Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
Удень тут було жарко, хоч майже завжди дув морський бриз. Надвечір наставала тиша, що тривала до наступного пізнього ранку. Ночами, незважаючи на зоряне небо, вогка пітьма лягала на заштиліле море, іноді вставали тумани.
Броненосець "Орел", як і інші судна, навантажувався вугіллям. Прийнято його було вже тисяча чотириста тонн. Чекаючи нападу японців, батарейну палубу залишили вільною, шоб не заважати діяти її гарматам. Вугілля зсипали, на ют і зрізи, заповнювали ним буфет і кают-компанію. Офіцери перейшли в запасний адміральський салон, перетягши з собою і піаніно.
Нашій стоянці в Камранзі несподівано настав кінець. Ще 2 квітня в бухті з'явився французький крейсер "Descartes" під прапором контр-адмірала Жонкієра. Командуючий ескадрою обмінявся з ним візитами. Потім крейсер ходив кудись і знову повертався. Очевидно, він робив для нас розвідку. А 8 квітня контр-адмірал Жонкієр заявив Рожествен-ському, щоб ми протягом двадцяти чотирьох годин покинули територіальні води французької колонії. Після розгрому російської армії під Мукденом Франція ще менше стала рахуватися з нами і, скоряючись вимогам Японії, безцеремонно викидала нас навіть з найглухіших своїх володінь.
Другого дня всі бойові судна ескадри вийшли в море. В бухті залишились тільки транспорти і крейсер "Алмаз", щоб закінчити вантаження вугілля. На "Алмазе" тепер підняв брейд-вимпел завідуючий транспортами капітан 1-го рангу Радлов, а контр-адмірал Енквіст переніс свій прапор на крейсер "Олег".
Чотири дні ескадра тинялася на просторі, то стопорячи машини, то даючи тихий хід кораблям, щоб зберегти хоч приблизний стрій. Весь час тримались так, щоб бачити бухту Камранг. Це було найбезглуздіше наше блукання. Тим часом Рожественський намагався зв'язатися через Сайгон телеграфом з Петербургом. З'ясували майже напевне, що десь тут ми повинні зустрітися з ескадрою Небогатова. Крім того, довелось чекати розвантаження пароплавів "Ева", "Дагмара" і "№ З", які приставили із Сайгона провізію, вугілля, припаси.
Спостерігаючи життя на кораблі, я все більше дивувався з безсилля командного складу втримати владу над своїми підлеглими. Бувало, досить тільки гукнути "Всі наверх." — і сотні людей кидались до трапів, збиваючи один одного з ніг. А тепер під час термінових авральних робіт багато матросів з такою ж поспішністю летіли з верхньої палуби вниз і ховались по трюмах. Навіть молоді матроси перестали боятися начальства.
Згадалось, як я, бувши новобранцем, дивився на морських офіцерів. Моє знайомство з ними почалося в Кронштадті, де мене зарахували до одного із флотських екіпажів. До цього я зустрів у Петербурзі якихось кавалеристів, що прогарцювали по вулиці на ситих і струнких конях. Ці офіцери здивували мене оригінальністю своєї одежі, і тільки. Нічого тут особливого не було. На конях і сам я в своєму селі Матвеевському їздив верхи в нічне, правда, без сідла і не так, може, красиво. Зовсім інше враження справили на мене морські офіцери. В уяві своїй я зв'язував їх з кораблями, на яких вони плавають по синіх морях, переживають бурі, бувають у чужих країнах у кругосвітніх мандрівках і бачать всілякі чудеса земної кулі. Мені здавалось, що треба мати колосальні знання, щоб по компасу і зорях,— як пояснювали старі матроси,— визначити, в якій частині океану перебуває судно. Все це було для мене незвичайне, незвичайна була і сама форма, яку носили морські офіцери. Особливо мене вражало, коли я бачив їх у чорних парадних мундирах, з еполетами, з орденами, в трикутних капелюхах. Цей блиск приголомшував мене, підкреслюючи мою нікчемність. Я, що виліз із сільської глушини і бруду, дивився на офіцерів, як на людей особливої породи, з красивими благородними обличчями, надзвичайно талановитих. І хіба я міг в той час запідозрити кого-небудь з них у нечесних вчинках?
Батько мій, колишній миколаївський солдат, виховуючи мене, часто повчав:
— Коли тобі, Альошко, доведеться попасти на військову службу, то служи по-справжньому. Будуть бити — терпи. За одного битого — десять небитих дають. І пам'ятай — за богом молитва, а за царем служба, ніколи не пропадуть.
Я повірив його словам і, з'явившись у флот, ретельно, з усією пристрастю свого темпераменту взявся за службу. Період новобранства тривав біля чотирьох місяців і врізався в мою пам'ять як огидний сон. Капрали, інструктори, фельдфебель вживали найрішучіших заходів до того, щоб вибити з нас сільський дух. О шостій годині ранку горніст на дворі грав побудку. Ми очманіло схоплювались, заправляли свої койки, нашвидку пили чай з чорним хлібом і цілим взводом у сорок чоловік ставали в своїй камері на гімнастику. Інструктор командував, а ми викидали руки вперед, вгору, в боки, вниз. Проти гімнастики нічого не можна було б заперечити, якби нею не зловживали. А нас, наприклад, змушували проробляти біг на місці з викиданням колін то вперед, то назад до того часу, поки не тільки вся білизна ставала мокра від поту, але й розбиті підошви чобіт промокали наскрізь. Ще важче було виконувати "жаб'ячу мандрівку". Полягала вона в тому, що всі сорок чоловік присідали навпочіпки, в потилицю один одному, і, виставивши руки вперед, скакали вздовж стін камери, по кілька разів обходячи ряди койок. Тут все залежало від настрою інструктора. Коли він був не в дусі, то це безглузде стрибання затягалось, і тоді очі застилались зеленим туманом. Деякі новобранці не витримували такого катування і падали.
— Обважніли, окаянні, з полов'яним черевом! — горлав інструктор і підбадьорював їх стусаном.
Потім нас виганяли на двір. Там навчались марширування, всяких заходжень, поворотів, рушничних прийомів, бігали по двору. Інструктор говорив нам:
— Коли я скомандую "струнко", це значить — не дихай, замри. Забудь, як батька-матір звуть, і тільки слухай, що далі скажу я.
Взагалі він ставився до нас так, ніби ми були його запеклими ворогами.
По обіді був короткий відпочинок, але іноді в цей час змушували нас пиляти і рубати дрова. Потім знову виганяли на двір для маршировки. Увечері, повечерявши, ми, змучені і отупілі, розсідались по койках у камері, і починалась словесність. Із неї мало ми черпали знань. Головний наголос робився на дисципліну, на чиношанування, на вірність царю. Завчали імена царствуючого дому і прізвища начальства, починаючи від командуючого флотом і кінчаючи ротним командиром. Тут же інструктор розказував нам, як розрізняти чини. Все робилося з матір-щиною і мордобоєм.
Годині о сьомій всі заняття кінчались. Поки не скомандують "на справку", ми могли писати листи, читати книги і розважатись. Дехто, користуючись вільною хвилиною, біг на двір до пральні, до цегляного приміщення, і прав там свої сорочки та підштаники. Розвішувати їх на горищі було рисковано — вкрадуть. Тому-то кожен новобранець стелив мокру білизну під простиню, щоб за ніч просушити її температурою свого тіла.
Тяжкий робочий день закінчувався справкою і вечірніми молитвами. Прикручувались газові ріжки, за винятком одного. В камері було напівтемно. Кого-небудь з нас призначали вартовим, а решта тридцять дев'ять чоловік лягали спати — кожен на свою койку, на солом'яний матрац під сіру казенну ковдру. Повітря густішало від смороду людських випарів.
Так було день у день.
Я виконував усі службові обов'язки якнайсумлінніше. Мене не можна було зарахувати до дурних хлопців. До служби я перечитав чимало книг, а це дуже допомогло мені при вивченні словесності. Маючи нешь гану пам'ять, я за один місяць вивчив матроський устав напам'ять. Новобранців до прийняття присяги не можна було відпускати в місто поодинці, але інструктор, зважаючи на мій незвичайний успіх в словесності, зробив для мене виняток.
— Пильнуй же,— наказував він мені.— Знай, кому треба козирнути, кому — стати у фронт.
— Єсть, пане навчителю.
— Коли підведеш мене, я з тебе яєчню зроблю. Все це мені здавалося нормальним.
Гуляючи по місту, я віддавав честь зустрічним офіцерам за всіма правилами. Правда, проробляв я це не без хвилювання, але до мене ніхто не чіплявся. Захотілось подивитись на офіцерські флігелі, і я, звернувши на Катерининську вулицю, пішов вздовж скверу.'Як потім дізнався я, тут ніколи не гуляли матроси, боячись зустрічі з начальством. Не минуло й п'яти хвилин, як назустріч мені показалася людина з сивими бакенбардами. Який у нього був чин? Я ще жодного разу не бачив живого адмірала, але вже знав, які у нього мають бути погони: золоті, з зигзагами, з чорними орлами. Ці погони можна було бачити в екіпажі за склом. В голові у мене крутилася думка: коли по одному орлу на кожному плечі — значить контр-адмірал, по два — віце-адмірал, по три — повний адмірал. А ця людина з сивими бакенбардами зовсім не мала погонів, але зате комір і поли її чорної шинелі були в золотих позументах і на них в один ряд розмістились десятки чорних орлів. Невже я попався над-адміралові? Чому мені інструктор нічого не пояснив про таку форму? Мені нікуди було звернути і сховатися. Я зійшов з тротуару і за три кроки до зустрічі з страшною людиною став у фронт. Старик з позументами і орлами теж раптом зупинився і, здивовано дивлячись на мене, заворушив сивими бакенбардами.,"Ну, пропав я",— промайнуло у мене в голові.
— Довго ти, дурню, так будеш стояти?
Від його голосу, що проскрипів у морозному повітрі, як іржаві петлі хвіртки, і від його витрішкуватих і тьмяних очей, що нагадували пузирі на мутній калюжі, мені стало недобре. Моя рука, піднята до кашкета, тремтіла.
— Іди, дурню, далі, не стій стовпом.
Він захихикав дрібним смішком, а я пішов далі, докладаючи всіх зусиль на те, щоб швидше від нього відійти. Через хвилину я оглянувся— він стояв на тому ж місці і сміявся мені вслід. У мене пропала всяка охота гуляти, і я поспішав швидше попасти в екіпаж. Чому ця людина з орлами назвала мене дурнем? Хіба я став перед нею у фронт не так, як треба? Я був до того заморочений над-адміралом, що не встиг козирнути зустрічному лейтенантові. Він підкликав мене до себе й спитав:
— Чому честь не віддаєш?
— Винен, ваше благородіє, задумався.
Лейтенант вилаявся матірно, постукав кулаком мене по лобі і сказав майже ласкаво:
— Не треба задумуватись на військовій службі.
Я залишився вдячний йому, що він не записав мого прізвища.
В екіпажі від старих матросів я дізнався, перед ким мені довелося стати у фронт.
