Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
Тому й нічого не дарують. А часом не дарують з люті. Ви не уявляєте, пане докторе, які вони жахливі! Скільки всього тобі накажуть, поки підуть на той світ!
Її рум'яне, як у дитини, обличчя було ясне й відверте. їй було байдуже до всього навколишнього, якщо воно не стосувалося її маленького світу. Смертельно хворі для неї були як неслухняні чи безпорадні діти. Вона їх доглядала, поки вони вмирали, тоді з'являлися нові. Одні одужували й віддячувалися їй, другі нічого не дарували, а треті, знову ж таки, помирали. Так уже ведеться на світі. То чого хвилюватися? Багато важливіше для неї було інше: чи в універсальній крамниці "Бомарше" на розпродажі товарів знизять ціну на двадцять п'ять відсотків або чи кузен Жан одружиться з Анною Кутюр'є.
І це й справді важливіше, подумав Равік. Маленький світ, що захищає людину від навколишнього хаосу. А то що б із нами сталося?
Равік сидів перед кав'ярнею "Тріумф". Вечір був теплий і ясний, хоч і находили хмари. Десь далеко шугали нечутні блискавки. Людей на тротуарах побільшало. До Равіка підсіла жінка в блакитному атласному капелюшку.
— Пригостиш вермутом? — спитала вона.
— Пригощу. Тільки лиши мене. Я на когось чекаю.
— Можна чекати й разом.
— Краще не треба. Я чекаю на боксерку з Палацу спорту.
Жінка всміхнулася. Вона так нафарбувалася й напудрилась, що усмішка майнула тільки на губах, а решта обличчя скидалося на білу маску.
— Ходи зі мною, — мовила вона. — В мене гарненьке помешкання. І сама я непогана.
Равік похитав головою і поклав на столик п'ять франків.
— Ось на, і бувай здорова.
Жінка взяла банкноту, згорнула її й засунула за підв'язку.
— Нудимо світом? — спитала вона.
— Ні.
— Я вмію розвіяти тугу. В мене є одна гарненька приятелька… Молода, — за хвилю додала вона. — Груди мов Ейфелева вежа.
— Хай іншим разом.
— Як знаєш.
Жінка підвелася й сіла за кілька столиків далі. Вона ще кілька разів позирнула в його бік, тоді купила спортивну газету й почала читати повідомлення про наслідки останніх змагань.
Равік вдивлявся в обличчя людей, що пливли повз столики. Оркестр у кав'ярні грав віденські вальси. Блискавки почали спалахувати ближче. До сусіднього столика сів гурт кокетливих галасливих, мов папуги, молодих гомосексуалістів. Усі з бакенами за останньою модою, піджаки в усіх заширокі в плечах і завузькі в талії.
Якась дівчина спинилася перед Равіком і глянула на нього. Обличчя її здалося йому знайомим, але скільки тих знайомих було на світі. Вона скидалася на несміливу повію, з тих, що грають беззахисних.
— Ви не впізнали мене? — спитала дівчина.
— Аякже, впізнав, — відповів Равік, хоч насправді не мав уявлення, хто вона така. — Як вам живеться?
— Добре. Але ви таки не впізнали мене.
— Я погано запам'ятовую імена. Але вас, звичайно, знаю. Просто ми дуже давно не бачилися.
— Так, давно. Ви тоді добряче налякали Бобо. — Дівчина всміхнулася. — Ви врятували мені життя, а тепер уже й не впізнаєте мене.
Бобо. Врятував життя. Акушерка. Нарешті Равік усе згадав.
— Ви Люсьєна, — сказав він. — Звичайно. Але тоді були хворі, а тепер здорові. Тому я вас зразу й не впізнав.
Люсьєна засяяла.
— Справді впізнали! Щиро дякую вам за ті сто франків, які ви відібрали в акушерки.
— Ет, що там згадувати… — Зазнавши поразки в мадам Буше, він послав дівчині свої сто франків. — На жаль, не пощастило забрати всі.
— І так добре. Я взагалі ні на що вже не сподівалася.
— Ну, то гаразд. Вип'єте чогось?
Люсьєна кивнула головою і обережно сіла біля нього.
— "Чінзано" із зельтерською водою.
— То як вам живеться, Люсьєно?
— Дуже добре.
— Ви й далі з Бобо?
— Авжеж. Але він тепер змінився. Став кращий.
— Я радий за вас.
Багато розпитувати не було про що. З маленької швачки вона стала маленькою повією. Ось для чого він її вилікував. А про решту подбав Бобо. їй більше не треба було боятися вагітності. Ще одна підстава продавати себе. Вона ще тільки починала і не встигла остаточно втратити дитинність, яку так люблять літні бувальці — порцелянова статуетка, ще не витерта довгим вжитком. Люсьєна пила обережно, мов пташка, але очі її вже бігали навкруги. Не вельми веселе явище, зле й дуже співчувати немає чого. Просто клаптик життя з того потоку, що пливе повз тебе.
— Ти задоволена? — спитав Равік.
Вона кивнула головою. Равік бачив, що вона справді задоволена. Для неї це була звичайна річ, а не якась трагедія.
— Ви самі? — спитала вона.
— Так, Люсьєно.
— Такого гарного вечора?
— Авжеж.
Люсьєна несміливо глянула на нього й усміхнулася.
— Я не поспішаю, — сказала вона.
Що зі мною сталося, подумав Равік. Невже в мене такий голодний вигляд, що кожна повія ладна запропонувати мені крихту свого продажного кохання?
— До тебе дуже далеко їхати, Люсьєно. А я не маю часу,
— До мене ми однаково не могли б поїхати. Бобо не повинен нічого знати.
Равік пильно глянув на неї.
— То Бобо нічого не знає про це?
— Чому ж. Про інших знає. Ще й як стежить за мною. — Вона всміхнулася. — Він ще хлопчак. Боїться, щоб я часом не почала приховувати від нього грошей. А з вас я грошей не візьму.
— Тому Бобо й не повинен нічого знати?
— Не тільки тому. Він приревнує. І тоді осатаніє.
— Він тебе до всіх ревнує?
Люсьєна вражено підвела на нього очі.
— Та що ви! З іншими це просто заробіток.
— То він ревнує тільки тоді, коли ти не береш грошей?
Люсьєна почервоніла й не зразу відповіла.
— Не завжди. Тільки як думає, що я віддаюся не лише за гроші.— Вона знов трохи помовчала. — А що я й щось відчуваю.
Вона сиділа, не підводячи очей. Равік узяв її за руку, що сиротою лежала на столі.
— Люсьєно, — сказав він. — Дуже приємно, що ти не забула мене й що захотіла піти зі мною. Ти вродлива дівчина й подобаєшся мені. Але я не можу спати з жінкою, яку сам оперував. Розумієш?
Вона підвела довгі темні вії і швидко кивнула головою.
— Розумію. — Тоді підвелася. — То я піду.
— Прощай, Люсьєно. Всього найкращого. Тільки гляди не захворій.
— Добре.
Равік написав щось на папірці.
— Купи собі оце, якщо його в тебе ще немає. Це найкращий засіб. І не віддавай усі гроші Бобо.
Вона всміхнулася й похитала головою. Обоє вони знали, що вона як віддавала, так і віддаватиме йому гроші. Равік провів її очима, аж поки вона згубилася в натовпі. Тоді підкликав офіціанта.
Повз нього пройшла жінка в блакитному капелюшку. Вона бачила всю сцену. Обмахуючись складеною вдвічі газетою, вона посміхнулася, показавши вставні щелепи.
— Ти, голубе, або імпотент, або педераст, — приязно мовила вона, не зупиняючись. — Бажаю тобі успіху й щиро дякую.
Равік пішов навмання вулицею. Вечір був по-літньому теплий. Над дахами спалахували блискавки. Повітря ніби застигло. Вхід до Лувру був яскраво освітлений. Двері стояли відчинені навстіж. Він зайшов до музею.
Це був один із тих днів, коли Лувр працював до пізнього вечора. Деякі зали були освітлені. Равік пройшов залами давньоєгипетського мистецтва, що скидалися на велетенські освітлені гробниці. Тут стояли в різних позах закам'янілі фараони, що жили три тисячі років тому, й дивилися гранітними очима на купки студентів, які тинялися по залах, на жінок у старомодних капелюшках і на літніх знуджених чоловіків. Тут тхнуло порохом, застояним повітрям і безсмертям.
У давньогрецькому відділі перед Венерою Мілоською перешіптувалося кілька дівчат, зовсім не схожих на неї. Равік зупинився. Після граніту й зеленавого сієніту єгиптян мармур здавався м'яким і якимось декадентським. Лагідна тілиста Венера чимось нагадувала задоволену хатню господиню в купелі. Вона була гарна й бездумна. Аполлон, переможець Пітона, мав вигляд гомосексуаліста, якому не завадило б більше часу віддавати гімнастичним вправам. Але ці скульптури стояли в закритих залах, які їх убивали. Єгиптянам це не шкодило. їх створено для гробниць і храмів. А грекам треба було сонця, повітря, колонад, осяяних золотим світлом Афін.
Равік пішов далі. В просторому залі назустріч йому здіймалися холодні сходи. І зненацька, високо над усім, знялася Ніка Самофракійська.
Він давно вже не бачив її. Коли він востаннє приходив сюди, день був сірий, мармур здавався дешевим і непривабливим, і богиня перемоги в бруднуватому зимовому світлі ніби зіщулилася з холоду. Тепер вона у світлі прожекторів здіймалася над сходами на уламку мармурового корабля, у прилиплих до тіла шатах, які з неї зривав зустрічний вітер, з широко розгорненими крилами, осяйна, готова знятися й полетіли. Здавалося, що позад неї шумить червонясте, мов вино, море Саламіна, а над ним темним оксамитом напнулося сповнене очікування небо.
Ніка Самофракійська нічого не знала про мораль. Її не мучили ніякі проблеми. Вона ніколи не відчувала темної бурі в крові. Вона знала тільки перемогу й поразку і не бачила між ними великої різниці. Вона не спокушала, а здіймалась у височінь. Не вабила, а безжурно ширяла. В неї не було ніяких таємниць, а проте вона хвилювала дужче, ніж
Венера, що затуляла свій сором і тим самим привертала до нього увагу. Вона була споріднена з птаством і кораблями, з вітром, хвилею і обрієм. У неї не було батьківщини.
Не було батьківщини, подумав Равік. Але їй і не треба було ніякої батьківщини. На кожному кораблі вона почувала себе як удома. Її стихією була відвага, боротьба і навіть поразка, бо вона не знала відчаю. Ніка Самофракійська не тільки богиня перемоги, але й богиня всіх шукачів пригод та емігрантів, поки вони не складуть зброї.
Равік оглянувся довкола. В залі вже нікого не лишилося. Студенти й відвідувачі з бедекерами розійшлися по домівках. По домівках… Для того, для кого весь світ — чужина, домівкою на короткий час може стати тільки схвильоване серце іншої людини. Чи не тому кохання, пробившись у серця бездомних вигнанців, так вражало й заполонювало їх? Адже, крім кохання, вони нічого більше не мали. Чи не тому й він намагався зійти йому з дороги? Чи не тому кохання кинулося за ним, спіймало й повалило додолу? На слизькій кризі чужини важче знов стати на ноги, ніж на рідній землі.
Щось привернуло його увагу. Маленьке, мерехтливе, біле. Метелик, що, мабуть, залетів сюди крізь відчинені двері десь із теплих грядок Тюїльрійського саду, де він спав, сп'янівши від пахощів троянд. Може, його наполохала якась закохана пара, потім засліпили ліхтарі — багато невідомих сонць, що збивали з пантелику, і він утік від них у відчинені двері, за якими сподівався знайти рятівний сутінок.
