Визволення - Конрад Джозеф

А потім можна буде умовитись з Даманом про викуп, і в цих переговорах він, Белараб, стане посередником, в повноті своєї влади, без супротивників і з щирим серцем. І коли треба буде, можна використати всю його силу проти ватажка морських розбійників, який звичайно провадитиме переговори під вістрям меча.

12 Д. Конрад

333

Белараб говорив тихо й поважно, з тонкими, щирими інтонаціями, з напівмеланхолійною посмішкою, з певними аргументами. Найбільше його підтримувала та зміна, що трапилась з білим приятелем. Ploro страшенна могутність немов змінилась на мрійність. Лінгард слухав, мовчазний і незрозумілий, але тихе захоплення відбивалось на його виду, немов ангел миру обгорнув кого своїми крильми. Побачивши цю зміну, Беларабові радники, що сиділи на циновках, посмілішали й голосно погодились із думкою проводиря. Крізь густий білий туман тропічних країн почало пробиватися до зали світло тропічного дня. Один радник підвівся з циновки й почав пальцями обережно гасити свічки. Він не наважувався торкнутись до ламп, що горіли жовтим холодним вогником. У кімнату помалу війнув ранішній вітрець. Лінгард, що сидів супроти Белараба в дерев'яному кріслі, ослаблий, із щасливою порожнечею думки від одного погляду на рай, враз здригнувся.

Хтось на дверях голосно й глузливо закричав:

— Човни Тенги вийшли в туман.

Лінгард схопився з місця, і навіть Белараб не міг стримати свого хвилювання. Лінгард уважно прислухався, на мить завагався і вибіг з зали. В огорожі гуло, як у стривоженому вуликові.

Вибігши з дому Белараба, Лінгард пішов тихше. Туман ще висів. Скрізь було чути стриманий шепіт, і невиразні постаті прямували зсередини до огорожі. Десь між будівель ударили в гонг, почулось голосне запитання д'Алькасера:

— Що трапилось?

Лінгард проходив повз будівлю, де сиділи бранці. Внизу під верандою стояло кілька озброєних, а вгорі над ними він побачив м-с Треверс поруч д'Алькасера. Багаття, що біля нього пробув усю ніч Лінгард, погасло, вугілля було розкидане, а лава лежала перекинута. Як почалась тривога, м-с Треверс збігла на веранду. Вона і д'Алькасер немов підносились над переполохом, що тепер уже вщухав. Лінгард побачив шарф на обличчі м-с Треверс. Д'Алькасер був без капелюха. Він знову крикнув:

— В чім річ?

— Я йду довідатись,— відповів Лінгард.

Він боровся з пориванням стати коло тих двох, піднестись над цим переполохом (нехай шумує далі), піднестись над людським життям, марним, як сон, що супере-

чить дивному стану його існування. Він і сам не знав, чому переміг це поривання. Його покинуло навіть почуття самоохорони. Навколо тислися люди і, незважаючи на метушню, розступилися перед ним. Здивування, тривога, сумнів було написані на їх дбличчях; та дехто з них спостеріг, що великий білий ішов до огорожі з застиглою усмішкою на устах. Він звернувся до всіх:

— Чи може хто з вас розібрати, що там на воді? Один з Беларабових радників, що стояв близько від

Лінгарда, відповів:

— Туман погустішав. Якщо й побачиш що, то тільки тіні речей.

Із чотирьох боків огорожі стояли озброєні люди. Лінгард зліз по драбині вгору і глянув на лагуну: вона вкрилась білим туманом, й нічого не було видно на ній, навіть не чути хлюпання води об берег.

— Що ж тут можна було побачити? — недовірливо спитав він.

Зразу привели до нього чотирьох чоловіків, що бачили темну масу човнів, які вирушали на світанку. Послали й за іншими, що теж бачили. Він ледве чув їх. Думки втекли од нього. Він стояв непорушно, дивився в тяжкий туман, що безмовно розлягався скрізь. Незабаром прийшов до нього Белараб з трьома чорними охоронцями, і, гладячи свою коротку сиву бороду, з— непроникливим спокоєм спитав:

— Твій білий уміє битися? Лінгард відповів:

— Нема з ким битися. Твої люди, Беларабе, бачили тільки тіні на воді.

Белараб промурмотів:

— Мені треба було б заприязнитися з Даманом ще вчора.

Тривога помалу почала закрадатись в груди Лінгарда. За хвилину підійшов д'Алькасер з двома вартовими, і на його тривожні запитання Лінгард відповів:

— На мою думку, ще нічого особливого не сталось. Прислухайтесь, як тихо скрізь. Є тільки один спосіб довідатись про все: спробувати переконати Белараба вивести своїх вояків і захопити засіки Тенги. Тоді ми знали б що-небудь. Та я не можу переконати Белараба повести їх у цей туман. Бо й справді така експедиція кінчилась би на зле. Де м-с Треверс?

12*

335

Це питання було таке раптове, що д'Алькасер здригнувся: воно виявило, як ця жінка опанувала серце Лінгарда.

— Вона з доном Мартіном. Йому полегшало, але він ще почува себе слабим. Якщо нас видадуть, то його треба буде нести назустріч долі. Уявляю собі цю сцену. Дона Мартіна виносять в супроводі озброєних варварів, а місіс Треверс і я йдемо по обидва боки. М-с Треверс заявила мені про намір вийти разом з нами.

— Заявила про свій намір,— неуважно промовив Лінгард.

Д'Алькасер відчув, що ця людина зовсім покинула його. Недалеко від себе він побачив Белараба з трьома чорними охоронцями в білій одежі, з спокійним виглядом. Уперше з того часу, як вони сіли на мілину, у д'Алькасера стислось серце.— А може,— говорив він далі,— цей мавр не буде так наполягати, щоби нас видали на люту смерть?

— Він хотів видати вас ще опівночі — кілька годин тому,— сказав Лінгард, навіть не дивлячись на д'Алькасера. Лінгард сів на лафет гармати, справленої на лагуну, і згорнув руки на грудях. Д'Алькасер тихо спитав:

— Хіба нам дали відстрочення?

— Ні,— відповів Лінгард,— це мені дали відстрочення. На якийсь час усі замовкли. Стих шепіт, що його чути

було по всіх кутках огорожі. Дзенькіт гонга теж припинився. Тільки вартові, порозсідавшись на горішніх гілках великого дерева, помалу шелестіли листям.

— Про що ви думаєте, капітане? —тихо спитав д'Алькасер. Лінгард не змінив пози й відповів тим самим тоном:

— Намагаюсь не думати.

— Що? Намагаєтесь не думати?

— Так.

— Хіба зараз час для таких експериментів? — спитав д'Алькасер.

— А чому й ні? Я маю відстрочення. Не сердьтесь на мене, м-р д'Алькасер.

— Слово честі, не серджусь. А хіба це безпечно?

— Звіртесь на свою долю.

Д'Алькасер пережив хвилину внутрішньої боротьби. Він питав себе, чи не сказати Лінгардові, що м-с Треверс прийшла до огорожі з якимсь дорученням од Йоргенсона. Він уже хотів порадити Лінгардові піти до м-с Треверс і спитати її, чи немає чого вона переказати йому. Та тільки вирішив він звернутись до Лінгарда, як люди на дереві загукали, що туман розходиться. Це викликало зворушення навколо.

В обличчя Лінгардові дмухнув вітрець, і непорушний туман почав розходитись над огорожею. Зненацька відкрилася лагуна з блискучими жмурами на поверхні. Люди затулили від світу очі. Розлігся вигук здивування, коли побачили силу човнів, що оточили "Емму". Не було сумніву, що Тенга рушив на лагуну. Що ж зробить Йоргенсон?

Хоч Лінгард і рішив не думати до останнього моменту, але тепер відчув здивовання і страх. Що ж надумав Йоргенсон? Лінгард сподівався, що почує біля "Емми" постріли, побачить дим, але час минав і жодного звуку не добувалося до нього.

Човни, очевидно, боялись підходити. Вони трималися на віддалі. А чому Йоргенсон не налякає їх, стрельнувши вгору разів зо два з мушкетів? Крізь це збентеження Лінгард почав вертатись до життя, до звичайного життя з його болями. Що означала ця безмовність "Емми"? Може, її вже захопили, коли був туман? Але це неможливо. Було б чути якісь звуки. Ні, човни не наближались через те, що знали, на яку сміливу оборону вони наразяться. Йоргенсон, певно, добре знав, що робить, утримуючись од стрілянини; він хотів, щоб полохливі серця хоч трохи охололи після страху. Можливим було тільки те, що Белараб зараз же мусить одчинить ворота і вивести людей, щоб розтрощити табір Тенги і назавжди скінчити з оцим абсурдним суперництвом та інтриганством. Лінгард нетерпляче повернувсь до Белараба, але побачив, що той уважно розглядає лагуну крізь підзорну трубу, покладену на плечі раба. Раб був непорушний, як витесаний з каменю. Враз Белараб кинув трубу і звернувсь до Лінгарда:

— Бою не буде.

— Звідки ти знаєш? —здивовано спитав Лінгард.

— Біля сходів стоїть три порожніх сампани,— ледве чутно промовив Белараб.— Там ідуть погані розмови.

— Розмови... Я не розумію,— помалу сказав Лінгард.

Але Белараб повернувся до своїх трьох товаришів, у білій одежі, в шапочках з плетеної трави, з чотками на руках. Це були побратими його тривожних днів, що колись лили кров, а тепер були спокійні, побожні й мудрі.

— Цього білого зраджено,— прошепотів він з надзвичайним спокоєм.

Д'Алькасер, не розуміючи, спостерігав цю сцену: "фатальну людину", стривожену й люту, маврів у білому, силу напівголих тубільців, що сиділи біля гармат і стояли біля бійниць. Він бачив на веранді м-с Треверс з шарфом на обличчі. Постать її виявляла тривогу. М-р Треверс занадто знесилився після приступу пропасниці і не міг вийти. Якби не це, всі білі були б разом в хвилину катастрофи, що дарувала їм життя ціною смерті інших. Д'Алькасер чув, як Лінгард попросив трубу й побачив, як Белараб зробив рукою знак...

Коли це враз від грізного удару під ногами задвигтіла земля. Д'Алькасер похитнувся, і в цей же час небо з гуркотом розірвалось над його головою; страшенна пітьма обгорнула все навколо. "Емма" злетіла в повітря; і коли скінчився град уламків, дощок і покалічених трупів, що падали в лагуну, під ясним сонцем зосталась лише хмара диму, кидаючи величезну тінь на Берег Притулку, де закінчилась усяка боротьба.

Страшенний зойк розітнувся в селищі й стих. Люди в несамовитій паніці тікали з дому в поле. Купа човнів значно порідшала. Частина втопилась, інші пливли геть у різні боки. А рештки "Емми" догорали на воді ясним полум'ям під величезною хмарою диму, що тяжко й непорушно висіла над верховіттям лісу, далеко видна на березі й мілинах.

Раніш за всіх отямивсь Белараб. Здивовано гукнув: — Аллах! — і глянув на Лінгарда. Та Лінгард не дививсь на нього. Од вибуху він ніби скам'янів і занімів. Він поглядав на "Емму", що догорала, на мале полум'я, на чорну хмару диму, що виникла в зв'язку з презирством Йоргенсона до людського життя.

Белараб знову одвернувся. Його думки змінились. Він уже не думав, що Лінгарда зраджено, та він уже й не мав для нього значення.