Пані Боварі - Флобер Гюстав
Після балу їй і досі здавалось, що в голові гуде, а підлога ритмічно стрясається під ногами танцюристів. Потім їй стало недобре від запаху пуншу та сигарного диму; вона зомліла, її віднесли до вікна.
Почало світати, і на блідому крайнебі, понад пагорбом Святої Катерини, ширилась велика червоняста пляма. На сіро-сизій річці набігали од вітру жмури; на мостах не було ані душі; гасли ліхтарі.
Тим часом Емма отямилась і згадала про Берту, яка спала там, у Йонвілі, в няньчиній кімнаті. Але тут під вікнами проїхав віз, вантажений довгими залізними штабами, і в стіни вдарив оглушливий гуркіт металу.
Емма схопилася й побігла, скинула свій маскарадний костюм, сказала Леонові, що їй час додому, і нарешті залишилась одна в готелі "Булонь". Усе було їй осоружне, навіть вона сама. О, якби можна було пташкою полинути кудись далеко, в незаймано-чисті простори, щоб віднайти оновлену юність!
Вона вийшла на вулицю, пройшла бульваром, минула Коптську площу й передмістя і потрапила на мало забудовану вулицю, всю в садках. Емма йшла швидко; свіже повітря заспокоювало її, і мало-помалу юрба, маски, кадрилі, люстри, вечеря, ті жінки — все щезло, здиміло туманом. Повернувшись до "Червоного хреста", вона зразу ж піднялась у маленьку кімнатку на третьому поверсі, оздоблену малюнками до "Нельської вежі", і кинулась на ліжко. О четвертій годині дня її розбудив Івер.
Дома Фелісіте показала їй сірого папера, що був схований за годинником. Вона прочитала:
"На підставі виконавчої постанови суду…"
Якого суду? Справді, напередодні їй приносили якийсь інший папір, але вона його не читала; її зовсім приголомшили слова:
"Згідно з указом короля, іменем закону й правосуддя наказується пані Боварі…"
Перескочила кілька рядків і побачила:
"Не пізніше, як через двадцять чотири години… (Що таке?..) виплатити всю суму в вісім тисяч франків".
А нижче дописано:
"До чого вона й буде примушена всіма законними способами, зокрема накладенням арешту на рухоме й нерухоме майно".
Що робити?.. Через двадцять чотири години, тобто завтра! Очевидно, це знов її залякує Лере; вона-бо відразу розгадала всі його махінації, приховані за люб'язними словами. Сама надмірність суми трохи заспокоїла її.
Але насправді — купуючи різні речі в кредит, позичаючи гроші, підписуючи й переписуючи векселі, — причому з кожною відстрочкою сума боргу все зростала, — Емма встигла наскладати панові Лере кругленький капіталець, і тепер він нетерпляче дожидав моменту, коли дістане його і зможе взятися до дальших махінацій.
Емма з'явилась до нього і спитала невимушено:
— Ви знаєте, що мені прислали? Це, звичайно, жарти?
— Ні.
— Як то?
Він неквапом повернувся до неї, схрестив руки на грудях і промовив:
— Чи не думаєте ви, шановна, що я до віку вічного буду служити вам постачальником і банкіром заради ваших прекрасних очей? Як по-вашому: повинен я колись вернути свої гроші чи ні?
Емма протестувала проти вказаної суми.
— Ну що ж! Вона визнана судом! Судова постанова! Вам ця цифра доведена офіційно. Та, зрештою, я тут ні до чого, це все Венсар.
— А хіба б ви не могли…
— Е, ні, і не кажіть.
— Так… Але все-таки… Може, щось…
І вона почала незграбно викручуватись. Вона ж нічого не знала… Це так несподівано…
— А хто ж вам винен? — іронічно вклонившись, запитав Лере. — Я тут розриваюся, б'юсь, як проклятий, а ви тим часом гулі справляєте…
— Прошу без моралі…
— Нічого, це не завадить, — відповів крамар.
Емма принижувалась, благала; вона навіть торкнула його за коліно своїми гарними довгими білими пальцями.
— Тільки дайте мені спокій! Можна подумати, що ви хочете спокусити мене.
— Негіднику! — крикнула вона.
— Ого, ви й так умієте? — засміявся Лере.
— Усі дізнаються, що ви за людина. Я скажу чоловікові…
— Ну що ж! Ви йому скажете, а я йому дещо покажу…
І Лере видобув із сейфа розписку на тисячу вісімсот франків, одержану від Емми, коли Венсар дисконтував її векселі.
— Ви, може, думаєте, — додав він, — що бідолаха не зрозуміє цієї маленької крадіжки?
Емма аж знітилась, ніби її ударив хто обухом по голові. А Лере ходив од вікна до столу й назад та все примовляв:
— От візьму й покажу… Візьму й покажу…
Потім раптом підійшов до неї ближче і лагідно сказав:
— Я знаю, що це дуже неприємна штука, але зрештою від цього ще ніхто не вмирав, і раз ви не маєте іншої можливості повернути мені борг…
— Та де ж я візьму гроші? — ламала руки Емма.
— Еге, та у вас же є друзі!
І глянув на неї так пильно і так страшно, що Емму пройняв холодний дрож.
— Обіцяю вам! — сказала вона. — Я підпишу…
— Напідписувались уже, далі нікуди!
— Я продам…
— Фіть, — злегка присвиснув він, — у вас уже нема нічого.
І крикнув у слухове віконце, що виходило в крамницю:
— Аннето! Не забудь про три відрізи номер чотирнадцять!
Увійшла служниця; Емма зрозуміла і спитала, скільки треба грошей, щоб припинити справу.
— Надто пізно!
— А якщо я вам принесу кілька тисяч франків, чверть суми чи третину, майже все?
— Ні, ні! Все даремно!
Він тихенько підштовхнув її до сходів.
— Я благаю вас, пане Лере, ще кілька днів!
Вона ридала.
— Отакої! Тепер у сльози…
— Ви доводите мене до розпачу!
— Подумаєш, велике діло! — сказав Лере і зачинив за нею двері.
VII
Другого дня, коли судовий пристав метр Аран прийшов з двома понятими описувати майно, Емма виявила стоїчну твердість духу.
Вони почали з кабінету Шарля; щоправда, френологічної голови не описали, оскільки вона відноситься до знарядь професійної діяльності; зате взяли на облік у кухні всі тарілки, каструлі, стільці, свічники, а в спальні — усякий дріб'язок, що був на етажерці. Переглянули Еммині сукні, білизну, туалетну кімнату; все її існування, аж до найінтимніших потайних куточків, було вивернене цими незваними гостями і лежало перед ними, як анатомований труп.
Метр Аран, в застебнутому на всі ґудзики тонкому чорному сюртуку, у білій краватці і панталонах із туго натягненими штрипками, час від часу повторював:
— З вашого дозволу, пані. З вашого дозволу…
Часто він захоплено скрикував:
— Чудово!.. Знаменито!..
І знову заходжувався писати, стромляючи перо в роговий каламар, який він тримав у лівій руці.
Скінчивши з кімнатами, вони подались на горище.
Там у Емми стояло бюрко, де вона ховала листи від Родольфа. Довелось його відімкнути.
— А! Листування, — ледь помітно усміхнувся метр Аран. — Але дозвольте, будь ласка:, я мушу пересвідчитись, що там немає нічого іншого.
І він став злегка нахиляти конверти, ніби хотів витрусити з них гроші. Емма вкрай обурилася, дивлячись, як ця дебела рука з червоними слимакуватими пальцями перебирає сторінки, над якими колись трепетало її серце.
Нарешті вони пішли. Повернулася Фелісіте: Емма посилала її на вулицю, щоб якось затримати чоловіка; сторожа, приставленого до майна, вони сховали на горищі, взявши з нього слово, що він сидітиме там тихо.
Увечері Еммі здалося, що Шарль чимось дуже стурбований. Вона стежила за ним неспокійними очима і в кожній зморшці його обличчя вбачала німе обвинувачення. Та ось погляд її звертався до заставленого китайським екраном каміна, до широких портьєр, до вигідних крісел, до всіх цих предметів, що скрашували їй гіркоту життя, — тоді на неї находило каяття чи, скоріше, жаль і досада, що не гасили пристрасті, а тільки розпалювали її. Шарль неквапливо помішував вугілля, поставивши ноги на камінні грати.
На горищі щось зашаруділо, — напевне, сторожеві не сиділося у незручній схованці.
— Чи там хто ходить? — запитав Шарль.
— Та ні, — відповіла Емма, — то, мабуть, вітер стукнув рамою, вікно там не зачинене.
Другого дня (була саме неділя) вона поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, але майже нікого не застала: хто був на дачі, хто ще кудись поїхав. Але вона вперто продовжувала пошуки і, кого тільки змогла захопити, у всіх просила грошей, запевняючи, що вони їй конче потрібні, що вона скоро віддасть. Дехто сміявся їй просто в лице; всі відмовили.
О другій годині вона побігла до Леона і постукала в двері. Ніхто не відчиняв. Нарешті вийшов сам клерк.
— Чого це ти?
— Я, може, заважаю?
— Ні, але…
І він признався, що хазяїнові не подобається, коли до квартирантів ходять "жінки".
— Маю тобі щось казати, — промовила Емма.
Він узявся за ключ. Вона спинила його:
— О ні, не тут — у нас.
І вони пішли в готель "Булонь".
Увійшовши в кімнату, Емма випила велику склянку води. Вона була дуже бліда.
— Леоне, — сказала вона, — ти мусиш зробити мені послугу.
Міцно й поривчасто стискаючи йому руки, проговорила:
— Мені потрібно вісім тисяч франків.
— Ти збожеволіла!
— Ні ще!
І вона розповіла йому про опис майна, про своє розпачливе становище: Шарль нічого не знає, свекруха її ненавидить, батько не може нічим зарадити; але він, Леон, повинен ужити всіх заходів, щоб дістати негайно потрібну суму…
— Та як же я…
— Отакий ти боягуз! — вихопилось у неї.
Тоді він сказав якось по-дурному:
— Ти перебільшуєш небезпеку. Можливо, з твого старого досить буде поки що якоїсь тисячі екю.
Тим більше підстав спробувати десь роздобути грошей; невже ж не можна знайти три тисячі франків? Коли на те пішло, він може навіть позичити в когось від її імені.
– Іди ж, шукай! Так треба!.. Біжи! Постарайся!.. Я так тебе любитиму!
Він пішов, але за годину вернувся і похмуро сказав:
— Я був у трьох місцях… Нічого не виходить.
Нерухомо, мовчки сиділи вони одне проти одного обабіч каміна. Емма знизувала плечима. Потім тупнула ногою й процідила крізь зуби:
— Бувши тобою, я знала б, де знайти!
— Де?
— В конторі!
І вона подивилась на нього.
Пекельна сміливість блищала в її палючих очах; повіки мружилися хтиво й визивно. Леон відчув, що воля в ньому слабне під німою настійливістю цієї жінки, що штовхає його на злочин. Йому раптом стало страшно, і, щоб перервати розмову на цю тему, він ляснув себе по лобі й скрикнув:
— Ага! Сьогодні вночі повертається Морель! Сподіваюся, він мені не відмовить. (Морель, син багатого комерсанта, був його товариш.) Завтра я принесу тобі гроші.
Але Емма не зраділа цій новій надії так, як він цього чекав. Невже вона підозрівала обман? Він почервонів і заговорив знову:
— Але якщо до третьої не прийду, кохана, ти мене більше не жди. Ну, пробач, мені час іти. Бувай здорова!
Він потиснув їй руку, але пальці її лишились нерухомі.
