Плавучий острів - Верн Жуль
Серед зелені, в тіні кокосових пальм і бананів, виникає село Наіліллі, яке складається з декількох солом'яних хатин. У ній знаходиться католицька місія. Туристи висловлюють побажання затриматися тут на годинку, потиснути руку місіонерові, своєму співвітчизнику. Механік не заперечує, і човен пришвартовуються до деревного пня.
Себастьєн Цорн з товаришами сходять на берег і, пройшовши не більше двох хвилин, зустрічають настоятеля місії.
Це чоловік років п'ятдесяти, з відкритим обличчям і енергійної зовнішності.
Радіючи з того, що може вітати французів, він веде їх в свою хатину в центрі села, що має близько сотні жителів фіджійців, і наполягає на тому, щоб прибулі погодилися скуштувати тубільного частування. Нехай вони заспокояться — мова йде не про огидну каву, а про напої або, вірніше, бульйони, досить приємне на смак, з цірей — черепашок, які у великій кількості трапляються на берегах Реви.
Місіонер всі свої сили віддає пропаганді католицтва, однак це не обходиться без труднощів, бо серйозним конкурентом для нього є весліанскій пастор, який влаштувався неподалік. Загалом, він задоволений досягнутим, але визнає, що дуже і дуже нелегко йому відучити новонавернених християн від прихильності до "букалло", тобто до людського м'яса.
— Раз уже ви піднімаєтеся вгору за течією, дорогі гості, — додає він, — будьте обережніше і не послабляйте пильності.
— Чуєш, Пеншіна! — каже Себастьєн Цорн.
Від'їзд відбувається ще до того, як на дзвіниці церкви благовістить до обідні.
На своєму шляху човен-електрохід зустрічає кілька пиріг з балансиром, завантажених бананами. Банани — ходяча монета, якою місцеве населення розплачується зі збирачами податків. Береги скрізь поросли лаврами, акаціями, лимонними деревами, кактусами з криваво —червоними квітами. Банани і кокосові пальми високо здіймають над ними грона своїх важких плодів, і все це зелене царство простягається аж до гір, замикаючих задній план, де височить пік Мбугге —Леву.
Серед заростей видніються одна-дві фабрики європейського типу, що мають дуже мало спільного з дикою природою країни. Це цукрові заводи, забезпечені найсучаснішими машинами. Тутешня продукція, за словами мандрівника Фершнура, "може з честю витримати порівняння з цукром Антильських островів і інших колоній".
До першої години дня човен досягає мети своєї подорожі в верхів'ях річки Рева. Через дві години почнеться відплив, і треба буде скористатися ним, щоб спуститися вниз за течією. Зворотний шлях буде недовгим, і близько десятої вечора екскурсанти повернуться в Штирборт-Харбор.
Артисти вирішують вжити свій час на огляд села Тампоо, хижки якого видніються на відстані півмилі. Домовилися, що механік і двоє матросів залишаться при човні, а лоцман проведе своїх пасажирів в селище, де давні звичаї збереглися у всій своїй фіджійській недоторканності. У цій частині острова місіонери даром витрачали свої труди, і всі їхні проповіді виявилися марні. Тут довкола панують чаклуни; тут кругом в ходу чари, особливо ті, які носить складну назву "Вака-Ндран-ни-Кан-Така", тобто "чари за допомогою листя". Тут поклоняються катоаву, богам, які "були до початку часів і зостануться вічно "і які не гидують брати людські жертви; уряд ж безсилий не тільки попереджати, а й карати подібні діяння.
Звичайно, було б розумніше не забиратися до таких підозрілих племен. Але наші артисти, цікаві, як усі парижани, наполягають, і лоцман погоджується супроводжувати їх, радячи не відходити один від одного. Ледве вони входять в село Тампоо, що складається із сотні солом'яних хижок, як на очі трапляються справжні дикунки. Замість одягу у них одна тільки ганчірка навколо стегон. Вони не відчувають ніякого подиву, побачивши чужинців, що спостерігають за їх роботою: з тих пір як архіпелаг знаходиться під протекторатом Англії, подібні відвідування їх не бентежать.
Жінки зайняті приготуванням куркуми. Куркума — це коріння однієї рослини, їх зберігають в ямах, вистелених травою і листям банана; коріння витягують звідти, підсмажують, Скоблячи, віджимають в кошиках, викладених папороттю, і сік збирають у склянки з порожнистих стовбурів бамбука. Куркума йде в їжу, а також вживається для змащення шкіри. Вона має саме широке поширення і в якості продукту харчування і як помади.
Маленький загін європейців проходить по селу. Ніхто їх не вітає, тубільці не виявляють ніякої привітності, ні найменшого бажання надати гостинність своїм відвідувачам. Зовнішній вигляд хижок вельми непривабливий. Беручи до уваги запах, що виходить звідти — більше всього несе прогірклим кокосовим маслом, —музиканти квартету навіть радіють тому, що закони гостинності тут не дуже в пошані.
Проте, коли вони підходять до оселі вождя, він виходить до них назустріч в супроводі цілої свити тубільців. Це високий похмурий фіджієць із лютою фізіономією. У нього жорстке, кучеряве, вибілене вапном волосся. На ньому парадний одяг — смугаста, стягнута поясом, сорочка, на лівій нозі стара килимова
туфля і — Пеншіна ледь втримався від сміху! — синій з золотими ґудзиками фрак, подекуди залатаний, з різними фалдами, одна з яких доходить йому до коліна, а інша до щиколотки.
І ось, наближаючись до "папалангі", які заявились в його селище вождь цей спотикається об пень, втрачає рівновагу і падає на землю.
Тут же, згідно етикету "балі мури", вся його свита в свою чергу спотикається і шанобливо розтягується на землі, "щоб опинитися в тому ж смішному становищі, що і вождь".
Таке пояснення дав лоцман, і Пеншіна цілком схвалює це правило, не більш смішне, ніж стільки інших, які в ходу при європейських дворах.
Всі піднялися на ноги. Вождь перекидається з лоцманом кількома фразами по-фіджійськи. Квартет не розуміє ні слова, лоцман перекладає. Це всі питання про те, з якою метою чужинці з'явилися в село Тампоо.
Слідують відповіді, що вони, мовляв, бажають тільки оглянути село і погуляти по околицях, потім ще кілька запитань і відповідей, і, нарешті, дається милостивий дозвіл на огляд селища і прогулянку.
Втім, вождь не виявляє з приводу появи туристів в Тампоо ні задоволення, ні досади і дає тубільцям знак розходитися по домівках.
— Зрештою на вигляд вони не дуже злі! — зауважує Пеншіна.
— Все одно, будемо обережні, — відповідає Фрасколен.
Протягом цілої години артисти розгулюють по селу, і ніхто їх не чіпає. Вождь в синьому фраку пішов до себе в хижку, і, як видно, тубільці ставляться до прибульців з цілковитою байдужістю.
Жодні солом'яні двері так і не відкрилася перед ними, і, поблукавши по вулицями Тампоо, Себастьєн Цорн, Івернес, Пеншіна, Фрасколен і лоцман направляються до руїн храмів, схожих на занедбані халупи.
Неподалік від них стоїть будинок, в якому мешкає один із місцевих чаклунів.
Чаклун цей, стоячи в дверях свого житла, кидає на прибульців не занадто доброзичливі погляди, і, судячи по його дивним жестам, можна подумати, що він насилає на них злі чари.
Фрасколен намагається за допомогою лоцмана зав'язати з ним розмову. Але тут у чаклуна робиться такий лютий вираз обличчя, він приймає настільки загрозливий вигляд, що доводиться розпрощатися з надією витягнути з цього фіджійського дикобраза хоч одне слово.
Тим часом, незважаючи на всі застереження, Пеншіна відокремився від своїх друзів і заглибився в густу гущавину бананів, що покриває зверху донизу схил пагорба.
Коли Себастьєн Цорн, Івернес і Фрасколен, розсерджені непривітністю чаклуна, зібралися йти з Тампоо, виявилося, що їх товариша ніде не видно.
Між тим пора повернутися до човна. На море скоро почнеться відлив, який продовжиться декілька годин; необхідно використати решту часу, щоб спуститися вниз за течією Реви.
Фрасколен, стурбований відсутністю Пеншіни, починає голосно кликати його.
Жодної відповіді.
— Та де ж він ?.. — запитує Себастьєн Цорн.
— Не знаю... — відповідає Івернес.
— А хто-небудь з вас бачив, як відійшов у сторону ваш друг ? — запитує лоцман.
Ні, ніхто не бачив!
— Мабуть, він пішов до човна по стежці, яка веде від села... — зауважує Фрасколен.
— Даремно він це зробив, — відповідає лоцман, — але не будемо даремно втрачати часу, підемо за ним.
Всі відправляються, відчуваючи досить сильне занепокоєння. Цей Пеншіна вічно викидає якісь штуки, а тим часом, якщо навіть вважати лютість тубільців, які настільки завзято перебувають в дикому стані, плодом вимислу, все-таки їх друг може піддатися дуже реальній небезпеки.
Проходячи через Тампоо, лоцман з тривогою зауважує, що ніде не видно ні одного фіджійці. Двері солом'яних хатин закриті. Перед хатиною вождя нікого немає. Жінки, які займалися приготуванням куркуми, теж зникли.
Враження таке, ніби мешканці пішли вже давно.
Тоді маленький загін прискорює крок. Кілька разів музиканти приймаються кликати товариша, але той не відповідає. Невже його не виявиться і на березі, в місці причалу човни? Або, може бути, човен, залишений під опікою механіка і двох матросів, теж зник?
До обумовленого місця залишається кілька сотень кроків. Друзі поспішають і, вийшовши на узлісся, помічають човен і трьох моряків, які залишилися вартувати його.
— А наш товариш?.. — кричить Фрасколен.
— Хіба він не з вами ? — в свою чергу цікавиться механік.
— Ні... вже з півгодини, як його немає...
— А він сюди не приходив? — запитує Івернес.
— Ні.
Що ж сталося з цим безтурботним чоловіком? Лоцман вже не приховує своєї тривоги.
— Треба повернутися в село, — каже Себастьєн Цорн. — Не можемо ж ми кинути Пеншіну напризволяще...
Човен залишають під охороною лише одного з матросів, хоча, може бути, це і небезпечно. Але чи не краще на цей раз повернутися в Тампоо, взявши з собою побільше озброєних людей?
Якщо б навіть довелося обшукати все селище, вони не підуть з села і не повернуться на Стандарт-Айленд, поки не знайдуть Пеншіна.
Пускаються в зворотний шлях. В селі і кругом нього все та ж тиша.
Куди поділося населення? Вулиці— ніби вимерли, солом'яні хатини порожні.
На жаль, не може бути ніякого сумніву... Пеншіна забрів в банановий гай... його схопили і поволокли... Але куди?.. Легко уявити, яку доля підготували йому ці канібали, над якими він потішався. Шукати його в околиці Тампоо абсолютно марно... Як виявити хоч якийсь слід в лісі, серед хащі, яку знають одні фіджійці? До того ж є всі підстави побоюватися, що вони спробують захопити і човен, який залишилася під охороною одного матроса...
