Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Ох, які ж вони непостійні, ці охоронниці! Я почуваю себе покинутою дівчиною.

Робота над вакциною триває, як і передбачалося, незважаючи на деяку неясність. Наш новий препарат, виготовлений на основі старішого гною, успішно випробувано на собаках. І ось 18 червня я, нічого не кажучи Берідж, вакциную себе. Я відчуваю деяке нездужання, але незначне, зовсім не таке, яке було в Гребела. 19 червня вакцинують себе й Сміт та Пірс. Берідж дізнається від Пірса, що напередодні я став піддослідним кроликом, і серйозно вичитує мені. Я захищаюся. Що ми могли вдіяти? Ще раз вакцинувати Гребела? Але ж він один раз уже прищепив собі вакцину, і дослід на ньому був би недоказовий. Тепер Гребел уже нічого не може випробовувати на собі. Йому навіть не можна прищепити вірус енцефаліту, щоб перевірити ефективність першої вакцини, — адже ми відмовилися від того препарату як від надто небезпечного. Проте я помилився, дуже помилився, заявивши так Берідж, бо через три дні, 22 червня, Пірс повідомляє мене, що за наказом "нас" успішно прищепив сам собі вірус енцефаліту. А те, що про це мені розповідає він сам, а не Берідж, — звичайні хитрощі. Адже не стану я докоряти людині, яка ризикує життям, щоб перевірити ефективність нашої другої вакцини.

Але я одразу ж викликаю Берідж і починаю шпетити її. Берідж мене дивує. Вона страшенно збуджена, вся світиться радістю. Невимушено, навіть весело вона відкидає всі мої докори й одразу ж переходить у контрнаступ.

— Докторе, як для підпільника у вас є велика вада. Ви від природи недисциплінований. Ви не зважаєте на накази й дієте por la libre, тобто як вам заманеться.

Цей вираз дратує мене, бо він іберійський, і я питаю себе, чому, крім накинутих мені італійських вад, повинен приймати на свій рахунок ще й недоліки, які приписують іспанцям.

— Ви не повинні були так висловлюватися, — кажу я ображено. — Досі я ніколи не відмовлявся виконувати інструкції "нас".

— За винятком історії з вакциною. А щодо решти, — додає Берідж усміхаючись, — то скільки терпіння мені довелося виявити, скільки разів я мала вас переконувати!

— Гадаю, ви все ж таки не сподіваєтесь, що вчений стане сліпо коритися чужим наказам!

Берідж стріпує волоссям.

— Облишмо вашу кляту науку! Йдеться про боротьбу, а не про наукові дослідження. Скільки можна пояснювати! Ви повинні це відчувати! А ви натомість домагаєтесь привілею!

— Якого привілею?

— Щоб вам розтлумачували кожен наказ. Якщо всі бійці підпільної армії ставитимуть такі вимоги, які ставите ви, боротьба буде неможливою.

Я непривітно відповідаю:

— Все ж таки дякую вам, що ви виявляли до мене стільки терпіння.

— Не дякуйте, більше цього не буде. Тепер я передаватиму вам накази від "нас" без будь-яких пояснень.

Я дивлюсь на неї і не знаю, що сказати.

— Гадаю, все це тільки довгий вступ до нового прохання.

Берідж напіврозважливо, напівзухвало відповідає:

— "Ми" даємо вам наказ відростити вуса.

— Берідж!

Я підношу вгору руки й цієї ж миті на думку мені спадає: "Зараз вона скаже, що такий жест властивий італійцям". Я знову кладу руки на стіл, але, на жаль, надто рвучко, і в кімнаті лунає глухий стук. Теж своєрідна гра! Я читаю це в її очах.

— Несерйозно.

— Навіть дуже серйозно, — каже Берідж. — Не думайте, що я беру все це зі стелі. Не намагайтеся розігрувати переді мною фарс. Адже в мене лишилося так мало часу бути біля вас.

Вона промовила це таким глумливим тоном, що він просто-таки прикував мене до стільця й умить сповнив сумнівом. Я одразу ж забув про ту безглузду вигадку з вусами. З думок мені не сходить Берідж. Мабуть, приязнь між нами була не така міцна, як я собі гадав, коли Лія так легковажно ставиться до нашого розлучення.

Я знав про це, звісно, й раніше, але переконався в цьому ще глибше після того, як поселився в Блувіллі, Найбільше лихо людини в тому, що вона півжиття марнує на сподівання або на побоювання за те, що буде з нею завтра. Отак, утягтись у безугавну круговерть, вона чекає то сього, то того і втрачає здатність утішатися тим, що має.

Я часто думав над тим, що коли б уява була зосереджена в якомусь одному куточку мозку, то, може, нейрохірургія домоглася б, щоб цей куточок працював не так напружено, як решта. Тоді притлумилися б щоденні людські тривоги, в тім числі й найбільша з них — про наш кінець.

Відколи я живу в Блувіллі, то тільки те й роблю, що чекаю. Я чекав відповіді на свої заяви про звільнення, чекав цілими тижнями приїзду Аніти, з перших своїх днів тут чекаю успіху в наших дослідженнях, ось уже три тижні чекаю нового дзвінка від Гельсінгфорс і постійно чекаю дня своєї втечі.

Якби ще ініціатива втекти виходила від мене, то підготовка до цієї події зайняла б мої думки. Але ж ні, я повинен пасивно чекати втечі, нічого не знаючи про неї і про пов'язані з нею подробиці; навіть саму дату визначать "ми". Ніколи ще не було такого негероїчного й несміливого втікача. В мене таке враження, що я можу впливати на рішення про свою подальшу долю не більше за той пакунок, який хтось готується комусь потай передати. Єдина різниця — і вона не на мою користь — полягає в тому, що пакунок не відчуває тривоги!

Берідж мене збентежила. Вона дала вказівки щодо вакцини, яку я повинен буду взяти з собою, і це навело мене на думку, що день моєї втечі вже не за горами. Але, дивна річ, у міру того, як наближається цей день, Берідж дедалі дужче радіє, ніби все, що чекає на неї в Блувіллі після моєї втечі — підозри, допити, а може, навіть катування, — принесе їй велику втіху. До того ж я її вже не впізнаю: поважна, розсудлива, сповнена почуття відповідальності Берідж, ця невтомна працівниця, практичний розум якої я так високо ціную, ця головна особа в лабораторії, що перша приходить на роботу й остання йде, тепер скидається на шістнадцятирічну дівчинку, — цілий день сміється, жартує й співає (щоправда, півголосом і не забуваючи про свої обов'язки).

Мені не вдається ні про що розпитати в неї. Чому вона така весела? Бо відчуває полегкість, відповідає вона, що невдовзі спекається мене! І знову сміється й заводить мову про мої вуса. Її жартам немає кінця-краю: я нібито схожий то на авантюриста, то на метиса, то на альфонса. Я, мовляв, міг би знятися в ролі гангстера у фільмі тридцятих років — щось на зразок Пола Муні чи Джорджа Рафта, або стати кандидатом у президенти в одній із латиноамериканських країн, або просто працювати кельнером у якомусь італійському ресторані. Моя зовнішність на вісімдесят відсотків погрубішала, але "запам'ятайте, — каже Берідж, — від цього ви не стали гіршим". А втім, я сам бачу, що вона до моїх вусів небайдужа. Коли я вибиратимуся звідси, то поцілую її в губи. Тоді вона дізнається, від чого тріпотіли жінки тридцятих років.

З'явилася одна нова й досить бентежна деталь: після того, як Берідж сказала мені, що відчує полегкість, коли спекається мене, вона почала поводитися визивно, чого доти, крім одного випадку, не було. Єдиним винятком у її холодній поведінці довго лишалася звичка кусати собі вказівного пальця. Берідж попередила мене ще тоді, коли вперше завела зі мною розмову: ми не повинні ні братися за руки, ні торкатись одне одного, ні дивитись одне на одного.

Тепер усе змінилося. Як тільки Берідж заходить до мого кабінету, вона втуплюється в мене веселими очима й без угаву торохтить, пускається у вихиляси. Я вже не лічу, скільки разів вона струшує своєю гривою, нахиляє голову, вигинає стан. А який у неї голос! Хрипкий, приглушений, звабливий! Берідж кружляє довкола мене, принюхується, хихотить гортанним сміхом, що нагадує туркотіння горлиці. Навіть кладе руку на стіл поруч із моєю й не боїться торкнутися своїм ліктем мого. А вчора зайшла до кабінету з якимсь папірцем у руці, стала в мене за спиною, поклала папірець на стіл і так зачиталась разом зі мною, що, забувши про все, сперлася грудьми мені на плече. Я так близько відчув її подих, що мені навіть здалося, ніби вона зараз поцілує мене в потилицю. Ні, мабуть, у неї вчасно спрацювало якесь гальмо. Але я почув, як змінився ритм її дихання, навіть більше — виразно відчув це плечем. Я пояснив цю тимчасову тахікардію еротичними мотивами. До речі, такий самий діагноз я міг би поставити й самому собі.

Я описую поведінку Берідж, не намагаючись її зрозуміти. Не знаю, чи є якийсь зв'язок між моїм від'їздом і веселим настроєм Берідж або, що ще дивніше, між її схвильованістю і нашою розлукою. А з іншого боку, в цій ненормальній поведінці Берідж є й дещо позитивне, вона заполонює мої думки, розвіює тривогу. Віднедавна я навіть помічаю, що в безсонні ночі став частіше думати про Берідж, ніж про телефонний дзвінок Гельсінгфорс.'

Одначе він лунає. Чудес нема. В неділю 28 червня о першій годині дня в кафетерії голос телефоністки з гучномовця без угаву повторює: "Доктора Мартінеллі, доктора Мартінеллі, доктора Мартінеллі).." Я ненавиджу цей гучний, безплотний голос, який звалюється мені на толову, мов прокляття. В залі западає тиша, всі погляди прикипають до мене. Принаймні я так гадаю, бо сам не дивлюсь ні на кого, крім Дейва. Я поплескую долонею його по плечу й усміхаюсь йому з упевненістю, якої насправді не маю. Я з усіх сил граю роль героїчного батька, яку син мені відводить. Та щойно підводжусь, щоб податися з кафетерію, як відчуваю себе геть самотнім. А телефоністка проказує свою монотонну літанію далі; вона не замовкне доти, доки я зніму трубку. Я згадую, яке гнітюче враження справив на мене такий виклик місяць тому. І від цього спогаду мене кидає в холод. Я петляю між столиками в кафетерії, втупившись очима перед себе. У мене таке враження, ніби мене хтось переслідує, але не поглядом, як бог переслідував Каїна, а ще гірше: мені здається, наче за мною невідступно женеться моє власне прізвище. Щоразу, коли воно лунає, мені стає все страшніше...

Є щось нелюдське в цьому безугавному повторенні й у байдужому голосі, який мене кличе. Я, звісно, розумію, що він — тільки знаряддя долі, що сам я й моя доля для нього чужі. В ньому не бринить ні ненависть, ні любов, ні нетерплячість. Він просто повторює моє прізвище. Мені спадає на думку, що так само, мабуть, викликають до пекла мерців, які стоять там у черзі... "Доктора Мартінеллі...