Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

І лише надвечір в страсну суботу, 16 квітня, закінчили всі справи. З горластих труб, наче від жертовників, підіймалися клуби темно-бурого диму, зливаючись в легку хмару, рожеву від вечірньої заграви. Дрібні судна, знявшись з якоря, ішли в дозор.

В цей день на "Орле" сталась маленька подія, яка викликала .однак серед матросів багато розмов. Річ у тому, що в нас на верхній палубі був влаштований з дощок хлів. Туди загнали рогату худобу, куплену в аннамітів. Бики були менші від мадагаскарських, але досить жирні. Щось суворо-моторошне було в їхньому погляді, коли вони, повертаючи голови, косилися спідлоба на людей, ніби знали, що будуть з'їдені. Коли одного з них виводили з хліва на другу частину палуби і різали, інші, почувши кров, починали бунтувати. Кожен з них, круто вигинаючи шию, мотав головою, бив копитом об палубу і, здригаючись, заходився тривожним ревом. Здавалось, що вони вщент рознесуть загорожу і, біснуючись, помчать по палубі броненосця. Але це тривало недовго. Скоро

вони стомлювались і, затихаючи, звертали погляди в бік носової частини судна. Там, на баку, зарізаний бик, піднятий стрілою в повітря, висів на вірьовках животом догори, з розчепіреними ногами. Різники, працюючи гострими ножами, здирали з нього шкуру. Потім, коли він весь був обідраний, розрізали йому живіт і виймали з нього тельбухи, ще теплі, в клубах пари. А живі бики розгублено, з моторошною безнадійністю дивились на страшне видовище і повільно жували покладене їм сіно. Чи розуміли вони, що їх теж жде така сама доля? Серед них була одна тільки корова, та й та худа, з різко випнутими ребрами. Очевидно, вона хворіла на якусь хворобу. В усякому разі, потрапивши на броненосець, вона майже зовсім не їла сіна. Хоч як старався матрос-скотар виходити її, підгодовуючи залишками хліба — нічого не помагало. З кожним днем їй ставало все гірше. Смертною тугою наливались її великі темні очі з поволокою, трошки дурнуваті, але разом з тим надзвичайно лагідні. А в суботу вона не могла вже встати і по обіді, лежачи боком на палубі, почала задихатись. Матрос-скотар побіг доповісти про це старшому офіцерові Сидорову.

— Зараз же зарізати корову. Піде завтра на обід команді. Старший офіцер, даючи таке розпорядження, мабуть, не подумав про

його наслідки. Але наказ було дано — треба його виконати. Хвору корову перевезли тачкою на інше місце палуби. В цей час вона була вже в агонії. Коли їй перерізали горло, то кров, яка почала вже згортатись, не била, як звичайно, фонтаном, а ледве-ледве сочилась. Команда все це бачила.

Звідси, перекидаючись з однієї палуби на другу, пішла розмова:

— Нас на Великдень хочуть нагодувати дохлятиною.

Бачила команда й те, що в офіцерському камбузі кухар із своїм помічником вибивався з сил, готуючи для кают-компанії і смажених курчат, і паску, і пироги, і багато інших вишуканих страв.

— Про себе тільки пам'ятають, а нас забули,— похмуро бурчали матроси.

. Швидко наближалась ніч. Гори з рідкими деревцями, опалені гарячим сонцем, ніби зсунулись щільніше і, обступивши бухту півколом, стояли наче на сторожі. На березі, де притулились убогі хатини тубільців, замиготіли вогні, золотими стовпами відбиваючись в сонній воді.

Барабан пробив "збір". Всі матроси, вільні від вахти, вийшли на верхню палубу. Там проспівали щодня повторювані молитви, і ми, ждучи заутрені, розійшлись, не розбираючи на цей раз койок.

На шканцях зустрівся зі мною мій добрий приятель, мінер Вася Дрозд. Плеснувши мене по плечу, він тихо повідомив:

— Обід у нас готовий і коньячок є. Приходь у гості.

— Куди ж це?

— На марс грот-щогли. Ближче до неба.

— Гаразд.

— А поки що ходімо вниз.

Ми спустилися в жилу палубу. Тут більше ніж будь-де було помітне наближення свята. Кілька чоловік з команди зосереджено працювали над тим, щоб усьому надати великоднього вигляду. Одні, влаштовуючи

7 о. Новиков'Прибой

193

похідну церкву, встановлювали олтар, прибивали ікони і розставляли свічники; інші всюди розвішували прапори, зелень і електричні люстри.

Годині об одинадцятій всі приготування закінчились. Весь екіпаж, за винятком вахтових, був тут. Команда одяглась у білі чисті форменки. Попереду стояли офіцери, напахчені, у нових білих кітелях з золотими і срібними погонами на плечах. Перед олтарем, трохи піднявши свою вогненно-руду бороду і дивлячись на царські врата, застиг у молитовній позі священик отець Паїсій. Спалахнули електричні люстри, загорілись перед іконами свічки, розливши по всій палубі сліпуче сяйво. Все набрало урочистого вигляду. Тільки обличчя матросів були похмурі. Далися взнаки виснаження та втома.

Чекали досить довго. Нарешті старший офіцер Сидоров, покрутивши спочатку свої сиві вуса, підійшов до священика і начальницьким тоном сказав:

— Можна починати.

В жилій палубі ставало жарко. Повітря, насичене ладаном і випарами людських тіл, ставало задушливим. Матроси виходили з церкви на зрізи або на верхню палубу, щоб освіжитись прохолодою.

Почався хресний хід. "Воскресеніе твоє, Христе-спасе",— заспівав священик в супроводі хору півчих. Несучи в руці хрест з трисвічником, прикрашеним живими квітами, весь сяючи золотом і голубою вишивкою своєї ризи, він повільною ходою попрямував у кормову частину судна. За ним рушили офіцери і довгими рядами потяглися матроси. Пробираючись по вузькому офіцерському коридору спочатку лівого борту, а потім правого, процесія обійшла навколо машинного кожуха і знову повернулась назад. Не доходячи до олтаря, вона зупинилась перед завісою, зробленою з великих червоних прапорів.

"Христос воскрес із мертвих!" — пролунало нарешті з уст священика.

Підхопивши цей вигук, дружно гримнув хор півчих, а за ним півголо-сом почали підтягати й інші матроси. Баси, перекочуючись, могутньо потрясали повітря, а чийсь високий і пристрасний тенор, виділяючись із загального гудіння, трепетно злітав над головами людей, ніби прагнув, стомлений цим царством заліза і смерті, вирватись на безмежний простір моря. Команда заворушилась. Сотні рук замелькали в повітрі

На хвилину і я, невіруючий, як і інші, піддався загальному гіпнозові, красивій омані. Чимсь далеким і рідним війнуло на мене. Колись я зустрічав це свято у своєму селі в колі близьких і дорогих серцю людей, і спогади про це розцвіли в моїй душі. Але з того часу минуло багато років; багато нових вражень, що бентежили мозок, відклалося в моїй свідомості. Я звик задавати питання самому собі. Що за безглуздя чинять над нами? Ми зустрічаємо свято, прозване святом всепрощення і любові, готуючись до бою. Під нами, в глибині броненосця, в бомбових погребах лежить п'ятсот тонн пороху і смертоносних снарядів, призначених для знищення людей, яких ми ніколи не бачили в лице.

— Треба провітритись,— запропонував я своєму приятелеві Василю.

— Ходімо,— зразу ж погодився він.

Ми проштовхались крізь натовп і вийшли на правий зріз.

Ніч була тиха, тепла, насичена ароматом прибережних вод. Під безхмарним небом, що розливало тремтячі струмені зірок, про щось мріяв мільйоннолітній океан. На горах де-не-де було видно вогнища. Щоб не видати ворогові місця стоянки нашої ескадри, всі вогні на ній були замасковані. Неясно чорніли в темряві контури кораблів. Тільки зрідка, коли поблизу помічали човен тубільця або що-небудь підозріле, падав на воду яскравий промінь прожектора, але через хвилину-другу він раптово зникав, і тоді знову залягала пітьма.

На правому зрізі стояли матроси.

Один машиніст мріяв уголос:

— Аби тільки кінчити службу, а там найду собі діло.

— Яке? — спитали його.

— До Москви поїду. Там на заводі маю місце.

— Еге ж, як маєш спеціальність, то нема чого на селі гибіти. Хтось розповідав про своє перебування на острові Мадера.

Але скоро замовкали. Очевидно, нікому не хотілось говорити. Така хороша, така запашна була тропічна ніч! І тільки тоді, коли зайшла мова про зарізану корову, одразу всі загомоніли:

— Значить, сьогодні нас будуть дохлятиною частувати.

— Виходить, так.

— А якщо корова була заразна?

— Напевно що так,— заразна. Інакше чого б їй здихати? Голоси ставали чимраз роздратованіші:

— Від такого м'яса і ми всі подохнемо.

— Подихай! Плакати, чи що, буде за нами начальство?

— Треба артільника взяти в роботу.

— Артільник тут ні при чому.

— А я інше запропонував би: взяти все з офіцерського камбуза і поїсти. А в кают-компанію корову віддати. їжте, мовляв, панове офіцери, на добре здоров'я.

З корми показався старший боцман, кондуктор Саем, старий, ретельний, запопадливий службист. Очевидно, він чув останню частину розмови. Закричав:

— Ах, нехристі безтямні! Там служба йде, а вони, тварюки, тут зубоскалять! Марш в церкву, так вашу!..

Він круто вилаявся, осипавши поганими словами все святе.

Рядові матроси зникли, а унтери лишились на зрізі, не звертаючи уваги на лайку боцмана. Залишився і я з своїм приятелем.

В глибині броненосця лунав спів: "І сущим во гробєх живот даровав". В тихому морі, теплої ночі, під розкритим, урочисто блискотливим небом — це звучало особливо красиво. Здавалося, що голоси хору, вирвавшись на простір, радісно линуть в далечінь, щоб усюди возвістити хвалу життю. Не буде більше смерті, цієї страшної і невблаганної руйнівниці всього живого. Вона сама зневажена розп'ятим на хресті. Не буде більше смерті? А що ж буде? І мій розум, як тиран, повалив мене фактами. Всі гармати у нас були заряджені. Біля кожної з них чергували комендори. Досить тільки з'явитись противникові, як зараз же замість свічок і лампад спалахнуть прожектори, замість "Христос воск-ресе" — загримлять гармати, замість крашанок полетять на япоипів снаряди, начинені вибуховими речовинами. І що більше ми знищимо людей, що більше ми втопимо їх, тим більша буде наша радість. Як це все зв'язати з величавими словами молитви, що проголошують торжество життя? А ними обманювали людство протягом майже двох тисяч років...

Приятель шепнув мені на вухо: — В кільватер за мною держи. І ми полізли з ним на грот-щоглу.

ОБІД ЗА БОРТ!

Марс розмістився високо над палубою і являв собою круглу, прикріплену до щогли площадку, краї якої були обнесені залізним бортом. Там давно вже, принісши з собою ящик з припасами, чекав на нас земляк мінера, кочегар Бакланов.

Як тільки ми показались на марсі, кочегар заговорив:

— Що ж ви довго пропадали? Терпів, терпів я і мало сам не приступив до діла.

— Богу молились, друже,— весело відповів Вася Дрозд.

— Кожен воїн і без молитви прямо в рай потрапляє.