Мобі Дік - Мелвілл Герман

П’ятого ранку ще троє бунтівників вирвались на повітря, хоч інші відчайдушно намагалися не пустити їх. У кубрику зосталося тільки троє.

"Ну що, може й ви станете до роботи?" — з жорстоким глумом у голосі спитав капітан.

"Замикайте там!" — крикнув у відповідь Стілкілт.

"Замкну, аякже!" — відказав капітан, і ключ заскреготів у замку.

Ото саме тоді, сеньйори, розлючений дезертирством сімох колишніх спільників, роздратований глузливим голосом капітана, ошалілий від тривалого ув’язнення в місці, темному, як саме нутро відчаю, Стілкілт запропонував обом канальникам, що досі наче були одностайні з ним, вирватися зі своєї в’язниці наступного разу, коли прийдуть закликати їх вернутися до роботи, і з гострими сікачами в руках (довгими, важкими, вигнутими у формі півмісяця знаряддями, що мають ручки на обох кінцях) пробігти на відчай душі, сіючи смерть, від бушприта до гакаборту, а коли пощастить, захопити судно. Він запевнив, що сам зробить так, байдуже, пристануть вони до нього чи ні. Це, мовляв, остання ніч, яку він збирається пробути в цій норі. Та інші двоє зовсім і не заперечували проти такої думки; вони заприсяглися, що готові на цей чи й на будь-який інший відчайдушний вчинок, одне слово, на що завгодно, аби тільки не здаватися. І навіть більше: кожен з них наполягав на тому, що саме він перший вискочить у люк, коли настане час. Та проти цього палко заперечив їхній ватажок: цю першість він залишає для себе. Тим більше, що обидва його товариші не хотіли поступитись один одному, а обидва разом вискочити не могли, бо на трапі міг поміститись тільки один чоловік. І ось тут, сеньйори, мають вийти на світло підлі хитрощі цих негідників.

Коли вони почули про божевільний намір свого ватажка, в кожного з них зосібна сяйнула, очевидно, та сама зрадницька думка: коли він вискочить перший, то це означатиме, що він здався хоч і останнім з вісьмох, зате першим з трьох, і це дасть йому хоч невеликі шанси на прощення. Та коли Стілкілт висловив свою рішучу постанову бути їхнім проводирем до останку, тоді обидва якимсь чином, завдяки тонкій хімії підлоти, об’єднали докупи свої доти таємні зрадницькі думки і, коли їхній ватажок заснув, уже відверто в трьох реченнях поділилися цими думками, зв’язали сонного мотузком, заткнули йому рот, а тоді серед ночі почали гукати капітана.

Той подумав, що там когось замордували, і йому вже вчувся в темряві запах крові. З усіма своїми помічникамй та гарпунниками, що похапали зброю, він кинувся на бак судна. За кілька хвилин люк відсунули, і зрадливі спільники випхали свого ватажка нагору. Він мав зв'язані руки й ноги, але ще відчайдушно борсався. А зрадники почали кричати про свою заслугу: вони, мовляв, знешкодили того, хто вже намірився на душогубство. Та їх усіх похапали за в’язи й поволокли по палубі, мов зарізану худобу. А тоді прив’язали всіх трьох поряд до снастей бізань-щогли, наче три м’ясні туші, і зоставили так висіти там до ранку.

"Кат би вас узяв! — гримів капітан, ходячи перед ними туди й сюди. — Вашим стервом і круки погребують!"

О схід сонця він скликав усю команду і, відокремивши тих, котрі брали участь у бунті, від непричетних до нього, сказав першим, що йому дуже кортіло відшмагати їх усіх підряд і він уже був думав, що так і зробить, та й слід було б, бо цього вимагає справедливість. Але поки що, врахувавши, що вони вчасно здалися, він задовольниться тільки словесною доганою. І справді, він уділив їм ту догану в досить крутих висловах.

"А вас, падлюки мерзенні,— обернувшись до трьох розіп’ятих на снастях, сказав він, — вас я посічу дрібненько й укину в салотопний казан". І, вхопивши шматок линви, почав з усієї сили шмагати по спині двох зрадників, поки в них не стало голосу кричати: вони безживно позвішували голови набік, як ото малюють двох розіп’ятих поруч Христа розбійників.

"Я руку на вас надвередив! — закричав капітан нарешті.— Але й на тебе ще вистачить линви, півнику забіякуватий, що не хотів піддатись. Вийміть йому оту затичку з рота, послухаймо, що він скаже на свій захист".

Якусь хвилину в знеможеного бунтівника тремтіла здерев’яніла щелепа, та врешті він, насилу повернувши до капітана голову, промовив чи, скорше, просичав:

"А ось що я скажу, і затямте добре: як ви мене хоч раз ударите, я вас замордую".

"Оце таке ти кажеш? Ну що ж, зараз побачиш, як я тебе злякався", — і капітан підніс руку із шматком линви.

"Краще не чінайте", — просичав озерянин.

"Так я ж мушу", — і капітан знову замахнувся.

Та Стілкілт знову просичав щось таке, чого не розчув ніхто, крім капітана; а той, на превеликий подив усіх матросів, сахнувся назад, двічі-тричі швидко пройшовся по палубі, тоді раптом кинув линву й сказав:

"Ні,не можу… Відпустіть його. Відв’яжіть його, чуете?"

Молодші помічники вже хотіли були виконати наказ, та їх зупинив бідний чоловік із забинтованим обличчям та головою — Редні, старший помічник. Відтоді, як Стілкілт ударив його, він не вставав з койки, але того ранку, зачувши гармидер на палубі, сяк-так вибрався з каюти й до цієї хвилини споглядав усю сцену. Щелепа його була так ушкоджена, що він насилу міг говорити, але, мурмочучи, що він, мовляв, хоче й зможе зробити те, на що не наважився капітан, підхопив шматок линви і ступив до свого прив’язаного ворога.

"Боягуз!" — просичав озерянин.

"Хай боягуз, але ти своє дістанеш".

Старший помічник уже був замахнувся, коли Стілкілт знову просичав щось, і рука з линвою зупинилася в повітрі. Та Редні вагався недовго і таки зробив, як нахвалявся, хоч яка там була Стілкілтова погроза. Тоді всіх трьох відв’язали, матроси вернулися до своєї роботи і похмуро заходились біля помп, що знов зачвакали й забряжчали залізом.

Того ж таки дня, як тільки смеркло і одна вахта спустилася до кубрика на спочинок, звідти почувся гвалт, потім з люка вискочили обидва зрадники, тремтячи перебігли на ют і почали добиватися до каюти, кажучи, що вони бояться ночувати в кубрику. Ні умовляннями, ні штурханами, ні копняками не можна було прогнати їх; вони вблагали, щоб їх задля безпеки помістили аж в ахтерпіку, якнайдалі від кубрика. Та решта екіпажу більш ніяких ознак бунту не виявляла. Навпаки, здавалося, що матроси — головним чином, переконані Стілкілтом — вирішили зберігати цілковитий спокій, до кінця підкорятися всім наказам, а коли судно добереться до гавані, тоді всім гуртом покинути його. Та щоб плавання скінчилося якомога швидше, вони домовились іще про одне: не доповідати про китів, навіть коли побачать їх. Бо, незважаючи на течу й на всі інші небезпеки, на щоглах "Таун-Го" й тепер чатували марсові, а капітан був так само готовий спустити човен, як і того дня, коли судно ще тільки добралося до промислових теренів, та й Редні, старший помічник, теж готовий був поміняти койку на вельбот і з забинтованим ротом уражати китів на смерть.

Та хоч озерянин переконав моряків поводитися сумирно, сам він до кінця не облишив таємних думок про те, щоб поквитатися з чоловіком, який допік йому до живих печінок. Стілкілт належав до вахти, котрою командував старший помічник; а той навіженець, здавалося, сам рвався назустріч своїй згубі і після сцени коло бізань-щогли, хоч капітан настійливо відраджував його, наполіг на тому, щоб тієї ночі самому командувати своєю вахтою. От на цій обставині, та й ще на деяких Стілкілт послідовно вибудував план своєї помсти.

У Редні була одна зовсім не моряцька звичка: під час нічних вахт він любив сидіти на фальшборті юта, спираючись рукою на планшир човна, підвішеного там на шлюпбалках, трохи вище від борту корабля. Всі знали, що він, сидячи в такій позі, часом куняє. А між човном і бортом корабля зяяла досить широка щілина, і внизу було море. Стілкілт вирахував, що наступна його черга стояти за стерном припаде з другої години на третю ніч після тієї, коли його зраджено. А тим часом, коли траплялась вільна хвилина, він сидів у кубрику й дуже старанно виплітав щось із тонкої шворки.

"Що це ти робиш?" — спитав його один з матросів.

"А як ти гадаєш? На що воно схоже?"

"Та наче на шлейки до торби, тільки якісь чудні".

"Правда, трохи чуднуваті,— погодився озерянин, тримаючи свій виріб перед собою в простягненій руці.— Але, по-моєму, годяться. Слухай, друже, мені шворки не вистачило. Може, в тебе є?"

Та шворки не знайшлося в усьому кубрику.

"Доведеться попросити в старого Реда", — і Стілкілт підвівся, щоб піти на корму.

"Невже ти підеш канючити в нього?" — здивувався ще один матрос.

"А чом би ні? Ти думаєш, він не зробить мені такої невеличкої послуги? Це ж, кінець кінцем, для нього все робиться", — відказав Стілкілт. Тоді пішов до помічника капітана і, спокійно дивлячись на нього, попросив трохи тонкої шворки — полагодити койку. Редні дав йому моточок, але ні тої шворки, ні виплетеної шлейки ніхто більше не бачив. Правда, наступної ночі, коли озерянин згортав свій бушлат, щоб підкласти під голову замість подушки, з кишені бушлата мало не випала чавунна куля, гарненько обплетена сіточкою з шворки. За двадцять чотири години, серед тихої ночі, мало початися Стілкілтове чергування за стерном неподалік від людини, здатної дрімати над розверстою могилою, завжди готовою прийняти кожного моряка. Отоді й мала настати рокована хвилина. В Стілкілтовій уяві старший помічник уже лежав простягненим і задубілим трупом з розміжченою головою.

Але той дурень, сеньйори, сам урятував свого майбутнього убивцю від цього кривавого злочину. І все ж Стілкілт потішився жахливою помстою, хоча месником був і не він. Шляхом якоїсь таємничої фатальності небо неначе само втрутилось і перебрало з його рук у власні те згубне для душі діло, на яке він наважився.

На світанку другого дня, ще перед сходом сонця, коли матроси драїли палубу, один з них, недотепний тенеріфець, набираючи води біля грот-вант, зненацька зарепетував: "Он пливе! Он, он суне! Боже, ну й китяра!"

То був Мобі Дік!

— Мобі Дік! — вигукнув дон Себастьян. — Святий Домініку! Сер моряк, невже у вас хрестять китів? Кого ви називаєте Мобі Діком?

— Одне славнозвісне, сніжно-біле, кровожерне й безсмертне страховище, доне Себастьяне. Але це надто довго пояснювати.

— Що, що? — загукали всі молоді іспанці, посхоплювавшись на ноги.

— Ні, сеньйори, ні, ні.