З ярмарку - Шолом-Алейхем

Ці трави, кажуть, посіяв колись граф Браніцький, і тепер вони росли вже самі собою разом із звичайнісіньким бур'яном, реп'яхами та кропивою. Улітку ці трави так розросталися, що вчитель із своєю ученицею не раз заходили аж по шию в траву, ховалися в ній і довго шукали одне одного, поки не знаходили. Грюк відчиненого вікна сполохує квочку з курчатками, і вона, сокочучи, кидається убік разом із своїм виводом, але одразу повертається, розгрібає землю, покльовує, навчає курчат шукати поживку.

Устати, одягтися й помитись не забирає багато часу. Вчитель виходить з своєї кімнати і, хоча ще зовсім рано, уже нікого не застає в хаті. Старий Лоєв уже давно на току, звідки долинає стукіт молотарки. Його жінка порається біля індиків, гусок, качок тощо — ціле пташине царство! З широкого степу повільно тягнуться великі гарби із збіжжям, запряжені волами. Вдалині розгортаються перед очима лани з пшеницею. Багато хліба вже зібрано й складено в копи. А багато ще стоїть на полі, і жовтий стиглий колос хвилями хвилює під легким вітерцем. Далі, за ланами, де кінчається пшениця, тягнеться рівними рядами велика зелена гичка буряків. На обніжках, на чималій відстані один від одного, стоять, мов солдати на вахті, соняшники з великими жовтими чупринами. Горобці злітаються до них і викльовують ще біле, але вже солодке насіння. Ще далі темніє густий дубовий гайок, який зветься Турчина. За тих часів, коли тут ще жили пани, вони ходили сюди на полювання — стріляти дичину. Тепер, як усе це заорендував єврей, невинні зайці й беззахисні пташки можуть бути цілком спокійні — євреї не стріляють, вони воліють мати іншу користь з лісу. З цього лісу старий Лоєв вивіз чимало деревини й понабудовував сараїв, комор, амбарів для збіжжя, стаєнь та хлівів, понаробляв возів та саней і ще багато різного реманенту.

Після першого сніданку і першого уроку вчитель виходить у сад на прогулянку, іноді сам-один, а іноді вдвох із своєю ученицею. Важко сказати, в яку пору сад кращий: навесні, коли всі дерева в цвіту, чи тоді, коли вже починають рожевіти порічки та аґрус, чи, може, значно пізніше, наприкінці літа, коли стиглі яблука вже самі починають падати на землю, а на вітті залишаються тільки пізні чорні круглі сливи, які звуться черкуси. У кожну пору сад зберігає свою красу, свої чари. І в кожну пору учитель та його учениця знаходять в саду щось нове. Хай аґрус ще зелений, як трава, і кислий, як оцет,— не біда. Вони подряпають собі руки, але обов'язково доберуться до найбільших ягід, що так відсвічують на сонці. А що вже казати про той час, коли порічки наливаються червоним вином і яскріють у сонячному промінні — тоді вони самі просяться, щоб їх покуштували,— ще одну галузку, ще одну... І куштуєш так довго, аж поки оскома нападає. Те саме з вишнями, черешнею і з усіма іншими овочами та фруктами, що поступово достигають одне по одному. Щоправда, все це можна дістати й у місті, купити за гроші. Але фрукти мають зовсім інший аромат, коли ти їх сам зриваєш з дерева, особливо як ти не один, а вдвох з дівчиною, яка тобі люба й дорога, з дівчиною, якій і ти любий і дорогий, мов рідний брат.

І як інакше могла учениця ставитись до свого учителя, коли її батьки ставились до нього, наче до рідної дитини? Для них не було ніякої різниці між учителем і власними дітьми. Він нарівні з їхніми дітьми не знав ні нужди, ні турбот, пов'язаних з грошима. Грошей у цій хаті ніби й не було. Тобто грошей було багато, аж надто багато, але ніхто, крім старого, не цікавився ними, не потребував їх. Усього було предосить: їжа, питво, одяг, взуття й розкішний виїзд. Коні — завжди у вашому розпорядженні. А коли ви з'являєтесь у селі, всі шанобливо уклоняються вам, скидають шапки. Навіть родовиті графи не могли себе почувати краще, вільніше, бути в більшій шанобі.

Старий Лоєв приходив з роботи весь у поросі, соломі й полові. Він скидав високі чоботи, вмивався, переодягався й набував зовсім іншого вигляду. Тоді він сідав за письмовий стіл і брався до пошти, яку верхи привозив у торбинці через плече хлопчик з станції Брани Поле. Переглянувши кореспонденцію, він доручав учителеві написати відповіді на листи. Учитель спритно виконував цю роботу, бо він розумів старого з півслова й знав усю кореспонденцію напам'ять. Старий не любив двічі повторювати те саме, він волів, щоб його бажання вгадували ще перед тим, як він їх висловив. Сам дуже моторний, він любив, щоб і в інших робота спорилась. Упоравшись із справами, всі сідали обідати. Рідко коли траплялося, щоб за столом не було кількох сторонніх людей. То були здебільшого сусіди, посесори або купці, які приїздили, щоб купити пшеницю, овес, гречку чи інше збіжжя. За столом, як я вже казав, панувала сувора дисципліна. Ніхто не смів слова вимовити, тільки старий гув, як дзвін. Теми для розмов ніколи в нього не вичерпувалися. З першого-ліпшого приводу він міг розповісти доречну історію, притчу, навести приказку, яка змушувала присутніх і посміятись і замислитись. Бо не можна було знайти ще одного такого, хто б міг так цікаво розповідати й імітувати кожного з усіма його звичками, манерами. То був справжній талант, хоча він мав славу дивака й причинного. Проте купці любили саме з ним мати справу, бо його слово було непорушне, і коли старий щось продавав, то хоч би як підвищувалися ціни, ви могли бути певні, що він ніколи не зрадить свого слова. Це була природна чесність, яка не знає ніякого крутійства, ніяких манівців, фальшивих шляхів. У торговому світі таку людину звичайно називають позаочі божевільною. Проте воліють мати справи краще з такою божевільною людиною, ніж з іншою нормальною.

По обіді старий залишався з гістьми, щоб побалакати про справи, а вчитель з ученицею йшли робити уроки й читати, переважно читати. Читали вони все, що потрапляло під руки, не перебираючи, без контролю, без системи, здебільшого романи, твори великих класиків — Шек-спіра, Діккенса, Толстого, Гете, Шіллера, Гоголя — вперемішку з найгіршими бульварними романами Ежена Сю, Ксав'є де Монтепена, Ашара, фон Борна та інших таких самих нікчемних писак. Начитавшися досхочу, вони йшли до молотарки або в поле подивитись, як жнуть хліб і в'яжуть снопи. І тут їх забирала охота засукати рукави й теж узятись до роботи. Але виявлялося, що стояти осторонь і дивитись, як інші жнуть хліб і в'яжуть снопи, значно легше, ніж самому нагинатись, жати хліб і в'язати снопи. Бо коли дивишся, тебе піт не обсипає й на руках не набігають пухирі. Зате який потім з'являється чудовий апетит! Прийшовши додому, поїси кислого молока з чорним хлібом і виходиш у сад прогулятись. А то просиш запрягти коні й їдеш з Андрієм в якусь іншу посесію чи економію: в Гузівку, у Круті Горби, у Закутниці. Іноді їдеш у Брани Поле до поштмейстера Малиновського. І всюди вас приймають, як любого, бажаного гостя, не знають, куди краще вас посадовити. Ставлять самовара, подають варення. У поштмейстера одразу з'являється на столі пляшка горілки, яку він сам-таки потроху всю випиває, бо Малиновський мав прихильність до зеленого змія. А то завітаєш до економа Доді, який живе тут-таки, в хазяйському подвір'ї. У Доді, в його маленькому будиночку, веселіше, ніж у них, у великому будинку; і те, що можна знайти у Доді, там ніколи не дістанеш. Де, скажімо, можна собі дозволити поласувати зеленим часником і щавлем, як не у Додиної жінки? Або поїсти гарячу картоплю у мундирі з солоними огірками просто з банки? А солодкі качани, що залишаються після того, як Доди-ха пошаткує капусту, щоб заквасити її! А напитися яблучного квасу, який має справді райський смак! З усього видно, що Додиха дуже рада, коли вони приходять, а про самого Додю й казати нічого — він почуває себе на сьомому небі! Але економ Додя цікавий сам по собі, і йому варт приділити окремий розділ.

71

ЕКОНОМ ДОДЯ

Щира душа.— Старий Лоєв читає історію Петра Велиного, а Додя при цьому засинає. — У Додихи в хаті.— Наш герой пише романи й трагедії й не замислюється над власним романом

Економ Додя, русявий, з маленькими очицями, був чоловік богатирської сили, не такий високий і дебелий, як кремезний. Плечі — сталь, груди — залізо, рука — молот.

Не кожен кінь міг його витримати на собі. Сівши на коня, Додя наче зростався з ним, і важко було визначити, де кінчається вершник і де починається кінь. Наймити тремтіли перед ним, боялися, як вогню, його руки, хоча він рідко коли бився, хіба що вже іншого виходу не було й слова не діяли. Досить було одному сказати: "Он іде Додя!", як усі, хто стояв згорнувши руки й теревенив, ревно хапалися до роботи. Підійшовши до робітників, Додя без зайвих слів одразу ставав до плуга, до серпа, до лопати, до заступа й демонстрував, як треба працювати. Обдурити його було важкувато, а красти в нього — неможливо. За крадіжку навіть найвища кара не вважалася в нього надто великою. Пияцтва він теж не терпів. Вихилити одну чарочку — будь ласка, це можна. Але надудлитися й потім бешкетувати — боронь боже!

Зате цього самого Додю, цього богатиря, що перед ним тремтіло все село, не можна було пізнати, коли він стояв перед старим Лоєвим. Тут він був тихий і смиренний, стояв струнко, затамувавши подих. У такій шанобі й страху стоїть хіба що солдат перед фельдмаршалом.

У село Додя потрапив ще за дитячих років, де й залишився на все життя. З роками він поступово дослужився у Лоєва до найвищої посади — старий призначив його економом, тобто управителем усіх економій. Тут, у селі, Додя женився і, забезпечений певною платнею, борошном, соломою, дровами, обзавівся хатиною з городом і парою дійних корівок — став справжнім господарем та батьком сімейства. Незважаючи на все це, він у присутності старого Лоєва ніколи не наважувався сісти. Один тільки раз йому довелося сидіти в присутності хазяїна, і саме тоді сталася подія, яку Додя запам'ятав на все життя.

Я, здається, вже згадував, що старий Лоєв любив усіх просвіщати й з кожнісіньким ділитися своїми знаннями. Одного довгого зимового вечора Додя, як завжди, виструнчившись перед хазяїном, відрапортував про роботу в економіях і чекав дозволу піти додому. Але старий був у благодушному настрої, і йому хотілося трохи побалакати не про економії, а на якусь іншу тему, наприклад, про сусідів поляків.