватися.

Розділ XXXIII

Вирушив я до міста візком. Доїхав до половини дороги, дивлюсь — хтось їде мені назустріч. Хто б же це міг бути? Том Сойєр! Тоді я зупинив коня й став чекати, поки він наблизиться. "Стійте!" — гукнув я, візок зупинився проти мене, а Том розтулив рота та так і завмер; потім ковтнув разів зо два, зо три, немов йому в горлі пересохло, та й каже:

— Я тобі нічого лихого не заподіяв, сам знаєш. То чого ж ти на цей світ повернувся та до мене з՚явився?

А я йому на те:

— Я не повертався, бо й не помирав ніколи.

Почувши мій голос, він трохи оговтався, хоч і не зовсім. Далі каже:

— Не чіпай мене: був би я привидом, нізащо не чіпав би тебе. Дай чесне індіанське, що ти не примара.

— Чесне індіанське, не примара,— відповів я.

— Гаразд... я... я... гаразд... воно, звісно... Проте здається мені... ніяк думок не зберу докупи, не збагну ніяк... Зажди-но, адже ж тебе вбили?

— Ніхто мене не вбивав, я сам усе те підстроїв. Ходи сюди та обмацай мене, коли не віриш.

Так він і зробив, і це його переконало; і так він зрадів, побачивши мене, що не знав, що й почати. І заманулося йому про все відразу дізнатися, бо це ж таки була не якась там пригода, а головне — таємнича; оця загадковість і взяла його за живе. Проте я вмовив його відкласти цю розповідь на майбутнє. Візникові загадали ми почекати, а самі від՚їхали в своєму візку трохи далі, і я розповів Томові, в який клопіт я вскочив, і запитав у нього, як він гадає — що нам робити? Він попросив дати йому хвилинку спокою, щоб поміркувати. Подумав він трохи, подумав та й каже:

— Так, надумав я. Бери мою валізку у свій візок і скажи, що вона твоя; завертай назад, та не поспішай,— диви, не приїдь додому раніше, ніж потрібно. Я зараз вернуся до міста, а тоді подамся за тобою слідком і приїду за чверть чи за півгодини після тебе; ти спершу удаватимеш, ніби мене не знаєш.

Я кажу:

— Гаразд, але почекай хвилинку. Я тобі ще одну річ маю сказати — цього, крім мене, ніхто не знає. У них є негр, якого я намагаюся викрасти з неволі. Звуть його Джім — це той самий Джім, що був у старої міс Уотсон.

— Що?! Та Джім...— почав був він, а тоді замовк та й замислився.

А я до нього далі:

— Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що це підлий та безчесний намір. Але що є, то є. Я таки негідник і хочу його викрасти, а тебе прошу мовчати й нікому про те ані слівця. Згода?

Очі в нього загорілися, й він промовив:

— Я сам допоможу тобі його викрасти!

Мені з несподіванки аж у голові замакітрилося. Таке почути я аж ніяк не сподівався і мушу сказати, що Том Сойер упав у моїх очах. Я не міг відразу повірити. Том Сойер — викрадач негрів!

— Сто чортів! — скрикнув я.— Ти жартуєш.

— Та ні, зовсім не жартую.

— Ну, гаразд,— сказав я,— жартуєш чи не жартуєш, але якщо почуєш якусь розмову про втеклого негра — не забувай, що ти ні сном ні духом його не знаєш, і я теж не знаю.

Тоді ми перенесли до мого візка його валізку, і він поїхав в один бік, а я — в другий. Та, звісно, за всілякими думками та на радощах я й забув, що слід їхати не поспішаючи, і вернувся набагато раніше, ніж слід було, зважаючи на далеку дорогу.

Старий, що з՚явився на дверях, здивувався:

— Чудасія! Хто б міг подумати, що моя кобилка така спритна! Шкода, що ми часу не замітили. А конячина анітрохи не спітніла! Диво, та й годі! Ге, тепер я й за сотню доларів не віддам її, слово честі. А я ж хотів був продати її за п՚ятнадцять,— думав, що вона більшого не варта.

Більш нічого не сказав. Такої доброї душі, такого простосердого старого, як оцей, немає на світі. Та то й не диво: адже ж він був не тільки звичайний фермер, а ще й проповідник: по той бік плантації була в нього маленька рублена церковця, яку він збудував власним коштом,— то була одночасно і церква, і школа; проповідував він задурно, не брав ні гроша, та, правду кажучи, не було за що й брати. На Півдні часто-густо можна зустріти таких фермерів-проповідників, що так само проповідують задурно.

Приблизно за півгодини під՚їжджає візком до воріт і Том; тітка Селлі побачила його крізь вікно, бо до воріт недалеко — ярдів п՚ятдесят, не більше,— та й каже:

— Гляньте, іще хтось приїхав! Цікаво, хто це? Мабуть, хтось не з тутешніх. Джіммі (це до одного з дітлахів), біжи-но до Лізи та скажи, щоб поставила ще одну тарілку на стіл.

Усі кинулися до дверей, бо ж, звісно, чужий гість щороку тут не буває, а вже як і приїде, то переполоху наробить більше, ніж жовта пропасниця. Том перебрався через перелаз та попрямував до будинку; візок покотився дорогою назад до містечка, а ми всі скупчилися в дверях. Том був у гарному настрої: глядачі є, а решта була для Тома Сойєра діло просте. І хай він трохи пиндючився за таких обставин, це йому не вадило. Том був не з таких хлопчаків, щоб іти через двір, полохливо тупцяючи, мов овечка,— ні, він ступав упевнено, поважно, як баран. Наблизившись до нас, він підійняв трохи капелюха, та так манірно й неквапливо, немов то була покришка від коробки з метеликами і він не хотів їх переполохати, і сказав:

— Містер Арчібалд Ніколс, якщо не помиляюсь?

— Ні, мій хлопче,— відповів йому старий,— на жаль, візник підвів вас: Ніколсова садиба звідси милі за три з гаком. Прошу, прошу до господи!

Том озирнувся через плече та й каже:

— Надто пізно, візника вже не видно.

— Так, синку, він уже поїхав, а ви заходьте й пообідайте з нами; а потім ми запряжемо конячину й відвеземо вас до Ніколса.

— О, то вам зайвий клопіт! Ні, я не можу того дозволити! Я піду пішки, така віддаль для мене дурниця!

— Ні, ми вас не пустимо,— така вже наша південна гостинність. Просимо, заходьте.

— О, будьте ласкаві,— додала тітка Селлі,— ви нам ніякого клопоту тим не завдасте! Ви мусите лишитися. Пройти пішки цілих три милі... а курява яка, жах! Ні, ми вас не пустимо. Я вже й наказала поставити ще тарілку на стіл, тільки-но побачила, що ви під՚їздите до воріт; ви вже не ображайте нас. Прошу, заходьте ж і почувайте себе, як удома.

Ну, Том щиро та ґречно їм подякував, давши себе умовити, і нарешті увійшов; уже завітавши до господи, він сказав, нібито приїхав із Гіксвілла, штат Огайо, а звати його Вільям Томсон,— при цьому він іще раз уклонився.

Почав він далі патякати нісенітницю про Гіксвілл та про його жителів і як пішов язиком горох товкти, як пішов... Я вже почав був нервувати: яким же воно чином допоможе мені зі скрути вибратись? Аж раптом, не припиняючи свого базікання, він перехилився через стіл та цмокнув тітку Селлі просто в уста, а потім знову вмостився на своєму стільці й провадив далі своє блягузкання. А вона ж як схопиться на ноги, витерши вуста рукою, та як скрикне:

— Ах ти ж, зухвале цуценя!

Він немов образився та й каже:

— Ви мене дивуєте, мем!

— Я вас див... Та за кого ви мене маєте? Та я вам зараз... Кажіть, чи ви часом з глузду не з՚їхали, що ні сіло ні впало полізли зі мною цілуватися?

Він наче зніяковів і каже:

— Так просто. Я й гадки не мав образити вас, мем.. Я... я думав: а може, вам це сподобається.

— Дурень ти заплішений! — Вона вхопила веретено й, здавалося, от-от уперіщить ним Тома по голові.— Звідки ти взяв, що це мені сподобається?

— Я й сам не знаю.