Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Доведеться придумати щось, а то нам цієї річки не подолати. — Обірвавши розмову, він повернувся до пауні й пояснив йому, які виникли труднощі. Молодий воїн, уважно вислухавши його, негайно скинув з плечей буйволячу шкуру і заходився щось майструвати з неї, а старий допомагав йому.

Шкуру за допомогою оленячих сухожиль, що їх мали при собі індіанець і трапер, швидко натягнули так, що вона нагадувала парасолю чи перевернутий парашут. Кілька тонких гілок правили за розпірки, щоб шкура не вгиналася й не обвисала. Коли цю нехитру споруду було виготовлено, її спустили на воду, й індіанець подав знак, що можна в неї сідати. Однак Інес і Еллен не наважувались довіритись цій легенькій шкаралупці, та й Мідлтон з Полом не дозволяли їм сідати в цей вутлий човник, поки кожний з них сам не пересвідчився, що він може витримати вантаж набагато важчий, ніж той, для якого його призначено. Нарешті вони знехотя погодилися, щоб човен. прийняв свою дорогоцінну ношу.

— А тепер хай пауні перевезе їх, — мовив трапер. — Моя рука вже не така тверда, як колись, а в нього руки й ноги пружні, мов гілки ліщини-гікорі. Покладіться на вправність пауні.

Мідлтону й Полові не залишалося нічого, як погодитися та бездіяльно, хоч і схвильовано, спостерігати цю немудрячу переправу. Пауні, не вагаючись, вибрав з-поміж трьох коней скакуна Маторі, тим самим довівши, що добре знає достоїнства цієї благородної тварини, і, скочивши на нього, в'їхав у прибережну смугу води. Потім, зачепивши кінцем списа легке суденце з буйволячої шкури, він повернув його проти течії й, попустивши повід, сміливо врізався в потік.

Мідлтон і Пол пішли за його прикладом, намагаючись триматися якомога ближче до човника. Таким чином молодий воїн надійно переправив дорогоцінний вантаж на той берег, причому пасажири почували себе цілком зручно. Швидкість і впевненість, з якими це було зроблено, свідчили, що коню і вершникові не вперше здійснювати таку переправу. Коли вони досягли берега, молодий індіанець розібрав свою споруду, напнув шкуру на плечі, взяв під пахву палиці й мовчки повернувся назад, щоб у такий самий спосіб переправити й інших на безпечний, як вони цілком слушно вважали, берег.

— Тепер, друже лікарю, — сказав старий, побачивши, що індіанець вдруге заїхав у воду, — я не сумніваюся, що цей червоношкірий — вірна людина. Він гожий і чесний на вигляд юнак, але навіть небесні вітри не такі оманливі, як ці дикуни, коли в них вселиться диявол. Якби це був не пауні, а тетон чи один з тих безжалісних мінгів, що років шістдесят тому никали в горах Йорку, він зараз показав би нам спину, а не лице. Серце моє защеміло, коли я побачив, як той хлопець вибрав найкращого коня, адже йому було так легко втекти на ньому від нас, наче спритному голубові перегнати зграю галасливого і важкокрилого гайвороння. Але юнак, як бачиш, чесний, а коли вже червоношкірий тобі друг, то він не зрадить, поки ти з ним поводишся по справедливості.

— Скільки звідси до витоків цієї річки? — запитав доктор Баттіус, із явним острахом вдивляючись у бурхливі водоверті. — На якій відстані можуть бути ЇЇ приховані джерела?

— Це залежить від погоди. Ручаюся, що добряче намуляєш ноги, поки дістанешся її річищем до Скелястих гір; але буває, що можна дійти туди річищем, не замочивши ніг.

— А якої саме пори року відбуваються ці зміни?

— Той, хто через кілька місяців ітиме тут, побачить сипучі піски замість цього пінявого потоку.

Природолюб глибоко задумався. Як і багато інших людей, кого природа не наділила стійкістю духу, шановний вчений схильний був перебільшувати небезпеки, що йому траплялися; отож страх перед такою переправою дедалі зростав у міру того, як наближалася вирішальна хвилина, і врешті-решт настільки заполонив його, аж він ладен був піти в обхід річки, аби тільки уникнути такої ризикованої переправи. Не варто переповідати ті неймовірні міркування, якими він намагався виправдати свої страхи. Шановний Оубед з похвальною ревністю перебирав їх по одному і саме дійшов утішного висновку, що відкрити сховані витоки такої важливої річки було б не менш славним ділом, ніж додати нову рослину чи комаху до списку вже відомих, коли це пауні вдруге вибрався на берег. Старий зразу ж, як тільки буйволяча шкура знов перетворилася на суденце, сів у нього і, дбайливо влаштувавши Гектора між своїх ніг, кивнув своєму товаришеві, щоб і той сідав.

Природознавець ступив однією ногою у вутлий човник — так слон або кінь пробують, чи міцний міст, перш ніж довіритися ненадійній опорі, — але відсахнувся тієї самої миті, коли старий подумав, що він уже сідає.

— Шановний венаторе, — сказав він сумно, — це найненауковіший човен. Внутрішній голос забороняє мені покладатися на його надійність!

— Щось не розумію! — відказав старий, бавлячись вухами свого собаки, як ото іноді батько лагідно поскубує за вухо свою улюблену дитину.

— Я не схильний до таких невиправданих експериментів на воді. Це судно не має ні відповідної форми, ні пропорцій.

— Воно й справді не таке гарне, як оті піроги з березової кори, що їх мені траплялося бачити, але й у вігвамі можна жити так само спокійно, як і в палаці.

— Судно, побудоване всупереч всім науковим принципам, не може бути надійним. Це корито, шановний мисливцю, розвалиться, не діставшись до протилежного берега.

— Та ти ж сам бачив, що човен уже побував там.

— Так, але то була щаслива аномалія. Якби в законах природи винятки вважалися за правила, то людство давно вже поринуло б у безодню неуцтва. Шановний трапере, цей засіб, якому ви доручаєте своє життя, в історії винаходів в те саме, що в природничій історії кваліфікується як лузус натуре, тобто потвора, гра природи!

Важко сказати, як довго ще просторікував би доктор Баттіус, бо крім страху за своє життя, який спонукував його відкласти переправу, що, безперечно, була досить ризикована, ще й самолюбство примушувало його вести суперечку далі. Старий уже почав був дратуватися, аж тут, на щастя, ледь природознавець вимовив останнє слово, в повітрі розлігся звук, який ніби був надприродним відгуком на його думку. Молодий пауні, який з властивою індіанцям поважною терплячістю чекав, поки закінчиться незрозуміла йому суперечка, підвів голову й прислухався до невідомого йому крику, наче олень, що завдяки своєму таємничому інстинктові зачув у повітрі запах гончаків, котрі біжать удалині. Але траперові й лікарю ці незвичайні звуки були досить добре знайомі. Природознавець упізнав голос свого осла і хотів уже з усією гарячковістю люблячого друга вибігти на укіс берега, коли це Азінус з'явився сам: він мчав незвичним для нього чвалом просто на них, а на спині осла, нетерпляче підганяючи його, сидів брутальний Уюча.

Погляди тетона і втікачів зустрілись. Уюча закричав — протягло, голосно й пронизливо, і в цьому крикові змішалися торжество й погроза. Цей сигнал поклав край суперечці про достоїнства човна, і лікар сів поруч із старим так поквапливо, ніби туман, що затьмарював його розум, чудесним чином розвіявся.

Коневі довелося напружувати всі сили, щоб урятувати втікачів од стріл, які через мить замелькали в повітрі. На крик Уючі до берега прибігли з півсотні його товаришів, але, на щастя, серед них не було жодного воїна, відзначеного правом носити карабін. Однак не встигли втікачі дістатися до середини річки, як на березі з'явився сам Маторі; пролунав постріл, не завдавши втікачам ніякої шкоди, що страшенно розчарувало й розлютило вождя. Трапер кілька разів підводив свою рушницю, ніби хотів випробувати її силу на ворогах, але щораз опускав її, не вистреливши. Очі пауні запалали, мов у пуми, коли він побачив стільки воїнів з ворожого племені; на безсилу лють їхнього вождя він відповів презирливим помахом руки і бойовим кличем свого народу. Цей виклик був надто образливий, щоб його стерпіти. Тетони всім гуртом кинулись у річку, і вона рясно вкрилася темними плямами коней і людей.

А втікачі щосили добувалися до рятівного берега. Однак дакотські коні були набагато свіжіші, ніж стомлений скакун, на якому сидів пауні, та й не було на них ніякого вантажу, окрім вершників; отож переслідувачі пливли значно швидше за переслідуваних. Трапер, хоч і дуже добре усвідомлював небезпеку, спокійно поглядав то на тетонів, то на свого молодого спільника-індіанця, ніби перевіряв, чи не злякався той, побачивши, що вороги напосідають. Але пауні не виказував ані страху, ані стурбованості — почуттів, цілком природних за таких обставин; молодий воїн лише насупив брови, а в очах його світилася смертельна ненависть.

— Ти дуже цінуєш життя, друже лікарю? — запитав старий з філософським спокоєм, через що ці слова здалися природознавцеві ще страшнішими.

— Не ради самого життя, — відповів той, сьорбнувши з долоні річкової води, щоб змочити пересохле горло. — Не ради самого життя, а головним чином тому, що моє існування має виняткове значення для природничої історії. Отже…

— Еге ж! — вів далі старий, надто заглиблений у свої думки, щоб дійти суті лікаревих слів із звичайною своєю проникливістю. — Це відчуття природне, але нице й малодушне. А от молодому пауні життя таке саме дороге, як і будь-якому губернаторові в Штатах, і він може врятуватися, чи принаймні спробувати врятуватися, пустивши нас за течією; але ж він, бачиш, мужньо додержує слова, як випадає індіанському воїнові. Щодо мене, то я вже старий і готовий підкоритися тій долі, яку призначив бог; та й твоє життя, гадаю, не така вже велика цінність для людства; буде кричущим соромом, коли цей хлопчина віддасть свій скальп ради двох таких нікчемних створінь, як ми з тобою. Отож я хочу, коли, звісно, ти не проти, сказати йому, щоб він рятувався сам, покинувши нас на милість тетонів.

— Я відхиляю цю пропозицію, як таку, що суперечить природі і є зрадницькою стосовно до науки! — закричав переляканий природолюб. — Ми рухаємося напрочуд швидко; а що цей чудовий винахід пливе надзвичайно легко, то через кілька хвилин ми будемо на суходолі.

Старий уважно подивився на нього і, похитавши головою, сказав:

— От що значить страх! Він змінює земних істот і розум людини, робить огидне привабливим для наших очей, а прекрасне — потворним! Боже, от що значить страх!

Але суперечка негайно урвалась, як тільки вони знов поглянули на переслідувачів.